4. Поняття про методи та прийоми виховання. Народна педагогіка про методи виховання

Методи виховання – це способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

З метою підвищення ефективності методів використовують прийоми виховання.

Прийом виховання – складова частина методу, що визначає шляхи реалізації вимоги методів виховання в конкретній ситуації.

Дієвість методів і прийомів залежить від використання виховних засобів.

Засоби виховання – надбання матеріальної та духовної культури, види і форми виховної роботи, які використовуються в процесі певного методу (художня, наукова література тура; радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого мистецтва, телевізійного та кіномистецтва).

Важливе місце у системі засобів виховання, які підвищують дієвість тих чи інших методів, займають: праця, природа, національні надбання (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї тощо).

Методи виховання поділяють на загальні (застосовують у всіх напрямах виховання) і часткові (використовують переважно в одному з них – правовому, економічному, фізичному та ін.).

Методи, прийоми і засоби виховання знаходяться між собою в діалектичному взаємозв’язку і створюють певну систему впливу на вихованців.

Методи виховання класифікують в залежності від їх функціональної спрямованості.

Група методів виховання	Характеристика методів
Методи формування свідомості: пояснення; бесіда; переконування; дискусія; приклад; навіювання	Пояснення передбачає розкриття сутності норм та правил поведінки. Бесіда – діалогічний метод виховання, що передбачає поширення та усвідомлення вихованцем тих чи інших правил поведінки. Переконування передбачає умисний цілеспрямований вплив на свідомість, волю і почуття вихованців з метою формування у них стійких переконань, певних норм поведінки. Дискусія передбачає зіставлення різних точок зору з одного питання і вироблення на цій основі спільної позиції. Приклад передбачає організацію взірця для наслідування. Навіювання – створення психологічної атмосфери, що стимулює до вибору позитивної форми поведінки.
Методи організації діяльності та формування поведінки: педагогічна вимога; громадська думка; створення виховуючих ситуацій; вправляння; привчання; доручення.	Вимога — метод педагогічного впливу на свідомість вихованця, постановка чіткого правила поведінки, що визначає діяльність вихованця. Громадська думка передбачає постановку вимог до поведінки вихованця з боку сформованого колективу. Створення виховуючи ситуацій передбачає створення педагогом умов, що потребують від вихованця прояву певної поведінки та власної позиції. Вправляння передбачає планомірне, організоване, повторне виконання певних дій з метою оволодін­ня ними, підвищення їх ефективності та формування вмінь і навичок. Привчання перед­бачає організацію планомірного і регулярного виконання вихо­ванцями певних дій з елементами примусу, обов'язковості з метою формування конкретних звичок у поведінці. Доручення передбачає постановку перед вихованцем завдань, виконання якого сприяє розвитку позитивних якостей.
Методи стимулювання позитивної поведінки: заохочення; покарання; вибух; змагання.	Заохочення виражає позитивну оцінку вихователем поведінки вихованця з метою закріплення позитивних якостей і стимулювання до діяльності. Покарання передбачає вплив педагога на особистість вихованця з метою осуду чи гальмування його негативних дій і вчинків. Метод "вибуху" передбачає вплив педагога на вихованця засобами, які є протилежними тим, що їх звичайно чекає від вихователя особистість. Змагання ґрунтуються на природній схильності дітей до здорового суперництва та самоутвердження в колективі.

У процесі виховання не може бути стандартних ситуацій і стандартних підходів до використання способів виховного впливу. Тут педагогіка щонайперше є мистецтвом. Тому слушною залишається думка А.С. Макаренка: „Ніякого засобу взагалі, хоч би який ви взяли, не можна визнати ні добрим, ні поганим, якщо ми розглядатимемо його окремо від інших засобів, від цілої системи, від цілого комплексу впливів”.

Методи виховання в народній педагогіці “Добрий приклад, кращий за сто слів”, “Приклад кращий за правило”, “Бурчання наскучить, приклад научить” (приклад); “Шануй батька і матір”, “Поважай старших” (вимога); “Стид хоч і не дим, а очі виїсть”, “Раз на віку спіткнешся, та й то люди бачать” (громадська думка); “Перед ти як карати, полічи до ста”, “Злість – погана порадниця” (покарання); “Перехвалення – як пересолення” (заохочення); “Не вчи дитину штурханами, а добрими словами”, “Добрі діти доброго слова послухаються, а лихі й дрючка не бояться” (переконання).

Широко застосовуються в народі такі дійові методи виховання, як виконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави.

До виконання різних доручень дітьми практика народного виховання вдається дуже часто. Обов'язки дітей випливають з потреб трудової сім'ї. І доручення вдома вони одержують найчастіше від батьків. Щоденне виконання доручень і обов'язків змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціонально використовувати час, будить ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, вчить долати труднощі й доводити розпочату справу до кінця («Кінець діло хвалить»). Успішне виконання доручення викликає в дитини радість успіху. Особливо, якщо виконання перевірив і оцінив хтось із авторитетних людей — батько чи мати, дідусь чи бабуся. Доручення визначають відповідно до віку і статі дитини з поступовим їх ускладненням. Коло цих доручень і обов'язків досить широке.

Серед методів формування суспільної поведінки дітей у народній педагогіці особлива роль належить дитячій грі.

Дитяча гра — один з основних видів діяльності дітей, спрямованої на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ через відтворення дій та взаємин дорослих.

Діти всіх народів світу мають спільну характерну рису — вроджений потяг до гри. До того ж їхні ігри дуже часто подібні між собою, а то й однакові. Зведіть до купи дітей з різних кінців земної кулі, і вони швидко знайдуть між собою спільну мову — почнуть гратися.

Народна педагогіка виділяє дві основні групи ігор. Ігри першої групи виникають самі собою. У них діти наслідують функції дорослих, те, що в майбутньому стане для них серйозним обов'язком — трудовим, сімейним, громадським. Друга група — це ігри спеціально вигадані для розваги.

Народна гра й іграшка є невід'ємним компонентом не тільки педагогічної, а й загальної культури народу.

Серед методів стимулювання позитивної поведінки неабиякою популярністю користується навіювання, основне призначення якого викликати в когось певний настрій, стан, впливати якимось способом, прищеплювати певні почуття та збуджувати відповідні роздуми й переживання. Вираження цього методу в народній педагогіці досить своєрідне й оригінальне, наділене рисами народної кмітливості й винахідливості. Не обходиться тут без різних здогадок, фантазії й гумористичних моментів. Чимало й елементів казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й за змістом народні навіювання дуже різноманітні: «Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть», «Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється», «Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш» тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Майже всі вони, як правило, нічого спільного не мають із містикою, бо їм властиве цілком реальне спрямування. Наведемо ряд народних навіювань, спрямованих на виховання культури поведінки за столом: «Не сідай за вугол стола, бо не одружишся», «Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)», «Не об'їдайся медом, бо пупцем потече», «Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка», «Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш», «Не облизуй макогін, бо швидко полисієш», «Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди», «Не об'їдайся сира, бо скоро буде твоя голова сива», «Їж окрайці з хліба, будуть тебе хлопці (дівчата) любити».

Народна педагогіка постійно удосконалює наявні й народжує нові стимули самовиховання і засоби перевиховання. Подальші творчі пошуки нових яскравих атрибутів, символів, уміле використання народних звичаїв, свят, обрядів, високохудожньої народної творчості постійно зміцнюють мобілізаційний вплив на самоудосконалення особистості.