39 Психоаналіз: з.Фройд, к.Юнг.

Психоана́лиз — семейство психологических теорий и методов, направленных на систематизированное объяснение бессознательных связей через ассоциативный процесс. Один из методов психотерапии, получивший широкое распространение в Европе (с начала ХХ века), США (с середины ХХ века) и Латинской Америке (со второй половины ХХ века).

Сущность психоанализа 1. Теория человеческого поведения, первая и одна из наиболее влиятельных теорий личности в психологии. Обычно относится к классическому психоанализу, созданному Зигмундом Фрейдом, но употребляется также к любой производной, даже сильно отличающейся от него теории, например аналитической психологии Юнга или индивидуальной психологии Адлера, которые некоторые предпочитают обозначать термином неопсихоанализ. 2. Набор методов исследования основных мотивов человека. Фундаментальный предмет изучения психоанализа — бессознательные мотивы поведения, берущие начало в скрытых сексуальных расстройствах. Они раскрываются через свободные ассоциации, высказываемые пациентом. 3. Метод лечения психических расстройств. Цель психоаналитика — помочь освобождению пациента от скрытых (бессознательных) механизмов переноса и сопротивления, то есть, от оставшихся шаблонов отношений, более не пригодных или создающих специфические конфликты в реализации желаний и адаптации к обществу.

Основные идеи психоанализа - Бессознательное — особые психические силы, лежащие за пределами сознания, но управляющие поведением человека. - Сознательное — подчиняется бессознательному[источник не указан 37 дней], определяет выбор поведения в общественной среде, однако не всецело, так как сам выбор поведения может инициироваться бессознательным. Сознание и бессознательное находятся в антагонистических отношениях, в бесконечной борьбе бессознательное всегда побеждает. Психика автоматически регулируется принципом удовольствия, который модифицируется в принцип реальности, и при нарушении баланса осуществляется сброс через бессознательную сферу. Позднее Фрейд предложил следующую структуру психики: Эго («Я»)

Суперэго («Сверх-Я») Ид («Оно»)

33. Філософія всеєдності Вл.Соловйова

Філософсько-богословський погляд Соловйова на світ коротко зводиться до наступного. Світ лежить у злі. На землі панують гріх і смерть, причому не тільки з моменту гріхопадіння Адама і Єви. Світ у цілому є єдиний живий організм. Першоджерелом світу і осередком життя є світова душа, від століття існуюча в Бозі. Вона володіє свободою і може або підпорядкувати себе всеєдності божественного світу і стати його частиною, або по своїй волі виділитися з цієї єдності і існувати сама по собі. Домірним і ірраціональним актом вона вибирає другу можливість. Тим самим вона випадає з божественного Всеєдності і матеріалізується у формах часу, простору і механічної причинності, оскільки існування поза Бога можливо тільки в цих формах. Але у світі, відтепер відокремленому від Бога, зберігається туга по поверненню під Всєєдінство божественного життя. Спроба цього повернення і становить зміст світового процесу. У природі цей процес відбувається несвідомо; людство, досягнувши достатньо високого ступеня розвитку, бере участь в ньому з свідомістю того, що відбувається. Гріховну роз'єднаність світу і Бога подолав Христос. Будучи абсолютно безгрішним, він у воскресінні переміг також і смерть. Сенс і зміст історії людства після Христа полягає в поширенні його індивідуальної перемоги над гріхом і смертю на весь світ: людство прагне до вселенської теократії, до повного пануванню Бога у світі. Якщо йому це вдасться, то й природа буде залучена в божественне володарювання, «визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих» (Рим 8:21) і «буде Бог все у всьому». Такий погляд на Бога і світ, на витоки і мета всього буття склався у Соловйова, черпає з різних джерел, вже в ранні роки і зберігся - в головному і істотному - до кінця його життя. Він не залишав спроб викласти цей погляд ще з більшою ясністю і показати, які наслідки випливають з такого світорозуміння для нашої діяльності в світі. Свої зусилля він називав «загальним встановленням християнської філософії» і прагнув «ввести вічне зміст християнства в нову відповідну йому, тобто розумну безумовно, форму ». Для цього він вивчав філософію, богослов'я, історію релігій. У дисертації Криза західної філософії він показує, що західна філософія завдяки Гегелю придбала чисту, але беззмістовну форму, а тепер, у філософії Шопенгауера і Е.фон Гартмана, намагається знов знайти зміст. Але це вміст у готовому вигляді вже є на Сході, в його великої богословської мудрості, хоча і «у формі віри і духовного споглядання». Завдання полягає в тому, щоб з'єднати логічне досконалість західної форми з змістовної повнотою ще безформних «духовних споглядань Сходу». Філософія подає руку релігії і позитивній науці. «Досягнення цієї мети буде відновленням досконалого внутрішньої єдності розумового світу».