Лекція № 11 україна в період кризи тоталітарної системи

(1965 – 1990 РР.) (2 год.)

План

1. Дисидентський рух

2. Економічна реформа 1965 р.

3. Реформи М.С. Горбачова. Перебудова

4. Створення перших політичних партій та вибори у березні 1990 р.

Основний зміст: Суспільне життя в УРСР (1965-1985 рр.). Розгортання правозахисного та ди­сидентського руху. Соціально-економічний розвиток. Наростання застійних явищ. Перебудова. Реформи М.Горбачова і Україна.

1.Дисидентський рух

Загрозою для радянської влади в Україні завжди був національно-визвольний рух, який в цей час оформив­ся в особливу форму духовної опозиції — дисидентство. Диси­дентський рух в Україні умовно можна поділити на три основні течії. Це правозахисне або демократичне дисидентство, релігійне та національне орієнтоване дисидентство. Перша течія була репре­зентована Українською Гельсінською Групою (УГГ), яка була створена 9 листопада 1976 р. і покликана була сприяти виконанню Хельсінських угод в царині прав людини. Серед підписантів цих угод був і Радянський Союз. В Декларації про створення УГГ за­значалося, що своїм головним завданням група вважає правозахисну діяльність, але кожен з документів УГГ ставив перед українсь­кою та світовою громадськістю важливі проблеми української дер­жавності, політичної, економічної, духовної незалежності. Очолив групу письменник М. Руденко, її членами були О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович, всього 37 осіб. Але справа полягала в тому, що розуміння дотримання прав люди­ни на Заході і в СРСР було різним, і перенесення західних стан­дартів на радянський ґрунт несло в собі загрозу самому факту існу­вання соціалістичної системи. Як результат, переважна більшість членів УГГ отримала терміни ув'язнення від 10 до 15 років.

Представники релігійної течії — Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля, — боролися за офіційне визнання свободи совісті, відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, протестантських сект.

2.Економічна реформа 1965 р.

Та все ж таки реформаторські по­шуки в середині 60-х років були продовжені. Вересневий 1965 року пленум ЦК КПРС проголосив про початок нової економічної ре­форми. Суть її полягала в тому, що підприємства ставали більш са­мостійними, між ними встановлювались прямі договірні зв'язки, їх діяльність оцінювалась такими показниками як рентабельність і прибуток, ціна їхньої продукції економічно обґрунтовувалась. Для трудових колективів вводились матеріальні стимули. Але за тих умов і ця реформа була приречена на провал. Спроби вмонту­вати елементи економічного стимулювання у командно-адмініст­ративну систему не могли мати перспективи. Відновлений цент­ралізм в економіці і ринкові економічні регулятори не могли співіс­нувати. Новостворені 40 союзних міністерств і відомств знову взя­ли під контроль 90% підприємств УРСР. Міністерства і відомства досить швидко звели нанівець госпрозрахунок, ліквідували самостійність підприємств. Система директивного планування і ко­мандного управління господарством не тільки збереглася, а навіть посилилась. Економічна реформа 1965 р. була вихолощена і на по­чатку 70-х років згорнута.

У даний період розвиток економіки УРСР, як і раніше, мав індустріальне спрямування. У 1970 р. частка групи «А» в загальному обсязі валової продукції промисловості становила 71%, в 1985 р. — 72%, а групи «Б» — відповідно 29 і 28%. За 1965-1980 рр. зросла пи­тома вага найважливіших галузей індустрії — машинобудування і металообробки (з 16,7 до 29,8%), електроенергетики та мімічної промисловості (з 3,9 до 6,5%). Розпочатий в 20-ті роки безпреце­дентний процес надіндустріалізації суспільства продовжувався. Економіка працювала сама на себе, а не на людину.

Розширення виробництва досягалося передусім за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів. Економіка розвивалась екстенсивним шляхом, будувалося чимало підприємств, у виробництво залучалися все нові і нові робочі руки. Якісним фак­торам, які б сприяли переходу до інтенсивного типу економічного зростання, приділялася недостатня увага (мова йде про мо­дернізацію обладнання, поліпшення технічного оснащення фабрик і заводів, раціональне використання сировини, палива, робочої си­ли тощо). Лише на початку 80-х рр. було поставлено завдання пе­реорієнтувати інвестиції на технічне переозброєння, реконструкцію діючих підприємств при обмеженому будівництві нових.

Гострими залишалися проблеми у сільському господарстві, яке було найслабшою ланкою господарського механізму. І хоч на розвиток цього сектора економіки виділялися значні капіталовкладення, але кол­госпно-радгоспна система ніяк не могла вибратися з прірви. Керів­ництво аграрним сектором відзначалося жорсткою регламента­цією, некомпетентністю. Партійні органи та апарат агропрому дик­тували селянам майже все — що і де сіяти, як і коли збирати. Вони сковували і обмежували самостійність громадських господарств, не давали можливостей для розвитку особистої, приватної ініціати­ви. До того ж важка фізична праця, сезонний характер виробницт­ва, відсутність належних побутових умов призводили до швидкого відпливу населення із сільської місцевості. В цей час з'являється концепція «неперспективних» сіл, яка прирекла на вимирання більш як 2 тисячі українських сіл. Все ж таки в цей період сталися певні зміни у соціальному розвитку села. Протягом 1965-1985 рр. оплата праці колгоспників зростала більш швидкими темпами, ніж робітників і службовців. Середньомісячна оплата праці в колгос­пах УРСР зросла в 2,7 рази (до 134 крб.), у радгоспах — у 2,3 рази (до 163 крб.).