Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія України от Кальницкой.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
753.15 Кб
Скачать

5.«Відлига» у духовному житті радянського суспільства

У 1953 р. було зроблено перші кроки зі десталінізації суспільства, що провістило наближення хрущовської «відлиги». Так, вже у березні оголошено амністію, яка стосувалася осіб, засуджених на строк до п'яти років, а також за посадові, гос­подарські й деякі військові злочини. Під амністію потрапили вагітні жінки, неповнолітні та жінки, що мали дітей віком до 10 ро­ків. Того ж року почалася реабілітація незаконно репресованих, а влітку-восени перші з них повернулися з таборів та заслання.

Сталися значні зміни у керівництві: на вищому щаблі і на місцях. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першо­го секретаря Л. Мельникова, звинувативши його у русифікації ви­щої школи і дискримінації місцевих кадрів на Західній Україні. Керівником республіканської партійної організації уперше було обрано українця — О. Кириченка. Восени 1953 р. ліквідували інструменти масових чисток і теро­ру — воєнні трибунали військ МВС .

Подальші кроки зі десталінізації країни зроблено після XX з'їзду КПРС, який відбувся на початку 1956 р., і в останній день роботи яко­го на закритому засіданні з критикою культу особи виступив М. Хру­щов. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особи­стої влади. Джерела культу вбачалися у ворожому капіталістичному оточенні, гострій класовій боротьбі і головне — в негативних рисах характеру самого Сталіна. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. Недаремно цей час, за влучним висло­вом І. Еренбурга, одержав назву хрущовської «відлиги».

Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей про­цес проходив важко, болісно, суперечливо, але загалом сприяв гро­мадському пробудженню і національному відродженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видан­ня, зокрема журнал «Прапор» (1956 р.), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958 р.). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії».

Лібералізація суспільства мала позитивне значення для розвит­ку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» П. Панча і «Вир» Г. Тютюнника, поетичні збірки М. Рильського, В. Сосюри та ін. Особлива роль у літературному процесі належала молодим митцям, які внесли свіжий струмінь в українську культу­ру. Покоління поетів і письменників, натхненних вірою в оновлен­ня суспільства, в торжество свободи й демократії, отримало назву шестидесятників. У цій славній когорті — поети В.Симоненко і Ліна Костенко, І. Драч і Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, І. Калннець, В. Стус; прозаїки — Г. Тютюнник і В. Шевчук, Є. Гуцало та Р. Іваничук; критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл та ін.

Але доля багатьох шестидесятників склалася непросто. Не всі твори цих митців знаходили дорогу на сторінки літературних жур­налів, хоча користувалися популярністю у читачів, а тому поширю­вались в численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або так званий «Самвидав».

Широкий наступ на шестидесятників розгорнувся наприкінці 1962 р., після відвідування М. Хрущовим виставки у Манежі моло­дих художників. В Україні боротьба з формалізмом і абстракціонізмом заче­пила насамперед І. Драча та М. Вінграновського. Критики зазнали І. Дзюба, В. Некрасов, Ліна Костенко, С. Голованівський, почалися замовчування творчості В.Симоненка, інших шестидесятників

Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно не­послідовно. Реформи М. Хрущова носили поверховий характер, вони не торкалися підвалин тоталітаризму. Такий хід подій свідчив, що сподіватися на зміну реального становища республіки не доводиться, а тому виникає потреба шукати інших шляхів досяг­нення національного суверенітету. Дисидентський рух, який заро­дився в кінці 50-х — на початку 60-х рр., був своєрідною відповіддю на актуальне для України національне питання. Хоча що стосу­ється західноукраїнських земель, то рух опору тут, по суті, не при­пинявся ніколи. «Перехідні групи», які діяли в цьому регіоні з сере­дини 50-х років, враховували нові реалії суспільного життя, але генетично будучи пов'язаними з ОУН-УПА, здебільшого орієнтува­лися на збройні методи боротьби за незалежність України. Так, в цей час в Івано-Франківську діяла організація під назвою «Об'єднана партія визволення України», а у Львові «Український національний комітет».

Утворена у 1959 р. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з Левком Лук'яненком вперше у повоєнній історії передбачала мирні форми боротьби. Мета була та ж сама — вихід зі складу СРСР. У січні 1961 р. активних членів цієї групи — Л. Лук'яненка, І. Кандибу, С. Віруна, О. Лібовича, В. Луцького, Й. Боровннцького та І. Кіпиша, — було заарештовано і засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років.

Вагомим явищем у духовному житті Києва стало створення на початку 1960 р. Клубу творчої молоді. Навколо Л. Танюка згурту­валась талановита молодь — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Михайлина Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Особливо активна робота розпочалася з прихо­дом до клубу Алли Горської, інших художників-нон-конформістів, які принесли з собою дух бунтарства, заперечення старих догматів. Після відвідування А. Горською, В. Симоненком, Л. Танюком Биківні — місця масових розстрілів часів сталінських репресій, — і подання меморандуму до Київської міськради з результатами їхньої поїздки, почалися переслідування членів цієї організації.

Активними діячами дисидентського руху в Україні також були Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл. Хвиля судових процесів, що прокотилася по містах України, стала ре­акцією влади на цей рух.

На рубежі 1950-х-1960-х рр. знову загострилося питання щодо української мови. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і завдавав відчутного удару по українському шкільництву. Та все ж таки за всієї неоднозначності суспільно-політичних про­цесів цього часу, всі вони позначені духом свободи, новаторства.