21. «Знедолені» в. Гюго як соціально-політичний роман.

Задум великого соціального роману виник у Гюго ще наприкінці 20-х років, але інші справи надовго відсунули його здій­снення. У 1840 р. був складений первісний начерк роману, який називався тоді "Злигодні", а в 1845-1848 pp. Гюго активно працював над ним і написав більшу його частину. До роману він знову звернувся лише в 1860 p., причому він не тільки дописав нові розділи та книги, а й грунтовно переробив те, що було написано раніше. Роман вийшов у світ в 1862 р.

Цей твір був задуманий і здійснений Гюго як щось набагато більше й значніше, ніж звичайний роман. Не без претензій автор називав його "сучасним євангелієм", вкла­даючи в це визначення не релігійний зміст: воно акцентує універсальність змісту твору, його соціально-моральні концепції, намір трактувати найвагоміші проблеми сучас­ності і водночас виступати своєрідним "підручником жит­тя", дороговказом до істини й справедливості. "Ця книга, — проголошував Гюго, — не що інше, як шлях від зла до добра, від несправедливості до істини, від брехні до правди, від мороку до світла, від егоїзму до гуманності, від пекла до неба, від безвір'я до віри". Звідси незвичайно розвинена моралізаторська сторона твору і його високий провідницький пафос.

Роман "Знедолені" — твір незвичайний і за своєю художньою структурою. Ще Г. Лансон зазначив, що в ньому поєднані всі жанри й види, сюжети й роди літера­тури: це роман філософський і символічний, але з вираз­ними елементами роману історичного; водночас це гуманістична соціальна епопея, що малює тяжкі бідування народу і бере його під захист як носія вищих моральних якостей; це й "ліричний роман, в якому виражені ідеї мислителя і всі хвилювання поета, всі почуття, симпатії і антипатії людини"; нарешті, маємо в ньому описи й сцени, "що відзначаються рідкісною силою реалізму". До цього слід додати, що в "Знедолених" є розділи й цілі книги, що виходять за рамки власне художньої літератури, нагаду­ючи скоріше історіографічні праці (книга про битву при Ватерлоо), соціологічні й моральні трактати (книги про "дно" Парижа та монастир).

Але Гюго зумів підпорядкувати весь цей розмаїтий матеріал єдиному задумові, створити силові лінії великої смислової й емоційної напруги, які проймають твір і "стя­гують" його, надаючи цій циклопічній будові певної впо­рядкованості й художньої цілісності. Вдалося йому досягнути цього як завдяки масштабності ідейної концеп­ції твору, що обіймає "кінечне" й "безкінечне", так і зав­дяки незвичайно експресивному сюжету, де все гіперболізується: пригоди й перипетії, почуття й пережи­вання, конфлікти зовнішні й конфлікти внутрішні.

Та "Знедолені" — це передусім романи про тих, хто є підніжжям соціальної піраміди і постійно зазнає гноблення і визиску, прирікається суспільством на страждання й злидні. Тема соціальної несправедливості та її жертв, яка здавна хвилювала Гюго, в цьому творі знайшла найповні­ше й найпатетичніше вираження. Формулюючи його ідейні завдання, Гюго писав: "Показати відродження душі і в зв'язку з цим змалювати в усій трагічній реальності соці­альне дно, з якого вона з'являється, для того, щоб людське .суспільство усвідомило, яке пекло знаходиться в самій його основі, і щоб воно, нарешті, наважилося запалити світло над цим мороком". На перший план у романі, як вказав автор у вступному слові, висунуті три соціальні питання: "1. Приниження мужчини через наліжнїсть його до класу пролетаріату. 2. Падіння жінки через голод. 3. Згасання дитини через морок невігластва".

З цими трьома основними питаннями пов'язані образи трьох головних героїв роману, які представляють світ "знедолених", — Жана Вальжана, Фантіни й Козетти. Та центральним героєм є Жан Вальжан, а його життєпис складає сюжетну вісь твору. Цей сільський парубок, що займався підрізуванням дерев, учинив злочин — вкрав хлібину для дітей сестри, що вмирали з голоду. Його спіймали, і суд виніс жорстокий вирок — двадцять років каторги. З каторги він повертається морально спустоше­ним, озлобленим, сповненим жагучої ненависті до всього світу. З'являється в романі патетична картина: самотній плавець серед розбурханого моря під покровом ночі — картина з прозорим алегоричним змістом: "Море — це невмолима соціальна ніч, куди караюча система зіштовхує тих, кого вона засудила. Море — це безмежні страждання. Душа, яка потрапила в цю безодню, може перетворитися на труп. Хто врятує її?"

Та є порятунок для людської душі, що гине " в морі й мороці". Це вищий моральний закон доброти й людяності, втілений в єпископі Мірієлі. Прямуючи до його будиночка, Жан Вальжан йде до "відродження душі", до свого повного переродження. Те, що відбулося з ним унаслідок зустрічі з єпископом Мірієлем, автор роману називає "чудом" зов­сім не в метафоричному значенні. Жан Вальжан наступ­них частин твору, власне, не має нічого спільного з колишнім підрізувальником дерев і каторжником. Він стає на шлях служіння добру, все його подальше життя — це подвижництво в ім'я добра та милосердя. Оскільки Гюго при цьому (і в деяких інших випадках) цілковито нехтує соціально-психологічним мотивуванням переродження ге­роя, цю "неправдоподібність" у радянському літературоз­навстві списували на рахунок недосконалості "романтич­ного методу" письменника. Думається, справа тут в іншо­му, а саме в тому, що діалектика образу головного героя роману йде за моделлю житійної або агіографічної літе­ратури. Тим більше, що концепція цього образу типологі­чно близька концепції героїв житій. Адже роман був задуманий як "сучасне Євангеліє", весь він пройнятий відвертою повчальністю та провідницьким пафосом. Зорі­єнтований він був на найширші читацькі кола, в свідомості яких ще жили агіографічні моделі, і близькість до них полегшувала сприймання твору, морально-дидактичної ідеї, закладеної в образ Жана Вальжана.

.

З Жаном Вальжаном співвіднесені інші герої роману, ті, що втілюють різні начала життя та ідейні принципи. ■ Одним з таких найважливіших співвідношень-антитез є в романі протиставлення Жана Вальжана й поліцейського інспектора Жавера. Якщо Жан Вальжан є втіленням ви­щого морального закону людяності й справедливості, то Жавер представляє юридичний закон тогочасного суспіль­ства, не пов'язаний, на думку автора, із сутністю людсько­го єства, закон формальний. Жавер — це, так би мовити, "живий символ кодексу", грізний у своїй буквальності. Він не любить і не вміє думати, "він звів до одної прямої лінії всі найскладніші комбінації життя" і виконує свої обов'­язки " з релігійним запалом". На свій лад він порядний і чесний, але його вузькі казенні чесноти страшніші від найгірших пороків.

Поєдинок Жана Вальжана і Жавера теж проходить через весь роман, на його зовнішніх проявах — переслі­дуванні слугою закону злочинця — тримається фабула "Знедолених", в якій "перевернуто" трафарет детектив­ного роману. Але є й інший, внутрішній план цього поє­динку, в якому Гюго неухильно приводить Жавера до повного краху. Переможений моральною величчю Жана Вальжана, він відпускає "злочинця", і тут же його охоп­лює жах: "Що ж це таке?! Творяться такі страхітливі речі, і ніхто не буде покараний!" І Жавер карає сам себе, рятуючи непогрішність закону.