6.Колективізація сільського господарства Голод 1932-193з рр.

Акценти правлячої партії щодо соціалістичних перетворень на селі різко змінились під час хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. Сталін зрозумів, що надзвичайні реквізиційні заходи, за допомогою яких у селян вилучали хліб, є дуже обтяжливими для держави. Для то­го, щоб ліквідувати залежність держави від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств і викачувати ресурси з села, перш за все на потреби індустріалі­зації, необхідно було позбавити селян власності, тобто колективізу­вати їх. Підводячи теоретичну базу різкої зміни курсу партії, Сталін вдався до фальсифікації ленінського кооперативного плану, прого­лосивши, що колгоспи є вищою формою виробничої кооперації, об'єднуючи тим самим несумісні одна з одною форми власності.

Офіційно курс на суцільну колективізацію було проголошено на Листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б); практичні заходи по його реалізації конкретизовано в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держа­ви колгоспному будівництву». Україна була віднесена до головних зернових регіонів СРСР, де колективізацію планувалось закінчити в першу чергу — восени 1931 р. або навесні 1932 р. Основною формою колгоспного будівництва проголошувалась сільськогоспо­дарська артіль, в рамках якої усуспільнювались польові наділи се­лян, а присадибні ділянки лишались в розпорядженні колгос­пників. Але коли справа дійшла до практичної реалізації ідеї колек­тивізації, то виявилось, що селяни не бажали віддавати власність. Нові форми господарювання, які їм пропонувались в колгоспах, були для них незрозумілими і неприйнятними. Тому владі дове­лось вдатися до жорстоких по відношенню до селян засобів: силою і примусом заганяти їх в колгоспи. Внаслідок репре­сивних заходів з 20 січня по 1 березня 1930 р. питома вага колек­тивізованих селянських господарств зросла з 15,4 до 62,8%.

Така політика, природно, викликала опір з боку селянства, який приймав різні форми: продаж або забої худоби, саботаж сільськогосподарських робіт, відкритий виступ проти колек­тивізації і навіть збройні повстання. Так, з січня по червень 1930 р. в Україні було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади... Кількість учасників селянських повстань сягала 40 тис. Політична ситуація в сільській місцевості загострилась настільки, що сталінське керівництво вимушене було тимчасово відступити.

До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина господарств. Але вже восени 1931 р. почався новий етап в здійсненні політики колек­тивізації. Цього разу замість прямого тиску акцент було зроблено на оподаткуванні: колгоспники отримали податкові пільги, в той час як одноосібники обкладалися непомірними податками, що примушувало їх знову повертатися до колгоспів. Якщо на 1 січня 1931 р. в колгоспах було 34,4%, то до кінця 1932 р. — близько 70% селянських господарств і 80% посівних площ. На середину 1937 р. в Україні існувало 27347 колгоспів, які об'єднували 3757 тис. се­лянських дворів (96° о наявної кількості) і більше 98% орної землі.

Найбільшим спротив сталінській колективізації був з боку за­можних верств селянства, т.зв. «куркулів», які були проголошені експлуататорами, заклятими ворогами радянської влади. На­справді, лише невелика частина заможних селян використовувала найману працю. Більшість з них досягли свого доброту за рахунок сумлінної праці членів своєї родини, ощадливості, хазяйновитості. Ця частина селянства найбільш міцно була прив'язана до землі і не бажала з нею розлучатись. Державна політика у 1927 – 1928 рр. отримала назву «обмеження куркульства».

З початком колективізації Сталін визначив нове стратегічне за­вдання — перехід від політики обмеження до політики ліквідації кур­кульства як класу. Створена під керівництвом В. Молотова комісія ЦК ВКП(б) виробила «методологію» розкуркулення. Селяни, які підлягали розкуркуленню, поділялись на три категорії. До першої належали «учасники і організатори антирадянських виступів і теро­ристичних актів», які мали бути ізольовані в в'язницях або концта­борах. До другої категорії належали ті, хто здійснював «менш актив­ний опір». Їх разом із родинами депортували у віддалені північні райони СРСР. До третьої категорії зараховувались ті, хто не чинив ніякого опору. Їм надавалися менші і гірші землі, наділи за межами колгоспів. Цією комісією встановлено, що в Україні до першої категорії належать 52 тис., а до другої — 112 тис. господарств. Репресії не обходили середняків і незаможних селян, які не бажали сколективізуватись. Їх оголошували «підкуркульниками».

Всього в Україні за часи колективізації репресовано близько 200 тис. селянських господарств, що разом із всіма членами родин становило приблизно 1,2-1,4 мли. чол. Майже 860 тис. чол. депор­товано на північ або до Сибіру, сотні тисяч з них, особливо літні та діти, не витримали тяжких умов і загинули. Фактично держава здійснювала терор щодо всього селянства, і під загрозою «розкуркулення» примушувала його вступати до колгоспів.

Повна матеріальна незацікавленість в роз­витку громадянського господарства змушувала колгоспників пра­цювати абияк. Щоб вижити майже в усіх колгоспах стали прихову­вати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в со­ломі, щоб перемолоти його вдруге. Типовими для села явищами стали крадіжки, великі втрати при жнивах. Все це призводило до скорочення посівних площ в Україні, зменшення виробництва сільськогосподарської продукції. Державі все тяжче ставало прово­дити хлібозаготівельні кампанії. Заготівлі з врожаю 1931 р. прово­дилися до весни 1932 р. У селян вимели майже все продовольство, в тому числі і насіннєвий фонд. Це призвело до того, що у 44 райо­нах України розпочався голод з чисельними втратами, фактами людоїдства. Він припинився лише влітку, з новим врожаєм. Реакція сталінського керівництва на вище згадані явища була неадекват­ною: замість того, щоб зацікавити селян матеріально, воно приму­шувало їх працювати в колективних господарствах під загрозою суворого покарання. 7 серпня 1932 р. ВУЦВК і РНК СРСР прийня­ти поставу «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) влас­ності», згідно з якою розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі терміном не менше 10 років (т. зв. «закон про п'ять колосків), але терор і беззаконня не змогли зупинити наближення катастрофи.

Знесилене селянство восени 1932 р. не змогло своєчасно і ефек­тивно провести посівну кампанію. На 20 травня 1932 р. було засіяно трохи більше половини запланованих площ. І хоча врожай в 1932 р. був всього на 12% менше, ніж в середньому за попередні роки, хлібозаготівля, обсяг якої становив 356 млн. пуд., пішла знач­но важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень державним заготі­вельним органам вдалося зібрати всього 156 млн. пуд. В Україну на­правлено надзвичайну комісію на чолі з В. Молотовим. «Вивчив­ши» ситуацію в республіці, комісія знизила обсяг хлібозаготівель до 282 млн. пуд. з жорсткою вимогою виконання цього завдання негайно. Внаслідок надзвичайних заходів молотовської комісії з 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. вдалося «вичавити» з ук­раїнського села ще 105 мли. пуд хліба, в тому числі і посівний фонд. В Україні не лишилося ніяких запасів. Почався повальний голод. Але це не зупинило репресії щодо селянства. В листопаді 1932 р. партійними і державними органами України приймається постано­ва «Про заходи до посилення хлібозаготівель», якою місцеві орга­ни зобов'язувались вилучати у селян хліб, який вони начебто вкра­ли з колгоспних ланів. В Україні почалися повальні подвірні обшу­ки, внаслідок яких у селян вилучався не тільки хліб, було конфісковане все наявне в домі їстівне: сухарі, картопля, сало, соління, буря­ки, фруктова сушня тощо. Залишені без їжі селяни свідомо прирікатися партійно-державним апаратом на смерть. Голод почався восе­ни 1932 р., а восени 1933 р. він став масовим. Селяни були змушені, щоб врятуватись від смерті, їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя і кору дерев. Майже повсюди були зареєстровані випадки лю­доїдства. Вимирали цілими селами, в той час як на сусідніх залізнич­них станціях і елеваторах під охороною зберігалися десятки тисяч пудів хліба. Щоб врятуватись від смерті, селяни покидали домівки і намагалися достатися до міст, але не всім це вдавалось. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх в лікарнях, в під'їздах будинків, в державних установах, а то й просто на вулицях.

Сталінське керівництво намагалося замовчати факт голоду. За­собам масової інформації було заборонено згадувати про це. Став­лення до голоду як до неіснуючого явища унеможливило по­тенційну допомогу з боку міжнародної громадськості, яка все ж та­ки дізналася про лихо в Україні. Більше того, голодуючі райони бу­ли ізольовані загороджувальними загонами. Весь багаж пасажирів перевірявся, конфісковувалось все продовольство. Ці та інші факти не залишають сумнівів в злочинній, людожерській політиці то­талітарної держави, в тому, що терор голодом використовувався як «виховний» захід, направлений на деморалізацію українського се­лянства з метою примусити його беззастережно прийняти нав'яза­ну йому колгоспну систему.

Щодо кількості жертв голодомору серед дослідників існують різні точки зору. Кількість загиблих від голоду в 1932-1933 рр. ко­ливається від 3,5 до 8 млн. чол. У всякому випадку, які б цифри не називалися, голодомор 1932-1933 рр. став однією з найтрагічніших сторінок української історії, одним з найкривавіших злочинів сталінського тоталітарного режиму.

Таким чином, загальними причинами голодомору є деградація сільськогосподарського виробництва внаслідок «суцільної» колек­тивізації та розкуркулення і злочинна політика сталінського керівництва щодо селянства; підвищення планів хлібозаготівлі; конфіскація у селян всіх наявних запасів продовольства, натуральні штрафи, невиправданий експорт хліба, ізоляція голодуючих рай­онів, перешкоди втечі голодуючих за межі республіки, замовчуван­ня факту голоду, відмова від закордонної допомоги, несприятливі кліматичні умови.

Такою була «перемога» соціалістичного ладу на селі. Колгос­пна система, позбавивши селян засобів виробництва, перетворила їх на звичайних пролетарів, тільки без права вільного пересування. В роки колективізації було знищено найбільш вправну і працьови­ту частину селянства. Примус і нееквівалентна винагорода, ма­теріальна незацікавленість зробила працю колгоспників малоефек­тивною. Значною мірою наслідком суцільної колективізації був го­лодомор 1932-1933 рр. Така система на довгі роки стримувала роз­витку аграрного сектора України.