4.Значення Галицько-Волинської держави.

Важливе значення у вітчизняній і світовій історії нале­жить Галицько-волинській державі. Це була спадкоємиця Київської Русі, що продовжувала її культурні традиції. Галицько-Волинська держава забезпечила високий економічний та духовно-культурний розвиток українських земель. Західноєвропейський вектор орієнта­ції сприяв доступу в українські землі досягнень західноєвропейсь­кої культури.

Державницькі традиції Київської Русі і Галицько-волинської держави мали велике значення для збереження і зміцнення історич­ної самосвідомості українського народу.

Лекція № 3

.

УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — СЕРЕДИНІ XVII СТ. (2 год.)

План

1. Загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами

2. Політика великих литовських князів в українських землях. Кревська та Городельська унії

3. Соціально-економічне становище українських земель у другій половині хіv-хvі ст.

4. Входження українських земель до складу Речі Посполитої

5. Виникнення і розвиток українського козацтва

Основний зміст: загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами; політика Литви на українських землях; політичний та соціально-економічний розвиток українських зе­мель у II половині XIV — І половині XVI ст.; Люблінська унія та її наслідки для України; становище православної церкви; Берестейсь­ка унія; походження і розвиток козацтва; Запорозька Січ.

1. Загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами

Суспільно-політичні процеси, що відбувалися в ук­раїнських у ХІІІ-ХІУ ст., виявилися руйнівними для Галицько-Волинського князівства. Поглиблення кризових явищ у політичному житті, деформація державного уст­рою, економічний спад і виснаження господарських сил спустош­ливим монголо-татарською навалою, безперервні війни з агресивними сусідніми країнами поступово підірвали сили колись могутньої Галицько-Волинської держави, спричинили занепад і роздроблення її земель. За цих умов вона стала легкою здобиччю агресивних зазіхань сусідніх держав Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

Занепадом українських земель першими скористалися литовсь­кі феодали. Після смерті Юрія II Болеслава на Волині й Галичині у 1340 р. закріпився син Гедиміна Любарт. Проникнення литовців на південноруські землі призвело до 40-річного військово-політичного протистояння з Польщею, яка також претендувала на Галицько-Волинську спадщину.

Загарбницьку політику щодо українських земель здійснювала Польща. 1340 року король Казимир III під приводом захисту като­ликів вдерся зі своїм військом в Галичину, здобув Львів та погра­бував княжий палац. Повставши, галицькі бояри вигнали поляків, а їх провідника Дедька визнано правителем Галичини. На деякий час на теренах Галицько-Волинського князівства виникли два дер­жавні утворення: Волинське на чолі з Любартом і олігархічна бо­ярська автономна республіка у Галичині. 1349 року Казимир III вдруге нападає на Галичину, захоплює Галицько-Холмське та Перемишльське князівства і проголошує себе «правителем Королівства Русі».

Не зрікаючись Галицької землі, Литва розпочинає війну з Польщею. В цьому багаторічному протистоянні остання виявила­ся сильнішою і у 1366 р. підпорядкувала своїй владі Галичину і ча­стину Волині, збільшивши за їх рахунок свої території майже у півтора рази.

Після смерті Казимира III у 1370 р. Галичина внаслідок динас­тичної угоди перейшла під владу Угорщини. З 1372 по 1378 і з 1385 до 1387 року правління в Галичині належало васалу угорського ко­роля сілезькому герцогові Володиславу, який здійснював курс на незалежність від Угорщини. Проте після Кревської унії (1385 р.) Польща знову набирає сили і у 1387 р. остаточно приєднує Галичи­ну і частину споконвічної Волині (Холмщину) до своїх володінь, утримуючи їх під своєю владою до 1772 р. Утворене у 1434 р. на Га­лицьких землях Руське воєводство стає провінцією Польського ко­ролівства.

У 50-х рр. XIV ст. литовці започатковують новий етап проник­нення у етнічні українські землі. Ольгерд (1345-1377 рр.) по­чав витісняти татарських ханів. Зіставивши писемні джерела, дослідники відносять підкорення Київщини до 1357-1358 рр. На по­чатку 60-х рр. XIV ст. приєднано Переяславщину. 1362 року, після перемоги над татарами на р. Сині Води (Притока Південного Бугу), литовці закріпилися на Поділлі: їх землі сягали Надпоріжжя та бе­регів Чорного моря, між гирлами Дніпра та Південного Бугу, а у 1370-1380-х рр. вони заволоділи чернігово-сіверськими землями.

Нелегкою вия­вилася історична доля й решти українських земель, що входили до складу Галицько-Волинської держави. Зокрема, землі між Дністром і Прутом, а також територія сучасної Буковини (цю свою назву етнічні українські землі одержали від букових лісів) у середині XIV ст. були завойовані Угорщиною. 1359 року зі складу Угорщини виокремилося Молдавське князівство і до його складу під назвою Шипінської землі увійшла Буковина спочатку на правах автономії, а з середини XV ст., як звичайна адміністра­тивна одиниця. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис властивих Галицько-Волинській дер­жаві, навіть, грамоти господарів (молдавських князів) тривалий час укладалися староукраїнською книжною мовою. На початку XVI ст. Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Османської імперії, а згодом перетворилося на звичайну її провінцію. Молдавські господарі володіли Подністров'ям і Північною Буковиною до 1774 р.

Щодо Закарпаття - українські етнічні землі, розташовані на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиса то вже в першій половині XI ст. почалося його захоплення Угорщиною яке остаточно завершилося у XIII ст. Адміністративне Закарпаття поділялося на чотири жупа (пізніше комітати), котрі очолювалися васалами угорського короля. В певні періоди частина Закарпаття була тісно пов'язана з іншими українськими землями Так у 1393-1414 рр. управителем Берегівського комітату був князь Федір Коріатович, який із значним військом прийшов сюди з Поділля. Впродовж ХІІ-ХУ ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями, словаками, угорцями, відбувався процес закріпачення та позбавлення політичних прав і свобод місцевого українського населення. До 1918 р. ці землі були північною прикор­донною областю Угорського королівства.