87. Пушкін і Україна

Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.^[5] Письменник відвідував Ярополець і могилу гетьмана у 1833. Після цього у листі до дружини він писав: "…Наутро в сопровождении Семена Федоровича ходил на поклонение прапрадедушки Дорошенко. Здесь же сделал упрек Ивану Николаевичу: «Как не стыдно, родичей надо почитать! Могила не ухожена, надо построить часовенку…»^[6]

Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М.Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М. Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М. Цертелева (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І. Срєзнєвського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування під час заслання в 1820—1824 в Катеринославi та Одесі, відвідування Києва, Кам'янки біля Білої Церкви, помістя Родзянків на Полтавщині, Бовтишки на Кіровоградщині) познайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.

Пушкін намагався вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» в російському націоналістичному дусі^{[Джерело?]}, в цьому ж напрямку писав Пушкін свої нотатки «Історія Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708—1709^{[Джерело?]}.

Поему «Полтава»^[7], високо оцінену Миколою І, Пушкін написав у напрямку здійснення планів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданості офіційній ідеології у зв'язку зі слідством проти нього^{[Джерело?]}. Завданням «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та створення Російської Імперії^{[Джерело?]}. В одичному плані оспівано велич Петра І, у мелодраматичному — заплановано постать Мазепи. Мазепа у нього «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту»

87. Українська тематика в збірках «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Миргород» М. Гоголя.

Збірник цей, що вийшов у двох томах (1831, 1832), став важливим явищем у російській літературі. Пушкіна відразу ж підтримав Гоголя, виділивши в його першому збірнику «жвавість опису», свіжі картини малороссийской природи, веселість «простодушну й разом лукаву». В «Вечорах…» яскраво виявилася глибока любов Гоголя до України, рідному народу з його широким молодецтвом, оптимізмом, ненавистю кугнетателям.

Композиція «Вечорів…» не зовсім звичайна. Її можна зрівняти з пушкінськими «Повістями Белкина». Як і в Пушкіна, весь збірник поєднує оповідач - тільки не дворянин, а простий пасічник Рудий Панько, що уже в передмові підкреслює демократичну настроєність усього оповідання. Звідси й народності стилю, що передає демократичний погляд на дійсність, народні оцінки. Разом з тим у ряді повістей явно відчувається лукава усмішка автора, що відтворює чужу свідомість - просте й невигадливе

У першому збірнику відбита романтична мрія письменника про красу, про просте, природне й вільне життя людини, ніким і нічим не гнобленого. Образи сільських красунь і відважних парубків, що персоніфікують кращі риси народного характеру, були відтворені Гоголем з любов’ю й перейняті внутрішнім ліризмом. У ряді оповідань, що ввійшли в цикл «Вечорів…», письменник малює ідеальний у його поданні мир, де незмінно перемагають добро й молодість, де для щастя немає ніяких серйозних перешкод, де любов вільна, де навіть нечиста сила дуже добродушна і як би олюднена. Наприклад, в «Ночі перед різдвом» згадується про цятку, що з’явилася на небі, схожому чи спочатку те на німця, чи те на губернський урядовця-стряпчого. А в дійсності був не німець і не стряпчий (їхня поява, дійсно, було б зовсім дивно й не пояснено на хуторі біля Диканьки), а просто чорт; відразу пустився доглядати за відьмою. І як би будь-яка нечиста сила не намагалася шкодити людям — нічого в неї не виходить, тому що герої Гоголя, що глибоко почувають красу природи, гарний, щедрий, сміливий, люблячий широкий простір, пісні й жарти,— такі герої нічого не бояться: ні сільського голову, ні риса, ні диявола («Ніч перед різдвом», «Травнева ніч…», «Зникла грамота»). У цих повістях стиль, оповідальна манера пов’язані з українськими народними піснями, прислів’ями, жартами, з комедіями батька письменника В. И. Гоголя, із традиціями «Энеиди» И. П. Котляревского з її вільнолюбством, гумором, сатиричними замальовками. Гоголь використає весь цей добре знайомий йому життєвий і літературний матеріал не просто для створення «етнографічного колориту», як це бувало в деяких його сучасників. Він не переказує який-небудь певний фольклорний сюжет, а відтворить поетичну картину життя України. Молодий письменник уводив читачів у новий для них мир, знайомив із чарівною українською природою, її історією й сучасним побутом. Народності тут проявлялася не в описі «сарафана», як писав згодом Гоголь, а в глибині розуміння й зображення «духу народу».

Однак у цій найяснішій, самій веселій книзі Гоголя відчуваються вже контрасти світла й тьми. В «Вечорі напередодні Івана Купали» і особливо в «Страшній помсті», що передвіщає «Тараса Бульбу», мова йде про похмурі сили, що вторгаються в життя1 людську, про найжахливіший злочин - зрадництві рідного народу

Особливе місце займає в циклі «Вечорів…» повість «Іван Федорович Шпонька і його тіточка», пов’язана з іншими повістями за принципом контрасту. Зникає натхненна поезія, романтична стихія пісень, танців, веселощі, фантастики. У житті поміщиків, власників хутора Витребеньки й села Хортище, тільки нудьга й сірість повсякденного існування. Зовнішня незакінченість повести - своєрідний художній прийом, покликаний підкреслити безглуздість і беззмістовність життя Шпоньки, оповідання про яке можна закінчити де завгодно. Реалістична манера листа, що виявилася в цій повісті, сатирична її спрямованість знайдуть продовження й розвиток надалі творчості Гоголя

Оповідання в «Вечорах…» будується на основі двох стильових тенденцій. З одного боку, це традиції розповіді, відтворення манери мовця (Рудого Панька і його друзів), де широко використаються елементи просторіччя, народний говір. Але чується в «Вечорах…» і голос автора, для якого характерна книжкова лексика зі стійкими літературними зворотами. Саме авторський голос повідомляє веселим оповіданням відтінок сумуй, суму. Це особливо помітно в «Сорочинской ярмарку». Перейнята сміхом і ярмарковим, карнавальним З1лесельем повість закінчується сумними міркуваннями автора про скороминущість радості й щастя на землі. Таким чином, в «Вечорах…» представлені різні змістовні мотиви 5їй стильові тенденції, що утворять складне эстетическое єдність, злитість романтичних і реалістичних початків, що є характерним і для наступного творчого розвитку письменника

Видаючи свій наступний збірник «Миргород» (1835), Гоголь зробив підзаголовок: «Повести, службовці продовженням «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Певною мірою так воно й було. Найближчим до першого циклу був «Вий», у якому казков і фантастичне своєрідно сполучалося з елементами побутовими й соціальними. Повість «Тарас Бульба» зв’язана з «Страшною помстою», а викриття «вульгарності вульгарної людини», що почалося в «Іванові Федоровичеві Шпоньке…», одержало подальший розвиток в «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем». І разом з тим «Миргород» відкриває нову сторінку у творчості Гоголя

Чотири повісті, що входять в «Миргород», утворять єдину книгу, у якій кожна частина, цікава й значна сама по собі, одержує особливий зміст, будучи включеної в загальний контекст, доповнюючи й пояснюючи одна іншу. З поетичного хутора біля Диканьки читач переноситься в закуткове провінційне містечко, у якому вже немає щастя, краси, веселощі. Чому ж так відбувається? Що, властиво, заважає людині проявляти ті прекрасні моральні задатки, які, як переконаний Гоголь, властиві всім без винятку людям? Вся наступна творчість Гоголя, включаючи «Ревізора» і «Мертві душі», пов’язане з наполегливим прагненням письменника знайти відповідь на цей болісний для нього питання

В «Старосвітських поміщиках», що відкривають новий збірник Гоголя, мова йде про порожнього, безглуздої, чи ледве не тваринного життя двох «дідків минулого століття» - Панаса Івановича й Пульхерии Іванівни, весь сенс існування яких, здавалося б, зосереджений тільки в їжі. Але є й у них щось зворушливе й людське - так прив’язані вони друг до друга, так, виявляється, уміють глибоко почувати й страждати. Гоголь віддає перевагу скромну, невибагливу, що навіть перетворилася вже у звичку любов цих дідків, їхня вірність, пронесену через все життя, палким романтичним страстям, про які письменник зі схованою іронією розповідає у вставному епізоді. Там якийсь парубок, закоханий «ніжно, жагуче, скажено, зухвало, скромно», двічі покушавшийся на самогубство після смерті коханої, напрочуд швидко неї забуває. Це інший світ, мир столичного життя, далекий Панасові Івановичеві й ненавидимий Гоголем. Вставний епізод, про яке йшла мовлення, є, крім усього іншого, прекрасною ілюстрацією тонкого эстетического чуття Гоголя, рішучого неприйняття їм шаблонових романтичних сюжетів і трафаретного романтичного стилю

Звичайно, Панас Іванович і Пульхерия Іванівна зовсім не герої, але вони могли б бути іншими, тому що в душі їхній закладені насіння справді людських почуттів. Інша справа, що все це перекручено, знівечено, задавлено. Теперішніх героїв

Гоголь знайшов в історії боротьби українського народу за своє звільнення від гніта польської шляхти

По думці Гоголя, героїчні подвиги, що відбувалися в минулому, служать суворим докором сьогоденню. Це свідчило про поглиблення критичного відношення письменника до навколишнього його життя. Так з’являється в «Миргороді» «Повість про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем», де гостро поставлена проблема згубного впливу середовища на людину

Вульгарність і незначність миргородських поміщиків іронічно підкреслюються зовнішньою серйозністю оповідання, що ведеться від імені оповідача, що явно належить до того ж середовища, що й герої повести, до того ж рівню свідомості. З його погляду, і Іван Іванович, і Іван Никифорович - дуже поважні люди, він у захваті від їхніх прекрасних якостей, їх бого-мольности, дружелюбності й природної доброти. Тим часом Гоголь будує оповідання таким чином, що в читача з’являється зовсім протилежне враження. Наївний оповідач розхвалює скоріше речі, чим їхніх власників, компрометуючи тим самим і Івана Івановича, і Івана Никифоровича. Прийом алогізму (порушення причинних зв’язків) також був покликаний не просто зробити комічний ефект, але дати подання про незначність, примарність, нелогічність цього життя: «Іван Іванович трохи боязкого характеру. В Івана Никифоровича, напроти того, шаровари в таких широких складках…» - і т.д. І тільки в самому кінці повести звучить голос самого автора, що вимовляє полум’яні слова: «Нудно на цьому світлі, добродії!» Це вже не прекраснодушний оповідач, що, впиваючись своїм красномовством, докладно розповідав про судовий процес, затіяному двома колишніми друзями. Замість сміху чується гіркота - за людину, за людство. Саме так зрозумів повість Бєлінський: «Так! смутно думати, що людина, цей благороднейший посудина духу, може жити й умерти примарою й у примарах, навіть і не підозрюючи можливості дійсного життя! І скільки ж на світі таких людей, скільки на світі Іванов Ивановичей і Іванов Никифоровичей!».

Задум Гоголя полягав у тім, щоб миру вульгарного самовдоволення, приниження, як писав Бєлінський, «благороднейшего посудини духу» протиставити сильні, героїчні характери, показати, яким може бути людина й, отже, яким він повинен бути. Тому в збірнику «Миргород», де надруковані «Старосвітські поміщики» і цілком реалістична повість про посварених поміщиків, опублікований і романтичний «Тарас Бульба» як нагадування, докір і надія. Романтизм і реалізм в «Миргороді» співіснують і взаємно доповнюють один одного, допомагаючи виявити заповітну думку письменника