2.З історії вивчення несвідомого
Крізь всю історію розвитку психологічної науки проходять дослідження в галузі несвідомого таких закордонних науковців, як Декарт, Спіноза, Кант, Фехнер, Вундт, Джеймс та інші. Особливу увагу приділяли проблемам глибинної психології Фрейд, Юнг, Адлер. Вітчизняними психологами Виготським, Леонтьєвим, Зінченко, Узнадзе також були висунуті наукові теорії щодо проблем свідомості та несвідомості.
Уперше про несвідомі аспекти психіки почав говорити німецький філософ і математик Готфрід Лєйбніц (1646–1716), який відкрив диференціальне та інтегральне обчислювання. Саме він висловив думку про єдність тілесного і психічного. Підставою для такої єдності мислитель вважав духовний початок. Світ складається з безлічі МОНАД ( від грец. «монос» – єдине). Кожна з них «психічна» і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті. Погляди вченого перекреслювали Декартову концепцію про рівність психіки і свідомості. Згідно з Лєйбніцом, «переконання в тому, що в душі є лише такі сприймання, які вона усвідомлює, є джерелом найбільших помилок».
У душі безперервно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій». Цим терміном Лєйбніц позначав неусвідомлювані сприйняття. Усвідомлення сприймань стає можливим завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий психічний акт – апперцепція, зокрема увага та пам'ять.
Співвідношення духовних та тілесних явищ Лєйбніц виразив формулою, відомою як ПСИХОФІЗИЧНИЙ ПАРАЛЕЛІЗМ. Ці явища не можуть у супереч поглядам Декарта, впливати одні на одних. Залежність психіки від тілесних дій – це ілюзія. Душа і тіло здійснюють свої операції самостійно і автоматично. Проте, божественна мудрість позначається в тому, що між ними є гармонія. Отже, ідеї Лєйбніца змінили й розширили уявлення про психічне. Особливо важливим стало визначення існування так званої НЕСВІДОМОЇ ПСИХІКИ.
Внесок у розмежування психіки й свідомості зробили дослідження гіпнозу, які стали популярними в Європі завдяки діяльності австрійського лікаря Месмера, що пояснював свої гіпнотичні сеанси дією магнітних закінчень (флюїдів).Згодом, відкинувши месмеризм, англійський хірург Бред став прихильником фізіологічного трактування гіпнозу, запропонувавши термін «нейрогіпноз». Однак на далі вирішальну роль він надав психологічному чиннику. Під час використання гіпнозу в практиці медиків спостерігали факти психічно регульованої поведінки з вимкненою свідомістю ( тим самим підтримували уявлення про несвідому психіку).
Як і багато інших класиків психології Зиґмунд Фрейд (1856–1939) тривалий час вивчав центральну нервову систему, лікуючи хворих на психічні розлади, він спочатку намагався пояснити їхні симптоми динамікою нервових процесів. Однак, що більше він заглиблювався в цю сферу, то гостріше помічав незадоволеність. Ні в нейрофізіології, ні в панівній тоді психології свідомості він не бачив засобів, що давали б змогу пояснити причини патологічних змін у психіці своїх пацієнтів. А не знаючи причини, доводилося діяти наосліп, оскільки лише усунувши їх, можна було сподіватися на терапевтичний ефект. Шукаючи вихід, замість аналізу свідомості він вдався до аналізу прихованих, глибинних шарів психічної активності особистості. До Фрейда вони не були предметом психології. Після нього стали його невід’ємною частиною. Першим імпульсом до їхнього вивчення стало застосування гіпнозу. Навіявши загіпнотизованій людині, щоб вона здійснила яку-небудь дію після пробудження, можна спостерігати, як людина, виконуючи її при повній свідомості, але не знаючи справжньої причини, починає придумувати для неї мотиви, щоб виправдати свій вчинок. Справжні причини від свідомості приховані, але саме вони керують поведінкою. Саме ці сили почав аналізувати Фрейд і його послідовники. Вони створили один з наймогутніших і найвпливовіших напрямів у сучасній науці про людину, який називається – ПСИХОАНАЛІЗОМ. Використовуючи різні методики тлумачення психічних виявів (вільний асоціативний потік думок у пацієнтів, образи їхніх сновидінь, помилки пам'яті, обмовки та ін.), вони розробили складну й розгалужену систему понять, оперуючи якими, описували глибинні «вулканічні процеси», приховані за свідомістю.
Основним серед цих процесів було визнано СЕКСУАЛЬНУ ЕНЕРГІЮ ПОТЯГУ. З дитинства в умовах сімейного життя вона визначає мотиваційний ресурс особистості. Зазнаючи різних трансформацій, вона пригнічується, витісняється і, однак, проривається крізь «цензуру» свідомості обхідними шляхами, розряджаючись у різних симптомах, зокрема патологічних (розлади рухів, сприйняття, пам'яті тощо). Отже, відкривши об’єктивну психодинаміку і психоенергетику мотивів поведінки особистості, приховану «за лаштунками» її свідомості, Фрейд змінив розуміння предмета психології. Психотерапевтична діяльність Фрейда та його послідовників оголила важливу роль мотиваційних чинників як об’єктивних, тобто, незалежних від того, що нашіптує «голос самосвідомості», регуляторів поведінки.
Учення Фрейда опанувало чимало його учнів, серед них були ті, хто створив власний напрям – Альфред Адлер (1870–1937) та Карл Юнг (1875–1961). Юнг назвав свою психологію аналітичною, а Адлер – індивідуальною. Першим нововведенням Юнга було поняття «колективне несвідоме». У несвідому психіку індивіда можуть, за Фрейдом, увійти явища, які витіснені зі свідомості. Юнг вважав, що вони ніколи не можуть бути індивідуально надбаними, а є дарами далеких предків. Аналіз дає змогу визначити структуру цього дару, що його творять кілька архетипів (від грец. – первообраз). Приховані від свідомості організатори особистісного досвіду, архетипи виявляються у сновидіннях, фантазіях, галюцинаціях, а також у творах культури. Юнг першим запропонував популярний згодом розподіл людських типів на ЕКСТРАВЕРТІВ – спрямованих назовні, зосереджених на соціальній активності, та ІНТРОВЕРТ ІВ – спрямованих усередину, зосереджених на власних потягах ( які Юнг, слідом за Фрейдом назвав «лібідо, однак вважав
неправомірним ототожнювати їх із сексуальним інстинктом).
Адлер, модифікуючи початкову доктрину психоаналізу, виокремив як чинник розвитку особистості відчуття неповноцінності, породжене, зокрема, тілесними дефектами. Як реакція на це відчуття, виникає прагнення до його компенсації і надкомпенсації, щоб досягти переваги над іншими. Тому у «комплексі неповноцінності» приховано джерело неврозів.
Психоаналітичний рух набув значного поширення в різних країнах. З’являлися нові пов’язані з динамікою неусвідомлюваних потягів варіанти пояснення і лікування неврозів, комплексів, психічних травм. Водночас уявлення про психіку розширилося. У ній не лише виявили свідомі та несвідомі пласти психіки, а й стверджували, що вона (психіка), по-перше, може існувати й поза організмом; по-друге, тісно пов’язана з попереднім розвитком людства і Всесвітом; по-третє, містить змістовні та інформаційні аспекти життєдіяльності минулого, теперішнього і майбутнього.
У цьому контексті важливим є досягнення ТРАНСПЕРСОНАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ – автор Станіслав Грофф. Транс персональні переживання інтерпретують ті, хто переживав їх як повернення в історичні часи й дослідження свого біологічного та духовного минулого, коли людина проживає спогади з життя предків, зі своїх втілень у стані зміненої свідомості.
Вітчизняні психологи також цікавилися проблемами свідомості та несвідомого. Так, в книзі А.Г. Спіркіна «Свідомість та самосвідомість» аналізується проблема співвідношення свідомого та несвідомого в процесі творчості, структура несвідомого, з’ясовується чому саме на рівні несвідомого часто народжуються нові ідеї, виникають оригінальні асоціації образів.
С.Л.Рубінштейн у своїй книзі «Буття та свідомість» пише, що «свідомість», тобто усвідомлення об’єктивної дійсності починається там, де з’являється образ у власному гносеологічному (гносеологія – теорія пізнання) смислі, тобто в освіті, завдяки якій перед суб’єктом виступає об’єктивний зміст предмету.
Л.С.Виготському ми зобов’язані незвичайно тонким аналізом переживань, неусвідомлених або погано усвідомлених суб’єктом. Цей аналіз Виготський зробив ще на початку 30-х років, головна ідея цієї концепції полягає в тому, що думка, яка знаходить своє завершальне вираження в усвідомленій формі, зароджується у свідомості людини як нерозрізнений «згусток смислу».
В книзі грузинського психолога А.Е. Шеррозії «Психіка. Свідомість. Несвідоме» розглядається загально психологічний аспект категорії свідомості та несвідомого психологічного. Автор вважає, що відправляючись тільки від цих категорій можливо вирішити принципові проблеми психології.
Не дивлячись на багато публікацій, в історії психологічної науки свідомість та несвідоме – є найважчими проблемами, які до сих пір не вдалося вирішити ні з матеріалістичних ні з ідеалістичних позицій.