14. Ліквідація автономії України та Гетьманства (2 пол. 18ст.)

У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права Гетьманщини. Останнім гетьманом став Кирило Розумовський (1750—1764). Він намагався відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фінансів, здійснив перетворення у козацькому війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в Батурині університету. Почали проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики. Як тільки 1762 р. на престол зійшла Катерина ІІ, вона відразу заявила про необхідність скасування гетьманства. Цариця наказала Розумовському скласти булаву, що той і зробив без будь-якого опору в 1764 р. Замість гетьмана була встановлена друга Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її президенту, малоросійському генерал-губернатору Румянцеву. На місцях козацьке самоуправління зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано. Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. З козацького війська створили 10 регулярних полків, російської армії. З 1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські набори. Так само розвивалися події і на Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732—1737 рр. звела нанівець автономію краю. 1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками якого 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобідське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на полки і сотні був також скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія. Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60-70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво. Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином, на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.

15. Інкорпорація укр. Земель у Російську та Автрійську імперії в кінці 18 – на поч. 19ст.

Унаслідок другого (1793) та третього (1795) поділів Речі Посполитої до складу Рос. імперії ввійшли Правобережна Україна та Західна Волинь, а результатом успішної війни з Туреччиною стало приєднання до Росії причорноморських степів та Кримського ханства. Отже, зникли держави, які впливали на розвиток укр. земель.

До 1796 р. поділ Рос. імперії на намісництва був замінений поділом на губернії. У 20-30-ті рр. 19ст. губернії об’єднали в генерал-губернаторства. Адміністративно-територіальний поділ укр. земель, що перебували під владою Рос. імперії, був таким: регіони: Південно-Західний край (Правобережжя), Малоросія (Лівобережжя), Слобожанщина, Новоросія (Південь); генерал-губернаторства: Київське, Малоросійське, Новоросійсько-Бесарабське; губернії: Київська, Волинська, Подільська (Пд - Зх регіон), Чернігівська, Полтавська, Слобідсько-Українська, з 1835 р. - Харківська (регіони - Малоросія, Слобожанщина); Катеринославська, Таврійська, Миколаївська, з 1805р. – Херсонська (регіон – Новорсія).

Губернатори були наділені усіма цивільними, державними та військовими повноваженнями і призначалися царем; до губернаторського правління входили віце-губернатор, радники, прокурор. Вони спиралися на дворянські збори - становий представницький орган.

Губернії складалися з повіті, очолюваних капітан-ісправниками. Повіти ділилися на стани під контролем поліцейських приставів. Державні податки збирали імперська казенна палата. У 1831р. було скасовано магдебурзьке право на Лівобережжі, у 1842 ліквідовано судочинство за Литовськими статутами на Правобережжі. Ключові посади обіймали російські чиновники.

Поразка Авст. імперії в айстро-прусській війні 1866 спричинила загострення суперечностей усередині країн між Австрією та Угорщиною, що загрожувало розпадом імперії Габсбургів.

У 1867р. Австрія та Угорщина підписали угоду, за якої імперія перетворювалася на дуалістичну Австро-Угорську імперію. До складу Австрії увійшли Галичина і Буковина, до Угорщини – Закарпатська Україна.

Австро-Угорщину очолював імператор із династії Габсбургів, водночас він був королем Угорщини. Його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для імперії були міністерства закордонних справ, військово-морське та фінансів, решта міністерств були самостійними для Австрії та Угорщини.

Законодавча влада щодо імперських справ належала делегаціям, що складалися з представників австрійського та угорського парламентів і скликалися щорічно.

За Конституцією Австрії 1867 р. парламент країни став двопалатним. Палату депутатів обирали провінції (зберігався майновий ценз для виборців), палата панів складалася зі спадкових знатних членів та призначених імператором довічних членів.

Зміни в західноукраїнських землях:

Галичина отримала обмежену внутрішню автономію:

• Краєм управляв австрійський намісник, призначений із числа польських магнатів;

• З 1861р. у Львові працює Галицький обласний сейм, перевагу в якому мали поляки;

• Уряд відмовився поділити Галичину на Східну та Західну.

Буковина також отримала внутрішнє самоврядування, проте в Буковинському сеймі більшість мали румуни та німці.

Закарпаття стало складовою частиною Угорщини і ніякого самоврядування не отримало.

Значення змін:

• Утвердили в Австро-Угорській імперії парламентаризм

• Сприяли зростанню громадянської активності населення

• Формально затвердили рівність усіх народі імперії

• Стали фундаментом для розгортання Нац.-визв. боротьби народів імперії