19. В. Гюго - поет. Тематичне розмаїття його поезії, художня майстерність.

Творчість Гюго вражаюче ро­змаїта: він великий поет, знаменитий драматург, широко відомий романіст, до того ж літературний критик і темпе­раментний публіцист. В ній представлені різні жанри й стильові течії французької романтичної літератури. Гюго прожив довге творче життя, що охоплює сім десятиліть, його творчість за такий тривалий час зазнала значної ево­люції, але в цілому, за винятком класицистичної молодо­сті, він вкладається .в художню систему романтизму, яка теж не залишалася незмінною.

Слід сказати, що сприйняття й поцінування Гюго на батьківщині і за її межами мають істотні розбіжності. Для французів Гюго — це передусім великий національний поет, високо вони цінують Гюго-драматурга, вбачаючи в ньому творця вітчизняної романтичної драматургії, і вже за ними йде Гюго-романіст. За межами Франції, в тому числі й у нас, ця шкала "перевертається", тут Гюго найвідоміший своїми романами, за ним йде його драматургія, котра нерідко з'являється й на сцені театрів, а замикає цю шкалу його поезія. Пояснюється це насамперед тим, що повноцінне відтворення поезії іншими мовами — дуже непроста річ, і доля великих національних поетів в інших країнах залежить від того, чи з'являються там її перек­лади високого рівня і чи стає вона завдяки цьому набутком національної культури. Таких перекладів поезія Гюго не мала і лишалася за межами Франції недостатньо відомою і освоєною, в тому числі й в Україні.

Становлення на шляхах романтизму. Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 р. в Безансоні, в родині полков­ника наполеонівської армії, який згодом був представле­ний до чину бригадного генерала.

Сім'я Гюго часто переїжджала із батьком, з 1808 по 1812 р. жила в Іспанії, захопленій Наполеоном. Після падіння Наполеона розпалася батьківська сім'я, Віктора та його братів виховувала мати, яка походила із старовин­ної буржуазної сім'ї й була ревною роялісткою та като­личкою.

Рано пробуджується у Гюго поетичний талант, а волі й наполегливості йому не бракувало вже в юнацькому віці. Ще підлітком він починає писати, його оди й поеми вже в 1815-1816 pp. відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом. Його перша поетична збірка "Оди й різні вірші" з'являється в 1822 р. Юний поет вірить у класицистичні авторитети і йде в своїй поезії за ними. Він дотримується канонів класициз­му, його безжиттєвого, умовно-урочистого стилю, в якому підбір благородного прикметника до благородного іменника був чи не першорядною турботою. В коротенькому всту­пному слові до збірки він проголошував, що "історія люд­ства стає поетичною лише тоді, коли дивишся на неї з висоти монархічних ідей і релігійної віри".

Проте класицизм Гюго виявився нестійким, вже десь з 1822 p., тільки-но молодий поет виходить із стадії шкіль­ного наслідування, починається поступовий його перехід на позиції романтизму. Це в поезії, а в прозових жанрах, менш канонізованих класицистичними поетиками, він від початку залишався поза класицизмом. Свідченням того є його перші романи, "Ган Ісландець" (1822) і "Бюг Жар-галь" (1825), в яких відчувається великий вплив "готич­ного роману" і які мають преромантичний характер. Але і в поезії він дедалі більше відходить від велемовної риторики, якою наповнені його оди, і вступає в сферу ліри­чної творчості. В середині 20-х років звертається до бала­ди, яка вважалася тоді жанром суто романтичним і привертала загальну увагу. На той час вона вже мала розвинену традицію в англійській і німецькій романтичній поезії, а в французькій поезії тільки стверджувалася. В 1826 р. виходить збірка Гюго "Оди й балади", сама назва якої засвідчує її перехідний характер: тут оди, провідний жанр класицистичної поезії, об'єднані з баладами, харак­терним жанром поезії романтичної.

Збірка "Оди й балади" — важлива віха на творчому шляху Гюго. Водночас у ній виразно проявилися харак­терні тенденції розвитку тогочасної французької поезії. На відміну від класицизму з його наднаціональними, антич­ними художніми ідеалами й орієнтаціями, романтизм роз­вивався під знаком повернення до національних і народних джерел творчості. Більшість балад збірки написано на сюжети з французького середньовіччя, деякі з них мають досить виразне фольклорне забарвлення. Та слід сказати, що центр ваги в них перенесено на зовнішній, живописний бік середньовіччя, своєрідність його звичаїв, життєвого укладу, на його історичний і місцевий колорит; тут уже виразно проявляється "живописний романтизм" Гюго. Пе­ред нами постає барвистий і строкатий світ, сповнений руху й бурхливої енергії ("Турнір короля Жана", "Січа"), глибоких та цільних почуттів ("Легенда про черницю", "Наречена литавриста"), рицарської доблесті й народної фантазії ("Танок відьом"), — світ дещо хаотичний і свят­ковий, але такий несхожий на сучасний з його засиллям сірої міщанської прози.

У передмові до "Од і балад" Гюго небезпідставно зви­нуватив класицистів у тому, що вони перетворили фран­цузьку поезію на "своєрідний королівський версальський парк, де все вирівняно, підрізано, пригладжено, підчище­но, посилано пісочком". Відкидаючи класицистичну норма­тивність, він вводить у французьку поезію нові форми й розміри, створює нову систему віршування, величезну увагу приділяє звуковій організації вірша, його ритмоме­лодиці. Він рішуче відкидає обмеження, накладені класи­цизмом на поетичну мову, які привели до її специфічного "склерозу", бореться за її оновлення і збагачення, мобілі-зуючи всі ресурси французької мови, зокрема народної. "Я твердо заявив, що рівні всі слова, і вільні, і гучні", що "немає ні слів-патриціїв, ані плебеїв-слів!", — писав зго дом Гюго у "Відповіді на обвинувачувальний акт" (1854). Отже, це оновлення й збагачення літературної мови було водночас і її демократизацією.

Поетична творчість Гюго 20-х років увінчується збір­кою "Орієнталгі" (І829), яка мала великий успіх, вит­римала за два місяці чотирнадцять видань і створила авторові репутацію великого поета. Вона належить до найяскравіших зразків французького "живописного ро­мантизму", одного з цікавих і своєрідних породжень єв­ропейської романтичної літератури. Для "живописного романтизму" характерна спрямованість на зовнішній, об'­єктивний світ, прагнення зображати красу й форми мате­ріально-чуттєвої реальності, що, до речі, спростовує поширені уявлення про суб'єктивність як визначальну рису романтичної літератури, її "родову прикмету".

Східна тема відкривала перед Гюго особливо широкі можливості для здійснення цих його нових, "живописних" устремлінь. Схід вабив поета яскравою барвистістю, пом­ноженою на екзотичність. Тут перед читачем постають яскраві картини, сповнені барв і пластики, поет ніби всту­пає у змагання з майстрами пензля і різця. В деяких поезіях наявний сильний ліричний струмінь ("Прощання аравійки","Полонянка" та ін.), але їхній ліризм "об'єктиві-зований", його носіями виступають персонажі, які не ма­ють нічого спільного з автором. Загалом же в "Орієнталі-ях" живописний елемент має рішучу перевагу над поети­чним. Тут торжествує стихія барв і світла, живописних форм і картин, поет творить сміливі, пластично довершені образи, які здаються майже скульптурними.

Яскравим зразком "живописного романтизму" Гюго є і включена до збірки поема "Мазепа". В ній тема незвичай­ної скачки героя на спині дикого коня, запозичена із однойменної поеми Байрона, "перекладається" на мову "живописного романтизму", внаслідок чого виникає зовсім інша художня структура. В поемі Гюго нічого не лишаєть­ся від ліричного драматизму Байрона, сюжет переключа­ється в епічний план і об'єктивізується. Якщо у Байрона герой розповідає сам, що надає його поемі характеру лі­ричної сповіді, то у Гюго поема переводиться в' епічний простір, а герой перетворюється на постійний компонент потоку розкішних живописних кадрів, що йдуть один за одним. Окрему групу становлять в збірці "Орієнталії" поезії, присвячені національно-визвольній боротьбі грецького на­роду проти турецького поневолення в 20-х роках минулого сторіччя. Тут Гюго оспівує героїку визвольної боротьби греків ("Канаріс", "Наварін" та ін.), викриває й засуджує звірства завойовників ("Захоплене місто", "Дитина", "Голови в сералі"), закликає європейську громадськість піднятися на допомогу розтерзаній, але не скореній Греції ("Ентузіазм" та ін.). Загалом тут маємо перший прорив Гюго до громадян­сякої поезії, яка далі посяде значне місце в його творчості.

----

Передмова до "Кромвеля" — естетичний мані­фест французького романтизму. Розглядаючи ситуа­цію, що склалася у французькій літературі другої половини 20-х років, журнал "Глоб" писав на початку 1827 p.: "Література напередодні свого 18 брюмера, тільки хтозна, де її Бонапарт". Але вже в тому ж 1827 р. фран­цузька романтична література отримала свого "Бонапар­та", ним став Гюго після публікації знаменитої передмови до драми "Кромвель". Молоді романтики, що об'єдналися в черговий "Сенакль", визнають його своїм ватажком, згадана передмова була сприйнята ними з ентузіазмом, як естетико-літературний маніфест. Головним їхнім завдан­ням на цьому етапі стає завоювання театру, який лишався цитаделлю класицизму. В боротьбі з класицизмом, яка дедалі розгоралася, Гюго виявляє неабиякі організаторські здібності, а ще більше — невичерпну й невгамовну енер­гію. Саме з цією метою він пише свою першу романтичну драму "Кромвель" на сюжет із англійської історії, який через політичні обставини користувався тоді у Франції великою популярністю.

Перша драма не вдалася Гюго й успіху не мала, зате найширшого розголосу набула передмова до неї, перетво­рившись на одну з найважливіших подій тогочасного лі­тературного життя Франції. В ній Гюго, з одного боку, наніс нищівного удару застарілій художній системі класи­цизму, з іншого — сформулював важливі принципи есте­тики й поетики французького романтизму. Передмова складається з двох частин, які можна назвати історичною і теоретичною. У першій частині Гюго ставив завданням пов'язати розвиток літератури з розвитком історії людства, з тим, щоб показати історичну обумовленість торжества роман­тизму. За накиданою ним схемою, трьом епохам історії людства — первісній, античній і романтичній, тобто ново-часній, — відповідають три стадії розвитку літератури, причому кожна з них характеризується розквітом певного роду поезії — лірики, епіки чи драми. "Первісний етап ліричний, — твердить Гюго, — древній період епічний, новий час драматичний. Ода оспівує вічність, епопея про­славляє історію, драма зображає життя". Накидана ним схема наївна й ненаукова, але сама спроба історичного підходу до теоретичних проблем естетики й літератури була проявом важливих зрушень, що несла з собою епоха романтизму.

Передмова Гюго до "Кромвеля" носить бойовий, насту­пальний характер. її автор закликає до найрішучішої бо­ротьби з класицизмом: "Вдаримо молотом по теоріях, поетиках і системах! Зіб'ємо стару штукатурку, що при­ховує фасад мистецтва". Основне завдання маніфесту й полягало в запереченні класицизму як системи застарілих умовностей, що відгородили літературу від природи й життя. На противагу ідеалізуючому принципу класициз­му, що вимагав зображення "прекрасної природи" (belle nature), Гюго висував знамениту "реалістичну" вимогу: "І нарешті, — час вже сказати про це голосно, — все, що є в природі, має бути і в мистецтві". Зразком такого мис­тецтва, що сягає повноти й розмаїтості природи, був для нього Шекспір.

Наведену вимогу Гюго не слід розуміти як спорадичну "реалістичну тенденцію" в його романтичній художній си­стемі (так її трактувало радянське літературознавство). Вона цілком вписується в цю систему і є афористичним формулюванням головної ідеї передмови до "Кромвеля". Відкидаючи пізній класицизм як мистецтво умовностей і фікцій, Гюго з пафосом закликає до відтворення "приро­ди", тобто безкрайнього моря реальної дійсності в її пов­ноті й суперечливості. Не випадково таке значне місце відводиться в передмові обгрунтуванню принципу "прав­дивості" (le vraie) як основного принципу романтичної поезії. Ще Золя слушно зазначав, що в той час романтики й реалісти спільно боролися проти засилля класицизму, виводили літературу на широкі простори реального жит­тя, його вільного відтворення, не скутого прописами й умовностями. Інша річ, що в здійсненні цього завдання вони пішли різними шляхами, вдаючись до різних систем художніх засобів і прийомів.

Пафос передмови до "Кромвеля" — у наближенні лі­тератури до "природи", життя, у вимозі його відтворення в усій суперечливій повноті, в поєднанні прекрасного й потворного, величного й смішного, високого й низького. Найефективнішим засобом досягнення подібної повноти в зображенні життя Гюго вважав гротеск, тому-то теорія гротеску й поставлена в центр другої, теоретичної частини його передмови до "Кромвеля".

Гротеск Гюго — це, власне, крайнє загострення кон­трастів і, отже, найповніше, "загострене" вираження про­відного принципу його поетики. Адже поетика Гюго і загалом романтизму — це передусім поетика контрасту, що витікає із суті романтичного світосприймання. Світ для романтиків, і зокрема Гюго, — клубок суперечностей, зде­більшого нерозгаданих, протистояння й боротьба антаго­ністичних сил та першовитоків. Контраст ними розглядався як адекватне художнє вираження цієї всео-хоплюючої істини буття. Відповідно, гротеск для Гюго — найефективніший засіб відображення життя в його істин­ності, його складній повноті й суперечливій єдності. Не випадково найвидатнішим майстром гротеску, подібним чином витлумаченого, є для Гюго все той же Шекспір: "Гротеск є однією з найвеличніших красот драми. Він вносить у трагедію то сміх, то жах. Він змушує Ромео зустрічатися з аптекарем, Макбета з відьмами, Гамлета з могильником".

Звичайно, витлумачений подібним чином гротеск не міг виправдати всіх тих надій, які покладав на нього Гюго, — надій на досягнення повноти й правдивості відображення життя в мистецтві. Ця, сказати б, теорія гротеску не вільна від метафізичності й специфічного формалізму. Але вона, як й інші постулати передмови до "Кромвеля", руйнувала застарілу конвенціональність класицистичної літератури і була на той час справді істотним проривом до "природи", до художнього оволодіння істиною буття, яка, однак, ви­являється невловимою.