3. Зовнішня політика України

Характерною рисою зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її під впливом організацій націо­нал-демократичного спрямування. Тому в основу моделі зовніш­ньої політики покладено принцип «балансу інтересів»: неприєднан­ня до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами. Така модель викликана залежністю України від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільне­ним темпом економічних реформ тощо.

24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Така позиція пояснювалась тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною ядер­ною спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.

16 листопада 1994 р. Верховна рада прийняла рішення про приєднання нашої держави до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Це дало можливість лідерам чотирьох держав: Ук­раїни, Росії, Великої Британії та США підписати Меморандум про гарантії безпеки України. Такі ж гарантії безпеки Україні в односто­ронньому порядку надали Франція та Китай. Відмова України від ядерної зброї позитивно вплинула на відносини Києва як з провідними державами світу, так і з міжнародними організаціями.

Концептуального оформлення зовнішньополітичний курс України набув з прийнят­тям Верховною Радою 2 липня 1993 р. документа «Про основні на­прями зовнішньої політики України». За цим документом, голо­вними напрямками зовнішньої політики є розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Спів­дружності Незалежних Держав; діяльність в ООН та інших міжна­родних організаціях.

Прийняття цього важливого документу відправило у минуле принцип неприєднання та позаблокову позицію нашої держави. Україна проголошувала пріоритетним участь у створенні загаль­ноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів.

За часи президентства Л.Д. Кучми відбулася серйозна трансформація моделі зовнішньої політики України:

І. Відкинуто тезу про традиційну орієнтацію України виключно на Захід і Схід, як джерело загроз нашій незалежності. Україна має інтереси і на Заході, і на Сході.

II. Важливе значення для України має східний напрямок її зов­нішньої політики через історичні та духовні традиції, економічні інтереси. Пріоритетом є Росія.

III. Україна повинна зробити найбільший прорив у зовнішній політиці в західному напрямку.

Запропонована модель зовнішньої політики України є спробою не лише максимально прагматичне підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції і зовнішньополітичні орієнтації населен­ня республіки.

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії заявили про припинення дії Со­юзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Не­залежних держав. Після Алматинської зустрічі 21 грудня 1991 р. до складу СНД увійшло 11 колишніх республік без Грузії та держав Прибалтики. Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об'єднання СНД повною мірою загальмувало процес хаотич­ного розпаду СРСР. Намагання з боку Росії перетворити СНД у наддержавну структуру з єдиними координуючими та виконавчи­ми функціями мали місце, як у воєнній так і політичній сфері. Коли відкрилися нові перспективи міждержавних економічних відносин у межах СНД на базі Договору про створення Економічного Сою­зу (24 квітня 1993 р.), то вже у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна.

Серед принципових причин, які стимулювали участь України в ЄС СНД, були: глибока інтегрованість економіки України в еко­номічний простір СНД, яка продовжувала існувати, наявність спільної технології виробництва, неконкурентноспроможність на світовому ринку, необхідність збереження традиційних ринків збу­ту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку.

Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговор­ний механізм здатний зближувати позиції, збалансовувати інтере­си, узгоджувати принципи господарської діяльності.

Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. вирішила модер­нізувати тактику своїх стосунків у межах СНД. Ставку зроблено на формування «другого центру впливу в СНД». 10 жовтня 1997 р. під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою засновано консультативний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чо­тиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності і без­пеки в Європі, де основоположними принципами є повага до суве­ренітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й поваги до прав людини.

Підґрунтям для утворення ГУАМ стали: невдоволення його за­сновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному «просторі, поглиблення та розширення економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Ро­сією, потреба вирішити на свою користь територіальні проблеми. 24 квітня 1999 р. до ГУАМ приєднався Узбекистан після чого ор­ганізація отримала назву ГУУАМ.

Важ­ливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності Ук­раїни з перших років її незалежності стала участь в міжнародних організаціях. Важливою міжнародною організацією, в діяльності якої приймає участь Україна від часу її заснування, є ООН. На установчій конференції в Сан-Франциско у червні 1945 р. УРСР наряду з іншими державами підписала устав цієї організації. Вона стала членом важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО — ор­ганізації з питань освіти, науки і культури, МАГАТЕ — міжнарод­не агентство атомної енергії, ЮНІДО — організації промислового розвитку, МОП — міжнародна організація праці та ін.

Прагнення України до повномасштабної участі у політичному та економічному житті Європи логічно випливає з геополітичного становища та історії нашої держави. Європейський Союз — це най­потужніше і наймогутніше об'єднання демократичних держав Європи, яке гарантує своїм громадянам високий рівень життя, стабільність і впевненість у майбутньому, це високий рівень політичної культури суспільства, свободи прав людини та ін. В Декларації про державний суверенітет, Україну проголошено не лише суб'єктом міжнародного права та рівноправним учасником міжнародного спілкування, але й заявлено її безпосереднім учасни­ком загальноєвропейського процесу та європейських структур.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський саміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах було визнано «євро­пейські прагнення України».

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої кон­такти з Північноатлантичним союзом (НАТО). Відносини України з НАТО беруть початок з січня 1992 р. Відносини України з НАТО визначаються необхідністю конст­руктивного співробітництва нашої держави з Альянсом як провідної структури, що має тенденції і перспективи стати однією з головних складових нової загальноєвропейської системи безпеки.

У результаті свого еволюційного розвитку, зовнішньополітич­ний курс України остаточно сформувався на основі принципу багатовекторності: зосередження дипломатичних зусиль навколо окре­мих, пріоритетних напрямів міжнародного співробітництва. Фак­тично, з 1997 р. розпочався новий етап зовнішньої політики Ук­раїни — етап реалізації відносин стратегічного партнерства. Але багатовекторність не означає відсутність головної стратегічної ме­ти — інтеграція України до Європейського Союзу. Однак це не применшує важливість і інших пріоритетних напрямків: розвиток стратегічного партнерства з Росією та США.