4.Фашистський «новий порядок». Рух опору в Україні

У процесі завоювання території України фашисти встановлювали жорсткий т.зв. «новий порядок», який передбачав винищення частини насе­лення і нещадну експлуатацію тих, хто ще залишався живим. Пер­шочерговими заходами в цьому напрямі була ліквідація будь-яких ознак української державності, насамперед територіальної цілісності республіки. Ще в 1939 р. фашистський рейх погодився на окупацію Закарпаття Угорщиною. Окуповані Німеччиною та її со­юзниками українські землі були розчленовані. Північна Буковина, Придунайський край та т.зв. «Трансністрія» (територія між Дністром та Південним Бугом з центром в Одесі) відходили до Ру­мунії; Львівська, Дрогобицька, Тернопільська та Станіславська об­ласті під назвою дистрикт «Галичина» буди включені до Краківсь­кого генерального губернаторства; східні регіони України та Крим підпорядковувались німецькому військовому командуванню; реш­та української території (12 областей, 339,2 тис. км²) склала т.зв. рейхскомісаріат «Україна».

З перших днів окупації фашистський рейх почав реалізацію за­здалегідь розробленої програми з експлуатації матеріальних та людських ресурсів України. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метал, продовольство, твори мистецтва і навіть ук­раїнські чорноземи. Під егідою спеціально створеного міністерства було створено мережу заготівельних організацій, акціонерних товариств тощо, які безпосередньо займалися викачу­ванням з України її національних багатств. Кол­госпи і радгоспи під назвою «общинні господарства» або «дер­жавні маєтки» продовжували фактично існувати. Збереглась при­мусова праця селянства, майже все вироблене на українських зем­лях вивозилось до Німеччини. Але, не дивлячись на запроваджен­ня жорстких заходів, німцям не вдалося використати в повній мірі економічний потенціал України.

По відношенню до населення України гітлерівці розгорнули кривавий терор. Життя людей жорстко регламентувалося різними правилами і наказами, порушення яких каралось концтаборами або розстрілом. Застосовувалась система заходів по знищенню як найбільшої кількості населення республіки. Першими жертвами фашистського геноциду стали євреї, чисельність яких до війни ста­новила майже 2,5 млн. (трагедія Бабиного яру 29 – 30 вересня 1941 р.). В Україні було створено десятки гетто і концтаборів, в яких загинуло майже все єврейське населення, яке не встигло евакуюватись. Жорстокі репресії не обминули і українців та представників інших національностей, які мешкали на території республіки. За підрахунками фахівців на території України фашисти закатували 5264 тис. мир­ного населення та військовополонених.

Ганебною для цивілізованого людства була практика насиль­ницького вивезення в Німеччину цивільного населення (т.зв. остарбайтери), яких використовували на примусових роботах в військовій промисловості, шахтах, у сільському господарстві. З 2,8 мли. молодих людей, вивезених окупантами з Радянського Со­юзу, майже, 2,4 млн. були мешканцями України.

Згідно з планом «Ост» вже в 1942 р. розпочалась німецька колонізація українських земель. У 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. В грудні 1942 р. на частині території Житомирської і Вінницької областей (500 км²), після ви­селення місцевого населення було розміщено 9 тис. німців. І лише перелом в ході війни на користь Радянського Союзу поклав кінець німецькій колонізації української території.

Отже, з перших днів окупації України фашисти відкрито демон­стрували, що їх справжні плани щодо цих земель полягають в тому, щоб максимально використовувати матеріальні та людські ресурси республіки в інтересах рейху. Інтереси місцевого населення аж ніяк не враховувались. Для досягнення своєї мети окупанти встановили на українських землях кривавий режим, який, на їх думку, повинен був тримати населення в страху і покорі. Але реакція переважаючої більшості народу України на масовий терор окупантів була діаме­трально протилежною: піднялася нестримна хвиля Опору.

Антифашистський рух Опору в Україні (як і в багатьох держа­вах Європи) був неоднорідним. В ньому існувало 2 течії: радянсь­кий підпільний і партизанський рух, метою якого було відновлення довоєнного статусу УРСР і самостійницький) який боровся як з фа­шизмом, так і з більшовизмом під гаслом створення незалежної української держави.

Щодо радянського руху Опору, то в початковий період війни він виявився слабим і неефективним. Це пояснюється тим, що перед початком війни, згідно з радянською воєнною доктриною, ворога передбачалося бити на його власній території, а це означало, що потреба в необхідності підготовки партизанської боротьби є зай­вою і навіть шкідливою, так як це могло якоюсь мірою сіяти серед радянських людей сумніви в непереможність Червоної Армії. Вихо­дячи з цього, як виявилось пізніше, помилкового постулату в кінці 30-х років не тільки була припинена будь-яка робота з підготовки «малої війни», а й ліквідовано майже увесь той позитивний по­тенціал, який було створено в Радянському Союзі з часів грома­дянської війни. За перший рік війни в тилу ворога було залишено близько 3,5 тис. партизанських загонів і ди­версійних груп. На червень 1942 р. діючих налічувалось лише 22 заго­ни. Тому в неймовірно важких умовах доводилось налагоджувати боротьбу в тилу ворога практично, з нуля. В червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху, (УШПР), який очолив і координував радянський рух Опору в Україні. Вже на кінець 1942 р. в Україні розгорнуто широку мережу партизансько­го і підпільного руху. Всього в різні роки війни через партизанські загони і підпілля пройшло більше 500 тис. чол. Об'єктами дій пар­тизанських загонів і підпільників були шляхи сполучення, в першу чергу залізниці, мости, військові гарнізони, засоби зв'язку, диверсії і саботаж на виробництві тощо. Найвища активність партизансь­кого руху припадає на 1943 р. Цього року в ході т.зв. «рейкової війни» народними месниками підірвано 3688 ешелонів, 1469 мостів. Дії партизан стали вагомою допомогою Червоній Армії, особливо в ході підготовки і проведення Курської битви. Для підвищення ефективності дій партизанських загонів в місцях їх соціальної кон­центрації створювались великі партизанські з'єднання, які здійсню­вали рейди по фашистським тилам, руйнуючи комунікації, сіючи паніку в стані ворога. Всього було проведено 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. Для боротьби з партизанами фашистське керівництво вимушене було відволікати з фронту військові части­ни, чисельність яких іноді сягала 120 тис. солдат і офіцерів. Найбільші з’єднання очолювали С. Ковпак, О. Сабуров.

Таким чином, партизанський та підпільний рух в Україні був могутнім дестабілізуючим чинником в тилу ворога. Його можна оцінювати як другий фронт Великої Вітчизня­ної війни.

Особливе місце в історії другої світової війни належить Органі­зації українських націоналістів (ОУН), яка була однією з найвпливовіших політичних сил на західноукраїнських землях і ставила ме­тою своєї діяльності створення незалежної української держави. Хоча напередодні вторгнення фашистських військ в СРСР ОУН, фактично, розкололась на дві фракції — ОУН-М (мельниковці) і ОУН-Б (бандерівці), обидві вони прагнули до своєї головної мети. Розуміючи неминучість радянсько-німецького зіткнення, керівництво обох організацій вважало, що пе­реможцем в цій боротьбі буде Німеччина, і це створить сприятливі умови для відродження самостійної України. Різниця між мельниківцями та бандерівцями полягала в тому, що перші дотримува­лись беззастережно німецької орієнтації, другі розцінювали союз з фашистським рейхом тимчасовим, так як вважали Німеччину (нарівні з СРСР) ворогом української державності. Після відмови на вимогу німців скасувати Акт проголошення української держави від 30 червня 1941 р., проти бандерівців почалися репресії. Було заареш­товано близько 300 членів ОУН, частина яких розстріляна, а решта (в тому числі і С. Бандера) була запроторена у в'язниці і концтабори.

ОУН-М відмежувалась від дій бандерівців і заявила про свою лояльність до фашистського рейху. Ма­ючи певну свободу дій, вона намагалась організовувати місцеве само­врядування, допоміжну поліцію, громадські організації. Проте ці обережні кроки, спрямовані на поступове відновлення української державності, суперечили планам німців, і в грудні 1941 р. почалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля і почала зброй­ну боротьбу проти гітлерівців. З літа 1942 р. починається масова організація власних збройних сил. Було створено низку парти­занських загонів, які згодом були об'єднані в Українську повстан­ську армію (УПА). Влітку 1943 р. УПА підпорядкувала собі всі ук­раїнські партизанські загони, в тому числі і частини ОУН-М. На початку свого існування повстанські загони виконували завдання з охорони місцевого населення від сваволі окупантів, по зриву німецьких акцій вивезення української молоді до Німеччини тощо, а з лютого 1943 р. почали відкриту збройну боротьбу проти фа­шистських військ. Під кон­тролем УПА опинялись цілі райони, і цей факт непокоїв не тільки німців, а й радянське керівництва. Взаємна ворожість, неприми­ренність стратегічних цілей призводили до масових сутичок між радянськими партизанами і загонами УПА. Аналогічними були стосунки УПА з польською Армією Крайова. Жертвами з обох боків були не тільки солдати, а й тисячі мирних жителів лише за етнічною приналежністю.

Після наближення радянських військ до зони дій УПА, остання зосередила свої зусилля на боротьбі проти відновлення радянської влади на західних землях, залишаючись вірною своєму головному гаслу — боротьба за встановлення незалежної соборної українсь­кої держави.

Зазнавши тяжких поразок в боях з переважаючими силами Чер­воної армії, УПА, з метою збереження сил, вимушена була уникати прямих сутичок з радянськими регулярними частинами і перейти до тактики партизанської боротьби.

Добре озброєні, з багатим досвідом ведення партизанської війни, спираючись на підтримку переважної більшості місцевого населення ОУН-УПА чинили активний спротив відновленню на західноукраїнських землях сталінського тоталітарного режиму. Для боротьби з повстанцями радянське керівництво використову­вало війська НКВС-НКДБ, чисельність яких іноді сягала 200 тис. солдат і офіцерів. Запекла боротьба точилась до початку 50-х ро­ків. З обох сторін використовувались брутальні методи, прово­кації, віроломство, що призвело до розпалювання взаємної ворож­нечі, ненависті, непримиренності, розколу в суспільстві.

Після відновлення радянської влади на західноукраїнських зем­лях почалися масові репресії. За стандартними звинуваченнями в націоналізмі, співробітництві з фашистами або ОУН-УПА, тисячі людей було страчено, більше 200 тис. — депортовано до Сибіру.