2.Основні етапи розвитку психологічної науки

Шлях розвитку уявлень про психіку розділяють на два періоди –

1) донауковий; 2) науковий.

У донауковий період психіку розглядали як ДУШУ. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті та живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Таке поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі – Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі.

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі «Пам’ятка мемфіської телеології» – кінець ІV століття до н.е., де вперше описується механізм психічної діяльності.

Центральний орган – це СЕРЦЕ людини, яке «усякій свідомості дає підніматися». Мова ж повторює усе, «що замислене серцем».

У стародавніх китайських медичних книгах, наприклад «Книга про внутрішнє» – VІІІ ст. до н.е., головним органом або «князем тіла», з яким пов’язана психічна діяльність також називається СЕРЦЕ.

У стародавній Індії поняття Душі розкривається у текстах Вед – ІІ ст. до н.е. та Упанішад – І ст. до н.е., де душа розглядалася як субстанція, якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності.

Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи.

Геракліт ( бл. 544–540 – бл. 483р. до н.е.) вважав, що люди стикаються з реальністю, але не бачать її, бо занурені у власну свідомість: «вони хоча присутні – є відсутніми». Людина, яка живе у відповідності до природи, Логосу може досягти просвітлення.

Демокріт (бл. 460–370р до н.е.) першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання.

Відомому мислителеві стародавньої Греції Сократу ( бл. 469-399р. до н.е.) належить відомий вислів: «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз моральних норм людської поведінки.

Платон ( 427–347р. до н.е.) є засновником так званого дуалізму в психології, згідно з яким матеріальне і духовне. Тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.

Значний внесок в античну психологію зробив Аристотель (384–322р. до н.е.). У трактатах «Про душу», «Про пам’ять», «Про сновидіння», він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного та генетичного методів. Душа, як начало живих істот, стає формою реалізації здатного до життя тіла.

Значний внесок у пояснення психіки було зроблено арабомовною наукою. У працях відомого лікаря Ібн – Сіни (бл. 980–1037р.) на основі досягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріалістичне вчення про психіку. Психіка визначалась як явище, залежне від мозку.

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів дала система Фоми Аквінського (1225–1274р.) – ТОМІЗМ, що була канонізована ( визнана законною) католицькою церквою. Томізм захищав положення про безсмертя індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини від Божої милості та особисту відповідальність перед Богом.

Переможною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVІІ століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596–1650) увійшло в науку поняття РЕФЛЕКСУ – як закономірної відповіді організму на зовнішні дії.

Німецький мислитель Лейбніц (1646–1716) вперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки.

Пізніше вчений І.М. Сєчєнов (1829–1905) у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що «всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси». Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у ХХ столітті І.П. Павловим (1849–1936), який експериментально обґрунтував й розробив вчення про дві сигнальні системи.

Саме рефлекторне вчення І.М. Сєчєнова та І.П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій.

Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, надбань психофізики постають програми побудови психології як дослідницької науки. Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундт (1832–1920). В 1879 році він заснував першу в світі експериментальну лабораторію в Лейпцизі.