8. Інтелект та його формування

Всі психічні процеси утворюють структуру інтелекту людини, хоча поняття інтелектуальної сфери особистості значно ширше, ніж когнітивної. ІНТЕЛЕКТ – як розуміння, розсудок, осягнення розумом являє собою систему розумових операцій з образами, символами, знаками, об’єднану певним когнітивним стилем та стратегією розв’язання задач, розумову здатність, здібності, обдарованість.

Тому, інтелектуальну діяльність пов’язують передусім з відображу вальною та регулятивною діяльністю, що полягає у здатності ефективно розв’язувати задачі, навчатися використовувати набутий досвід для вирішення нових проблем, краще пристосовуватися до нової ситуації. Ці здатності значною мірою зумовлені функціями мислення, зокрема логічного, стійкої уваги, оперативної пам'яті, а також сприймання, уяви, інтуїції, пізнання нового й реалізації його результатів.

Ще вчені, які розробили перші тести на інтелект, а це були: в 1885 р. Дж. Кеттелл – результати його досліджень лягли в основу способів об’єктивної оцінки інтелекту; і в 1939 р. Векслер, який створив першу шкалу інтелекту для дорослих, говорили про те, що людина, яка володіє інтелектом – це та, яка «правильно думає, розуміє, розмірковує і завдяки своєму здоровому глузду та ініціативності може пристосовуватися до обставин життя».

В останні роки достатньо широкої популярності набула теорія, я якій при розгляді проблем інтелектуального розвитку людини виділяють два різні типи інтелекту:

1) Плинний інтелект (рос. – текущий) – це ті здібності, з допомогою яких людина вчиться чомусь новому. До них належать швидкість та точність запам’ятовування, індуктивні судження, оперування просторовими образами і сприймання нових зв’язків та відношень. Цей тип інтелекту на думку вчених, відображає біологічні можливості нервової системи – її працездатність та інтегративність. Поступовий розвиток плинного інтелекту продовжується до закінчення юнацького віку, а потім відбувається поступове його зниження.

2) Кристалізований інтелект – це інтелект, який приходить до людини з віком – з досвідом та освітою.

За С.Пако інтенсивність розвитку інтелекту залежить від двох факторів:

• внутрішнього фактора – обдарованості, у більш обдарованих людей інтелектуальний прогрес тривалий та інволюція настає пізніше, ніж у менш обдарованих;

• зовнішнього фактора, який залежить від соціально-економічних і культурних умов. Освіта, на думку С. Пако, протистоїть старінню, гальмує інволюційний процес.

Тому, особливості інтелектуального розвитку і показники інтелектуальних можливостей людини залежать від її особистісних особливостей, життєвих установок, планів і життєвих цінностей.

9. Інтуїція та інтуїтивні знання

ІНТУЇЦІЯ – це безпосереднє пізнання істини без використання матеріальних механізмів органів чуття та при умові усування всякого конкретного дискурсивного ( заснованого на роздумах) пізнання на основі матеріальних мозкових механізмів психічних явищ.

Кожна людина під час гальмування своїх психічних процесів, при відключенні органів чуття від зовнішнього світу безпосередньо, інтуїтивно відчуває, сприймає своє «чисте буття», своє «Я», без усяких розмірковувань, без всякої детермінації, без образів, без думок, без слів, як суб’єктивну, без сумніву вірогідну цілісність, як аксіому, яка не потребує ніяких доказів. До такого висновку дійшов ще Рене Декарт (1596–1650рр.). Декарт вважав загальні та необхідні знання – вродженими ідеями, в тому числі духовної субстанції, ідею Бога, які людина пізнає безпосередньо, інтуїтивно.

Інтуїція є основою пізнання, тому що людина інтуїтивно пізнає загальні аксіоми, із яких дедуктивно випливають всі суттєві знання. Однією з таких аксіом є аксіома про існування самого себе – «Думаю – значить існую».

Ю.Спіноза (1632–1677рр.), філософ-раціоналіст, він підносив інтелектуальне пізнання над чуттєвим, а найвищим рівнем інтелектуального пізнання вважав інтуїцію, як безпосередню істину, в якій головною якістю є ясність та виразність.

Творчий внесок в розвиток російської філософії внесли філософи-інтуїтивісти ІХ-ХХ ст. – Лоський  М.О., Лосєв  А.Ф., Кожевніков  В.А. та ін. Вони стверджували провідну роль інтуїції в пізнанні, особливо в пізнанні духовної сутності, Бога. Також відстоювали ідею єдності суб’єкта та об’єкта в процесі інтуїтивного пізнання. З цих концепцій випливає висновок про те, що інтуїтивне пізнання є ВІРА.

Ніхто, ніколи і нікого не вчив в прадавні часи та в середньовіччі релігійному чуттю – вірі, але воно було властиве як вроджена ідея всім народам всіх етапів історії. Віра та безпосередня потреба цієї віри – це важливий, практичний прояв інтуїції. Віра – це і є інтуїтивні знання Духовної Сутності.

В давньоіндійській філософії, в Джайнізмі, з п’яти видів пізнання два відносяться до дискурсивного пізнання – (чуттєве відображення та мислення), а три – до – інтуїтивного – це безпосереднє знання предметів незалежно від відстані та часу (ясновидіння), безпосереднє розуміння думок інших людей (телепатія) та найвище інтуїтивне пізнання сутності світу.

Йоги стверджували, що способом дискурсивного пізнання духовну істину пізнати не можливо.

На середньовічному етапі історії християнства виник особливий, специфічний для релігії напрямок – МІСТИКА ( від грец. – таємниця) – як релігійна практика переживання в інтуїтивному екстазі безпосереднього спілкування з Абсолютом. В зміст містики входять сукупність теологічних, психологічних, філософських концепцій, які усвідомлюють, обґрунтовують цю практику. Містика заснована на інтроспективному методі безпосереднього інтуїтивного пізнання без участі органів чуття та будь-яких матеріальних посередників.

Містичні концепції виникають в духовно розвиненому суспільстві, в якому його люди здібні до розуміння Духовної Субстанції, Абсолюта, а розвиток психології, логіки, свідомості створюють передумови для свідомо-вольового керування своєю психікою. Тому ранній розквіт містики був у розвинутих країнах стародавнього світу – Індії, Китаї, Греції, Римі.

Містика, як невід’ємна основа теологічного пізнання, була представлена не тільки в християнстві, але й в мусульманстві – суфізм, іудаїзмі – кабала, в Індійській Веданті та Йозі – нірвана.

Парапсихологія – це напрямок інтуїтивного пізнання, яке було визнане європейською культурою в 1882 році, у вигляді «Товариства для вивчення психічних явищ» (м. Лондон), яке існує і зараз, і має міжнародний статус. На сьогоднішній день нараховується біля 300 лабораторій парапсихології більше ніж в 30 країнах світу, найбільша кількість в США.