2.Урср в системі повоєнних міжнародних відносин

Найвизначнішою зовнішньополітичною акцією України у по­воєнний час став факт її членства в Організації Об'єднаних Націй. У березні 1944р. було створено Народний комісаріат закордонних справ Української РСР. Робота щодо підготовки статутних документів і організаційних структур ООН стала основним напрямком діяльності української дипломатії. Українська делегація брала активну участь в уста­новчій конференції ООН. Так, Д. Мануїльський очолював комітет конференції, що готував текст преамбули та першого розділу Ста­туту. І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк були задіяні в роботі інших комісій і комітетів.

Головною при­чиною представництва України в ООН була боротьба за голоси і вплив у цій поважній міжнародній інституції. Прямим підтверджен­ням цьому може слугувати пропозиція А. Громико під час обгово­рення проекту створення ООН вважати членами-засновницями 16 радянських республік. Лише після взаємних уступок західні дер­жави погодилися на членство в ООН Української РСР та Білорусь­кої РСР.

Для СРСР необхідність виходу цих республік на міжнародну арену диктувалася ще декількома факторами. Перш за все переко­нати світову громадськість у тому, що територіальні надбання 1939 р. мають форму «возз'єднань» етнічних земель в одне ціле, а не характер анексій. Крім цього для України це означало нейт­ралізацію національно-визвольних сил, внесення розколу в україн­ську діаспору з одного боку, а з іншого, — зосередити увагу україн­ського народу на проблемах відбудовчого характеру.

Всі ці акції мали засвідчити перед світом і власним народом про існування української суверенної держави. Але реальний перебіг подій свідчив про протилежне. Так, договори, які фіксували нові кордони між Україною та Польщею, Україною та Чехословаччиною, були підписані від імені союзного Наркомату закордонних справ. Пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) щодо встановлення дипломатичних відносин з Україною залишилися без відповіді. Отже, суверенітет України був формальним, вона не бу­ла самостійною державою, а значить не могла проводити незалеж­ної зовнішньої політики. Наркомат закордонних справ України ви­ступав додатковим інструментом для проведення зовнішньо­політичних акцій радянського уряду. Однак, присутність України в ООН відіграла визначну роль у її сучасному державотворенні.

3.Особливості відбудови народного господарство України

В економічній сфері для України найголовнішим питанням було подолання катастрофічних наслідків війни. Вони полягали, у пер­шу чергу, у величезних людських жертвах, які нараховували понад 9 млн. осіб. По-друге, це страшної сили руйнація, якої зазнала рес­публіка. 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 16 тис. підпри­ємств лежали в руїнах.

У західних державах реконструкція важкої про­мисловості відбувалася на основі стабілізації національної валюти, відбудови інфраструктури, розвитку сільського господарства та легкої промисловості. В СРСР пріоритетом знову стає важка про­мисловість — основа воєнно-промислового комплексу. Сільському господарству, легкій промисловості відводилась роль постачальни­ка ресурсів. Для громадян радянської держави вирішення соціаль­них питань знову відкладалося на майбутнє. Знову не економічні важелі та стимули стають домінуючими у цьому процесі, а використовуються уже випробувані моделі командного та ідеологічного пресингу. І хоч за короткий термін народне господарство було відбудоване, але ціною величезних фізичних і духовних зусиль.

Визначальною рисою відбудовчих процесів в СРСР і в Україні в тому числі була орієнтація на внутрішні ресурси. Економічно зміцнілі за роки війни Сполучені Штати Америки, прагнучи поси­лити політичний вплив у Європі, запропонували її країнам фінансо­ву допомогу, яка отримала назву «плана Маршалла». 16 західноєвропейських держав прийняли таку допомогу у розмірі 13,3 млрд. дол. Радянський Союз і його країни-сателіти з Центральної і Південно-Східної Європи з ідеологічних мотивів від цієї допомоги відмовилися. Замість цього здійснювалась нещадна експлуатація сільського господарства, використовувались командні методи уп­равління, застосовувались широкомасштабні пропагандистські за­ходи — рух передовиків і новаторів, соціалістичне змагання.

Трагічний відбиток на процес відбудови наклав голод 1946-1947 років. Влітку 1946 р. українське село потерпало від вели­кої посухи. Але замість надання допомоги, або хоча б розуміння проблеми, центральний уряд навпаки збільшує плани хлібоза­готівель, здійснює великий за обсягом експорт хліба і продуктів тваринництва країнам, що проголосили соціалістичний шлях роз­витку. Більше того, посилюється кримінальне переслідування так званих «розкрадачів хліба». Жертвами голодомору в ці роки стали понад 800 тис. осіб.

Відбудова народного господарства у повоєнний час була по суті продовженням індустріалізації 30-х років з її домінуванням важкої промисловості і недостатньою увагою до виробництва спо­живчих товарів. Та відбудовані промислові гіганти — «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський, Єнакіївський металургійні заво­ди, інші промислові підприємства все ж таки вселяли надію на кра­ще життя, на вирішення у перспективі й соціальних питань. Важкі перемоги на трудовому фронті були кращими, ніж роки воєнного лихоліття.

4.Радянізація західних областей України.Боротьба ОУН-УПА з тоталітарним ладом

Відбудова економіки західних областей України позначилася своїми особливостями. Ос­новна відмінність полягала у тому, щоб одночасно з, власне, відбу­довою здійснити радянізацію життя західних українців. Радянізація передбачала проведення індустріалізації, колективізації, культур­ної революції, запровадження системи органів влади диктатури пролетаріату. За умови слабкості економічного потенціалу регіону індустріалізація несла значний позитивний момент. За роки четвер­тої п'ятирічки було відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. вели­ких і середніх промислових підприємств. Обсяг валової промисло­вої продукції протягом 1946-1950 рр. зріс у 3,2 рази.

Подальший економічний розвиток призвів до зміни пріоритетів у промисловому виробництві. На зміну вивозу лісової сировини з краю прийшли такі галузі як деревообробна, паперова, хімічна то­що. В цей час були створені взагалі нові галузі промисловості для цього краю: машинобудівна, приладобудівна, взуттєва та трико­тажна. Цікавим видається той факт, що розвідані на той час газові родовища стали постачальниками сировини до російських міст. В той же час промислові досягнення західноукраїнських земель бу­ли позначені негативними факторами, які були властиві соціаліс­тичній економіці, і в першу чергу це диспропорційний розвиток її різних галузей, а саме відставання легкої і харчової промисловості.

Нова економічна ситуація вимагала підготовлених освічених робітників. Ліквідація неграмотності серед населення та залучення всіх дітей до початкової школи було серед найперших завдань но­вої влади. Так, у 1950-1951 навчальному році у школах західних об­ластей вчителів працювало у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Значно збільшилася кількість студентів у вищих навчаль­них закладах, число яких досягло 25-ти. Однак навчання у вузах ве­лося переважно російською мовою.

Хоч економічні зрушення, освітня політика знаходила підтрим­ку серед місцевого населення, його представники не поспішали вливатися у ряди Комуністичної партії, мали незначний відсоток серед місцевих представників органів влади. Керівні посади у краї займали переважно вихідці з інших регіонів України та Росії.

Настороженість місцевого населення до нової влади чи не най­більше була викликана аграрною політикою останньої. Форсовані темпи, терор, масові репресії, депортація населення були основни­ми складовими примусової колективізації.

Та найбільш вразливого удару нова влада нанесла по Україн­ській греко-католицькій церкві, яка виступала головним чинником суспільно-політичного життя, духовною опорою віруючих, число яких досягало 5 млн. чол. У квітні 1945 р. арештовано всіх ук­раїнських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й.Сліпим, зліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління. Завершальним актом по­грому УГКЦ стало проведення у Львові у березні 1946 р. Собору, рішення якого скасовували Брестську унію 1596 р. і возз'єднували греко-католицьку церкву з російською православною церквою.

Запровадження ра­дянської тоталітарної системи на західноукраїнських землях викли­кало пасивний та активний опір місцевого населення. Наявність ідеологічно-військової організації ОУН-УПА породило збройний опір новій владі. На досить великій території майже 150 тис км², — повстанці намагалися створити українські національно-державні структури. При цьому вони спиралися на досить великі військові підрозділи, у складі яких були кавалерійські і артилерійські части­ни. У 1945 р. УПА здійснювало широкомасштабні збройні акції. Звичайно сталінський режим не міг миритися з таким розвитком подій. Каральні експедиції військ НКВС стали звичним явищем то­го часу, в результаті яких загинуло і було взято у полон десятки ти­сяч повстанців. У збройних сутичках загинуло й чимало лідерів ОУН-УПА. Серед них командувач УПА Клим Савур, начальник штабу УПА Карпович, заступник командувача УПА Кремінь.

Активність збройних формувань УПА у 1945 р. пояснювалась ще й тим фактом, що її керівництво сподівалось на воєнне зіткнен­ня Заходу і СРСР після розгрому Німеччини. Коли ж ці сподівання не справдилися і після значних втрат Українська Головна Визволь­на Рада приймає рішення про зміну тактики збройної боротьби. Зміна полягала у переході до суто партизанських методів боротьби з її невеликими групами, які вже ведуть не великі фронтальні бої, а здійснюють засідки, наскоки, прориви тощо. Організовується широка мережа підпільних осередків, проводиться антирадянська пропаганда, здійснюються терористичні акції проти представників правлячого режиму. Певна частина вояків УПА була відправлена на Захід, на території України для підпільної Тому у другій половині 40-х років західноукраїнські землі по суті продовжували залишатись ареною бойових дій.

На початку 1950 р., після загибелі командувача УПА Р. Шухевича, організований рух опору поступово затихає, хоча окремі за­гони УПА і осередки підпілля діяли ще протягом 50-х років.

Гостра збройна боротьба, яка точилася на західноукраїнських землях у повоєнний час з її значними жертвами. Результатом політики стало виселен­ня до східних регіонів СРСР майже 500 тис. західних українців.

Ці заходи переслідували одну головну мету: якнайскоріше прове­сти суцільну «радянізацію» західних областей України. Щоб цього досягти необхідно було знищити соціальну базу руху опору, який очолювало ОУН-УПА; підірвати духовне життя, оберегом якого ви­ступала греко-католицька церква. Це дало б змогу запровадити тут радянську систему господарювання, експлуатувати демографічний та природний потенціал краю. І хоч новій владі вдалося зламати активний збройний опір, пасивний тут не припинявся ніколи.

Але на цьому випробування для західних українців не закінчи­лися. Переселенню підлягала ще одна частина українців, тих хто опинився по той бік кордону, за «лінією Керзона». Автохтонне ук­раїнське населення, яке проживало на споконвічних українських землях — Лемківщині, Посянні, Підляшшя, Холмщині, — мало пе­реселитися до УРСР. Спочатку ставка була зроблена на добро­вільне переселення Коли добровільне переселення закінчилося провалом, польська влада за згодою радянської сторони почала застосовувати бру­тальну силу щоб очистити від українців прикордонну смугу. Ця акція супроводжувалася вбивствами, мародерством і врешті-решт мети було досягнуто: 96,8% українського населення Закерзоння пе­реселено до УРСР.

Завершальним актом цієї трагедії стала операція «Вісла» у квітні 1947 р. Фор­мальним приводом до її початку стала загибель у бою з підрозділа­ми УПА заступника міністра оборони Польщі К.Свєрчевського. Про її міжнародну координованість засвідчує той факт, що східні та південні кордони Польщі були перекриті військами НКВС та че­хословацької армії. Суть цієї операції полягала у тому, щоб повністю звільнити Закерзоння від українських та змішаних ук­раїнсько-польських сімей. Депортованих поселяли у повернутих Польщі західних та північних землях, розпорошуючи серед польсь­кого населення з подальшою асиміляцією їх у польському середо­вищі. Сучасна польська влада попросила вибачення у українського народу за понесені втрати під час цієї операції.