33. Тематичне розмаїття пісень Беранже. Структура пісень Беранже, особливості лексики роль рефрена.

Ж.-П. Беранже (1780-1857), знаменитий поет-пісняр, теж не належав до романтичного напряму. Хоч він творив у іншому жанрі, ніж Курьє, між ними є немало спільного. Це передусім їхня ангажованість, ненависть до режиму Реставрації, активна участь у суспільно-політичному жит­ті й боротьбі. Як і памфлети Курьє, пісні Беранже, при­наймні значна їх частина, теж ставали явищами не тільки літературного, а й громадсько-політичного життя. Поету-пісняру доводилося змінювати памфлетиста в камері па­ризької в'язниці Консежері. В період Реставрації Беранже прославився передусім своїми політичними піснями, але великою популярністю користувалися також інші його пісні, в яких він у фривольному стилі оспівував вино, кохання та інші чуттєві втіхи життя, і серед новинок паризької моди, що приходили тоді в інші європейські столиці, були й "останні пісеньки Беранжера".

Свій творчий шлях Беранже розпочав на початку XIX ст. в річищі класицизму, офіційного мистецтва Першої імперії. Працював він тоді у "високих жанрах", писав оди й дифірамби, пробував свої сили в епічній поезії. Але через певний час переконується, що ці жанри й загалом "високе мистецтво" не відповідають складові його обдару­вання, і наважується на відчайдушний крок — на спален­ня всього написаного. "Ніщо не горить так яскраво, як полум'я рукописів, кинутих мужньою рукою у вогонь", — сказав він згодом.

Після цього "самоспалення" Беранже звертається до неофіційного "демократичного" жанру пісні, в якому зна­ходить своє покликання. Водночас він підносить пісню, яка тоді у Франції перебувала на узбіччі літератури, до рівня справжньої поезії і надає їй художньої довершеності. Але слід зауважити, що це була не фольклорна пісня, яку в той час підносили німецькі романтики, а пісня літератур­на, що культивувалася поетами-піснярами (шансоньє), які об'єднувалися в групи, такі як "Погрібець", до якого вхо­див спершу Беранже. В цих піснях панувала анакреонти­ка, але здебільшого грівуазна й вульгаризована, розрахована на невибагливий смак.

Дебютом Беранже в жанровому різновиді політичної пісні була пісня "Король Івето" (1812), сповнена прозорих натяків-випадів на внутрішню й зовнішню політику Напо­леона, зокрема на його нескінченні завойовницькі війни/' Але справжнього розквіту цей жанровий різновид поезії Беранже набуває в період Реставрації, коли вона справді стає голосом французької демократії. Ці його пісні набу­вають характеру політичної сатири, чим вони теж близькі до памфлетів Курьє. В них він піддає знищувальній нас­мішці аристократів, які повернулися у Францію в обозі інтервентів і, нічого не зрозумівши й нічому не навчив­шись, вимагають повернення всіх їхніх привілеїв і повного відновлення старого ладу ("Супліка породистих собак", "Маркіз де Караба", "Пагінець знатного роду" та ін.), церкву й клерикалів, які були головною ідеологічною опо­рою режиму Реставрації ("Святі отці", "Місіонери", "Смерть диявола"), систему поліцейських стежень і доно­сів ("Юда", "Стій...", "Провокатор"). Сатира Беранже по­ширюється й на інституцію монархії ("Карл IX, простак"), він пророкує повну деградацію Франції,' якщо на троні залишаться Бурбони ("Майбуття Франції"), віщує близь­кий крах режиму Реставрації ("Червоний чоловічок"). У цілому період Реставрації — це апогей творчості Беранже і апогей його слави.

Беранже захоплено вітав Липневу революцію, оспівав її в "Липневих могилах", але буржуазну Липневу монар­хію він не прийняв. Поет розійшовся зі своїми колишніми спільниками, лідерами лібералів, які тепер стали при владі ("Моїм друзям, що стали міністрами", "Відмова"). Творча активність Беранже продовжується в перші роки Ли­пневої монархії, розширюється тематичний діапазон його пісень, охоплюючи нові явища й реалії суспільно-політи­чного життя Франції. Об'єктами його викриття стають нові хазяї життя, буржуа ("Слимаки", "Черв'яки"), дух збага­чення й наживи, який охопив країну зверху донизу: "все призначається на продаж, все стало товаром — патенти, клятви, стиль" ("Бонді"). В полі зору поета — тяжке життя простих людей, жертв безжального визиску й не­справедливості, про них він розповідає емоційно й не без сентиментальної розчуленості ("Жак", "Руда Жанна", "Старий бурлака").

Однак слід сказати, що поезія Беранже і в період її розквіту не зводилася до пісень на суспільно-політичні теми. Через всю його творчість проходить патріотична

тема, любов до батьківщини й гордість її роллю в історії людства, любов, що не зливалася з його політичними іде­ями й пристрастями. "В мені патріотизм, — зізнавався поет, — завжди стояв над політичними доктринами". І в своїй останній передсмертній пісні він прощається з Фран­цією, лише до неї звернені його думки й почуття, зали­шаючи світ, він вболіває за неї і її майбутнє:

Варто ще заторкнути питання про типологію творчості Беранже. Безсумнівно, вона розвивалася поза романтич­ним напрямом, хоч і зазнавала певних його впливів. У нас ще недавно поезію Беранже зараховували до реалізму, засновуючись на її тематичному рівні, нерідко близькому до життєвої емпірії. Та коли розглядати цю поезію як мистецтво слова, то впадає у вічі її пов'язаність з класи­цистичною традицією (яка, нагадаємо, в "низьких жанрах" цілком допускала виходи в емпіричну дійсність). Структу­ра пісень Беранже раціоналістична в своїй основі, загос­треній, чітко вираженій думці, афоризму й дотепу в цих піснях належить визначальна роль.

У принципі зберігається у Беранже й класицистичний підхід до слова, яке мало бути семантично чітко окресле­ним і прозорим. Залишалося йому чужим і. прагнення романтиків до розширення поетичного словника шляхом мобілізації всіх ресурсів французької мови, збагачення його неологізмами, діалектизмами, архаїзмами тощо. Що­правда, він широко вдавався у своїх піснях до просторіччя, але це інша річ, що допускалася класицистичною тради­цією в "низьких жанрах".

Створений Беранже і доведений до досконалості жанр пісні, зокрема політичної, став передусім набутком фран­цузької демократичної поезії XIX ст. Тут у нього з'яви­лися численні учні й послідовники від його молодших сучасників Е. Моро й П. Дюпона до поетів Паризької ко­муни Е. Потьє й Ж. Б. Клемана. Та слід сказати, що за

своїм художнім рівнем, поетичною майстерністю пісні Бе­ранже залишалися неперевершеними.

В Україну поезія Беранже прийшла в першій половині XIX ст. Вона була відома Шевченкові, який належав до її шанувальників. Ще популярнішою, значною мірою завдя­ки російським перекладам, вона стає в другій половині століття, передусім серед демократичної інтелігенції. Пер­шими її перекладачами в Україні виступили П. Грабовсь-кий і В. Самійленко. У 20-ті роки її перекладали поети групи неокласиків — М. Зеров, М. Рильський, П. Филипо-вич, досягнувши високого рівня у відтворенні оригіналу. Ці переклади були опубліковані в збірці пісень Беранже українською мовою, що вийшла 1930 р. Згодом збірки пісень Беранже виходили в 1957 і 1970 pp., остання зна­чною частиною складається з перекладів І. Світличного.