5.Україна в умовах здійснення політики індустріалізації

В середині 20-х років економіка республіки за основними показ­никами досягла довоєнного рівня, але ця відбудова сталася на за­старілому як морально, так і 4іізично, обладнанні промислових підприємств; в сільському господарстві використовувались допо­топні знаряддя праці, дідівські методи обробки ґрунту тощо. До то­го ж, країна значно відставала від ведучих капіталістичних держав у сфері виробництва електроенергії, сталі, чавуну, машин та облад­нання, видобутку вугілля, нафти тощо. Тому для забезпечення ди­намічності економічного розвитку в майбутньому в якості об'єк­тивної постала задача модернізації всіх галузей народного госпо­дарства на основі останніх досягнень науково-технічного прогресу того часу. Досягнута в рамках НЕПу стабілізація дала можливість більшовицькому керівництву проголосити на XIV з'їзді ВКП(б) в грудні 1925р. курс на індустріалізацію країни. Головними за­вданнями політики індустріалізації стали:

- перетворення СРСР з аграрної відсталої країни в високо розвинуту промислову державу;

- на основі великої машинної індустрії, більш високої продук­тивності праці реалізувати на практиці комуністичну доктрину, на­здогнати і перегнати капіталістичні держави, продемонструвати переваги соціалістичного ладу над капіталістичним;

- забезпечення економічної незалежності держави, перетворен­ня СРСР з країни, яка імпортує машини та обладнання в країну, яка вивозить їх;

- зміцнення обороноздатності держави;

- підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

При розробці першого п'ятирічного плану (!928 – 1932 рр.) розроблено два варіанти — із середньорічним темпом росту промислового вироб­ництва у 18% і оптимальний — до 22%. Останній затверджено в травні 1929 р. на XVI партконференції ВКП(б). Згідно до основ­них показників п'ятирічного плану СРСР розроблялися відповідні плани економічного розвитку України, якій відводилось важливе місце у здійсненні політики індустріалізації. Достатньо сказати, що в економіку республіки вкладалося 20% всіх коштів, які відводи­лись на капітальне будівництво в цілому в СРСР. З 1500 промисло­вих підприємств, які планувалося побудувати в СРСР за роки пер­шої п'ятирічки, 400 знаходились на території України; з 34 промис­лових гігантів вартістю більше 100 млн. крб. кожний 12 розміщува­лись в республіці. Серед них 7 новобудов: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і ХТЗ і 5 докорінно реконструйованих підприємств — Лугансь­кий паровозобудівний завод, металургійні заводи в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську. Відповідно до плану в Україні передбачалося збільшити виробництво електро­енергії в 2,5 р., продукції машинобудування в 3 р., хімічної промис­ловості у 3,5 р. тощо. Такі показники були дуже напруженими, але цілком реальними. Та успіхи, яких було досягнуто в перший рік п'ятирічки (темпи росту склали 23,7%) створили ілюзію у більшості партійного керівництва про можливість економічного «стрибка» і побудови соціалізму за декілька років. Тому в подальшому кожен рік плани п'ятирічки корегувалися в бік збільшення темпів росту до 32%, потім до 37%, а на XVI з'їзді ВКП(б) Сталін запропонував на 1930-1931 господарський рік аж 45% приросту промислової про­дукції. До речі, це втричі більше, ніж пропонував Л. Троцький, який був звинувачений у свій час у схильності до надіндустріалізації. Ці авантюристичні плани, фактично, перекреслювали затверд­жені XV з'їздом ВКП(б) контрольні цифри першої п'ятирічки. Во­ни не були економічно обґрунтованими і тому лишилися на папері, незважаючи на збільшення інвестицій в капітальне будівництво. За роки першої п'ятирічки капіталовкладення в економіку України зросли з 438 млн. крб. в 1929 р. до 1229 млн. крб. в 1932 р. Напри­клад, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн. т.; під час індустріального «стрибка» завдання збіль­шили до 80 мли. т., а, фактично, було видобуто всього 45 млн. т. Аналогічна картина спостерігалася і в металургійній промисловості: виплавка чавуну повинна була зрости з 2,4 до 6,6 мли. т.; фактично в 1932 р. виплавили 3,9 млн. т. В цілому, плани першої п'ятирічки бу­ли проваленими. Середньорічні темпи росту становили 15,7%, що було значно менше запланованих п'ятирічкою. Але не дивлячись на це на початку 1933 р. Сталін проголосив про дострокове її виконан­ня за 4 роки і З^іісяці. Для того, щоб надати правдоподібний вигляд цьому сфальсифікованому висновку, підсумки п'ятирічки підводи­лися не за натуральними показниками (в тонах, метрах, штуках), а за випуском валової продукції, яка обчислювалась в карбован­цях. Такий підхід давав змогу приховати справжній стан справ.

Другий п'ятирічний план (1933-1937 рр.) хоч і продовжував су­перечливі тенденції попередніх років, але разом з тим враховував провали першої п'ятирічки. Середньорічні темпи росту промисло­вої продукції пропонувались в розмірі 13-14%. Це дало можливість стабілізувати виробництво в промисловості, приділити увагу ос­воєнню нової техніки, підготовці кадрів. В Україні планувалося по­будувати 1000 промислових підприємств з загальної кількості 4500 в цілому в СРСР. В роки другої п'ятирічки швидкими темпами роз­вивалися легка та харчова промисловість, що призвело до підви­щення матеріального добробуту населення республіки. Підводячи підсумки другої п'ятирічки, сталінське керівництво знову вдалося до фальсифікації і проголосило її дострокове виконання до 1 квітня 1937 р., тобто за 4 роки і 3 місяці. Фактично, плани п'ятирічки, в цілому, були виконані, за різними даними, всього на 70-77%.

Розробка планів третьої п'ятирічки (1938-1942 рр.) проводила­ся з урахуванням загрози другої світової війни. Виходячи з цього, радянське керівництво різко збільшило асигнування на оборону країни. Так, в 1939 р. асигнування в військово-промисловий ком­плекс становили 25%, а в 1941 р. — більше 43% державного бюдже­ту. На долю України припадало будівництво 600 підприємств з 3000, які планувалося побудувати в Радянському Союзі. В цілому, економічний розвиток України в роки третьої п'ятирічки (до по­чатку Великої Вітчизняної війни) відбувався згідно з заплановани­ми темпами, але в значній мірі такі результати досягалися низкою надзвичайних заходів, серед яких фактичне прикріплення робітників до підприємств, перехід на 8-годиний робочий день, се­миденний робочий тиждень, введення кримінальної відповідаль­ності за порушення дисципліни, спізнення на роботу тощо.

Отже, не дивлячись на те, що жодна з довоєнних п'ятирічок не була виконана, індустріалізація призвела до кардинальних змін як позитивного, так і негативного характеру в соціально-економічній сфері України:

1. Сталися докорінні зміни в структурі народного господарст­ва: в загальному обсягу валового національного продукту України переважаючою стала частка промисловості; республіка з переваж­но аграрної стала індустріально-аграрною, вийшла на рівень вели­ких індустріальних держав, а в деяких галузях важкої промисло­вості випередила ряд західноєвропейських країн, займаючи друге місце в Європі з виплавки чавуну, третє з виробництва сталі, чет­верте місце в світі з видобутку вугілля тощо;

2. За роки індустріалізації змінилось співвідношення між вели­кою і дрібною промисловістю на користь першої. Питома вага дрібної промисловості скоротилася з 31% в 1925-1926 рр. госпо­дарському році до 7,5% в 1938 р.;

3. Одним з наслідків індустріалізації був переважаючий розви­ток т.зв. групи А (виробництво засобів виробництва) в порівнянні з групою Б (виробництво засобів споживання); таке співвідношен­ня зберігалося десятиріччями, призводило до хронічних дефіцитів товарів народного споживання і негативно впливало на добробут широких верств трудящих;

4. Модернізація промисловості призвела до появи нових галу­зей: електрометалургії, кольорової металургії, тракторобудування, маргаринова, комбікормова тощо;

5. В роки індустріалізації майже не сталося змін в географії ук­раїнської промисловості: В умовах хронічної нестачі коштів виби­ралися найбільш економні варіанти розміщення продуктивних сил; як і в попередні роки в Україні розвивалися, в основному, тра­диційні для республіки галузі (видобуток вугілля, руди, металургія, машинобудування тощо) в Донбасі, Придніпров'ї, Харкові, Києві, Одесі. Індустріальні зміни майже не торкнулися Правобережної України, яка в ті роки лишалася переважно аграрним, нерозвину­тим регіоном республіки;

6. Розвиток промисловості в роки перших п'ятирічок супровод­жувався бурхливою урбанізацією: питома вага міського населення збільшилась вдвічі і в кінці 30-х років становила більше 30% загаль­ної чисельності населення республіки. Слід зазначити, що зріст чисельності робітничого класу стався, в основному, за рахунок ук­раїнського селянства. Питома вага українців серед міського насе­лення з початку 20-х років і до 1939 р. зріс вдвічі і становив 58%;

7. Соціальна ціна модернізації республіки була занадто вели­кою. Масштабні зрушення в економіці стали можливими, перш за все, за рахунок зубожіння селянства і жорстокої експлуатації робітничого класу, мільйонів в'язнів. Хронічна нестача товарів широкого вжитку примусила радянське керівництво ввести в роки першої п'ятирічки карткову систему (відмінена з 1 січня 1935 р.). Така системі не давала змоги робітникам і службовцям використо­вувати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований картками мінімум.

Таким чином, за О.Д. Бойком, «наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднозначними. З одного боку, це позитивні зру­шення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвит­ку, прогресивні зміни у структурі господарства на користь промис­ловості, досягнення промисловістю за низкою головних індустрі­альних показників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище ви­робництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, «заморожування» значних коштів у не­завершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управ­ління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.».