17. Философия досократиков (Фалес, Гераклит, Пифагор, Парменид, Демокрити др.)

-КЛЮЧЕВАЯ ПРОБЛЕМА ДОСОКРАТИЧЕСКОЙ МЫСЛИ ЕСТЬ ПОИСК СУБСТАНЦИИ ИЛИ ТОГО, ЧТО ЛЕЖИТ В ОСНОВАНИИ МИРА

-СУЩ 2 ПОЗИЦИИ ОТНОСИТ ФИЛОС ДОСОКРАТИКОВ:1.КЛАССИЧЕСКАЯ ИЛИ НАТУРФИЛОС, ПРИМЕНИМО К КОТОРОЙ ДОСОКРАТИКИ ЗАНИМ ЕСТЕСТВЕННОНАУЧ ПРОБЛЕМАМИ. КЛЮЧЕВОЕ ПОНЯТИЕ ДОСОКРАТИКОВ - НАТУРА, ПРИРОДА. ВСЕ ПРОИЗВЕД ДОСОКРАТИКОВ "О ПРИРОДЕ"

2.НЕКЛАССИЧ ИЛИ ПОЭТИКО-СИМВОЛ. РАССМАТР КАК ПЕРВЫЙ МИСТИЧЕСКИЙ ОПЫТ ОПИСАНИЯ МИРА ИСХОДЯ ИЗ ЕДИНОГО ПРИНЦИПА: -ВЫДЕЛ НЕСКОЛЬКО КЛЮЧЕВЫХ ВЕХ В ИНТЕРПРЕТ ПОНЯТИЯ СУБСТАНЦИЯ:

1)СУБСТАНЦИЯ КАК СТИХИЯ. МИЛЕТСКАЯ ШКОЛА. ЕЁ ОСНОВАТЕЛЬ ФАЛЕС. ПЕРВООСНОВА - ВОДА

*ГЕРАКЛИТ ЕФЕСКИЙ - ПЕРВООСНОВА ОГОНЬ И ЛОГОС(БОЖЕСТВ НАЧАЛО, ТРАНСЛИР МУДРОСТИ)*ЭМПЕДОКЛ - В ОСНОВЕ 4 СТИХИ

2)ИНТЕЛЛЕКТ ПОНИМАНИЕ СУБСТАНЦИИ

*СУБСТАНЦИЯ КАК ЧИСЛО. ПИФАГОРСКАЯ ШКОЛА:3)ФИЛОСОФСКОЕ ПОНИМАНИЕ СУБСТАНЦИИ*ЭЛЕЙСКАЯ ШКОЛА ИЛИ ЭЛЕАТЫ. ОСНОВОПОЛ ПАРМЕНИД

*ИДЕИ ПАРМЕНИДА:

1.БЫТИЕ ЕСТЬ, А НЕБЫТИЯ НЕТ 2.БЫТИЕ И МЫШЛЕНИЕ ЕДИНЫ

4)АТоМИСТЫ. *2 ОСНОВ ПРЕДСТАВИТ - ЛЕВКИД И ДЕМОКРИТ*БЫТИЕ И НЕБЫТИЕ СУЩ В РАВНОЙ СТЕПЕНИ. БЫТИЕ СОДЕРЖ МНОГООБРАЗИЕ АТОМОВ(МЕТАФИЗИЧЕСКИХ)

26. Філософія Нового часу: Лінія емпіризму.

Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.Його цікавило: метод пізнання. За Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини). За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих «привидів» (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція.

14. Філософія Стародавнього Китаю.

Значний внесок у розвиток філософської думки зробили мислителі Стародавнього Китаю. Стародавні пам'ятки китайської культури "Книга перемін", "Книга про гармонію тьми" та ін. (IX–VIII ст. до н. е.) свідчать, що в цей період відбувалась боротьба між наївно-матеріалістичним, ідеалістичним та містичним розуміннями природи. У цих книгах висловлювалися думки про те, що світ предметів є не що інше, як різноманітні сполучення п'яти першоелементів світу: заліза, дерева, вогню, води і землі. Але ці думки були непослідовними, суперечливими, що знайшло своє відображення в розвиткові таких течій, як конфуціанство, даосизм, моцзя та ін.

Засновником конфуціанства був видатний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551–479 pp. до н. е.). Конфуціанська філософія має чітко виражений етико-гуманістичний характер.

Основним поняттям цього вчення є "жень" (гуманність). Це моральний принцип, що визначає стосунки між людьми в суспільстві та в сім'ї. Він пропагує повагу і любов до старших за віком і за соціальним станом. Кожна людина повинна діяти відповідно до того становища, яке вона займає в суспільстві. Люди, вважав Конфуцій, мають бути взаємно великодушними, а також свято дотримуватися культу предків.

Принцип "жень" вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклувалися про них, як батько. Люди діляться на "шляхетних" і "низьких", одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти – це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно до положення, яке він займає. В цьому і полягає головна функція правителя.

Конфуцій також вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися і вдосконалюватися морально. Правителі зобов'язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.

У VI–III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від "дао" – шлях, закон).

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і людей підкоряється не волі неба, богам, а закону "Дао". "Дао" – це закон самих речей і явищ. Він, як всезагальний закон, привносить порядок у хаос речей. "Дао" існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки "ці" (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток "ці" виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як процеси, пов'язані з матеріальними частками "ці", з їх накопиченням та розсіюванням.

"Ці" даосисти поділяють на дві групи – "тонкі" та "грубі". Людина, на їх думку, народжується в результаті з'єднання цих двох видів "ці". При цьому душа у неї складається з "найтонших", а тіло – з "грубих ці". Деякі даосисти вважали, що найтонші "ці" залишають людину після смерті і утворюють те, що люди називають "демоном" і "богом".

У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. "Одні речі відходять, – стверджують даосисти, – інші приходять; одні розцвітають, інші в'януть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з'являються, інші руйнуються".

Закономірним у розвитку речей, на думку дао- систів, с те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: "неповне стає повним, криве – прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим" і т. д.

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про "дао" і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон "дао".

Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його "дао", а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання "дао" як сутності світу і помилково вважали, що обов'язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону "дао" частина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали "дао" від його основи – світу речей. "Дао" тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. н. е. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.