19. Природа та людина як творіння бога в середньовічній філочофії

Згідно християнського догмату, Бог створив світ з нічого, створили актом своєї волі, завдяки своєму всемогутності. Божественну всемогутність продовжує кожну мить зберігати, підтримувати буття світу. Такий світогляд носить назву креаціонізму - від латинського слова "creatio", що значить "творіння", "творення".

Догмат про творіння переносить центр ваги з природного на надприродні початок. На відміну від античних богів, які були як би споріднені природі, християнський Бог стоїть над природою, по той бік її і тому є трансцендентним Богом, подібно єдиному Платона і неоплатоніків. Активне творче начало як би вилучається з природи, з космосу і передається Богу; в середньовічній філософії космос тому вже не є самодостатнє й вічне буття, не є живе і істота ціле, яким його вважали багато хто з грецьких філософів.

Іншим важливим наслідком креаціонізму є подолання характерного для античної філософії дуалізму протилежних начал - активного і пасивного: ідей або форм, з одного боку, матерії - з іншого. На місце дуалізму приходить моністичний принцип: є тільки одне абсолютне начало - Бог, все інше - його творіння. Вододіл між Богом і творінням - непереходімий: це дві реальності різного онтологічного (буттєвого) рангу.

Строго кажучи, справжнім буттям володіє тільки Бог, йому приписуються ті атрибути, якими античні філософи наділяли буття. Він вічний, незмінний, самотождество, ні від чого не залежить і є джерелом всього сущого. Християнський філософ IV-V століть Августин Блаженний (354-430) говорить тому, що Бог є вище буття, вища субстанція, вища (нематеріальна) форма, вище благо. Ототожнюючи Бога з буттям, Августин випливає Священному Писанню. У Старому Завіті Бог повідомляє про себе людині: "Я єсмь Сущий". На відміну від Бога, створений світ не має таку самостійність, бо існує завдяки не собі, а Іншому, звідси відбуваються непостійність, мінливість, минущий характер усього, що ми зустрічаємо у світі. Християнський Бог, хоча сам по собі не доступний для пізнання, проте відкриває себе людині, і його одкровення явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основний шлях богопізнання.

Таким чином, знання про нетварном (Нестворений) божественному бутті (або надбуття) можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра - здатність душі, невідома античному язичницького світу. Що ж стосується тварного (створеного) світу, то він - хоч і не до кінця - збагненний за допомогою розуму, справедливість, про ступінь його збагненно середньовічні мислителі вели чимало суперечок.

Розуміння буття в середні століття знайшло своє афористичний вираз у латинській формулою: ens et bonum convertuntur (буття і благо оборотні). Оскільки Бог є вище буття і благо, то все, що їм створено, в тій мірі, в якій воно несе на собі печатку буття, теж добре і досконало. Звідси випливає теза про те, що зло саме по собі є небуття, воно не є позитивна реальність, не є сутність. Так, диявол з точки зору середньовічної свідомості - це небуття, прикидається буттям. Зло живе благом і за рахунок блага, тому в кінцевому рахунку добро править світом, а зло, хоч і применшує благо, не в змозі знищити його. У цьому навчанні висловився оптимістичний мотив середньовічного світогляду, який відрізняє його від умонастроїв пізньої елліністичної філософії, зокрема від стоїцизму і епікуреїзму.