4 .Політика українізації

В квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка впроваджувалась в усіх радянських республіках. Її основ­ними задачами були:

- підготовка, виховання та висування на посади кадрів корінної національності;

- врахування національних факторів при формуванні партійно­го та державного апарату;

- організація мережі навчальних закладів усіх рівнів, закладів культури, видавничої справи мовами корінних національностей;

- глибоке вивчання національної історії, відродження і розви­ток національних традицій і культури.

Серед причин, які спонукали більшовицьких лідерів піти на такі радикальні кроки по активізації процесу національного відроджен­ня в окраїнах, головними були:

а) введення політики коренізації більшовики спрямовували на опанування і поставку під свій контроль процесу національного відродження в радянських республіках і спрямування його в русло соціалістичного будівництва.

б) на тлі безправного існування українців в складі інших держав радянське керівництво намагалося продемонструвати світовому співтовариству своє піклування про вільний і гармонійний розви­ток всіх народів, які проживають на території СРСР.

в) політика коренізації повинна була частково компенсувати обмеження політичних і економічних прав радянських республік в складі СРСР.

Український варіант політики коренізації увійшов в історичну літературу під назвою українізація.

Офіційними документами, які регламентували практичну ре­алізацію політики українізації були декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і куль­турно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серп­ня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про до­помогу розвиткові української мови». Була утворена комісія з ук­раїнізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до скла­ду якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубарь, М. Скрипник, О. Шумський, Л. Кагановпч, О. Шліхтер та ін.

Після цього за порівняно короткий строк було досягнуто ваго­мих успіхів по втіленню в життя політики українізації. Так, з 1923 р. по 1927 рр. кількість українців серед службовців державного апара­ту зросла з 35 до 54%. Для того, щоб залишились на своїй посаді державні службовці повинні були обов'язково володіти держав­ною, тобто українською мовою. Внаслідок цього діловодство на українській мові зросло з 20% в 1922 р. до 70% в 1927 р.

Питома вага українців в лавах КП(б)У за період з 1922 по 1933 рр. зросла з 23 до 60%. Попри ці позитивні зміни слід зазначити, що відсоток українців у верхніх щаблях партійної ієрархії був непро­порційно низьким. Наприклад, в 1930 р. у ЦК КП(б)У українці ста­новили всього 43%. До того ж, з моменту утворення КП(б)У і аж до смерті Сталіна (1953 р.) посаду першого (генерального секретаря) ЦК КП(б)У обіймали не українці (за винятком короткочасного се­кретарювання з грудня 1921 р. до квітня 1923 р. Д. Мануїльського).

Особливо вражаючими були наслідки українізації в галузі освіти. У 1929 р. україномовними були 80% шкіл, понад 60% технікумів, 30% інститутів. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою.

Значними були досягнення українізації і у видавничій справі.

Політика коренізації не обминула і національні меншини, які проживали на території України. В місцях їх компактного прожи­вання створено 13 національних районів: 7 німецьких, 4 болгарсь­ких, 1 польський і 1 єврейський, 954 сільських і 100 містечкових національних рад. В жовтні 1924 р. у складі УСРР було створено Автономну Молдавську Республіку. Тут діяли національні школи: 566 німецьких, 342 єврейських, 31 татарська тощо.

Кампанія боротьби з «націонал-ухильництвом» співпала з закінченням відносно ліберального розвитку країни в роки НЕПу. Вона стала початком згортання політики українізації. З початку 30-х років знову пануючою стає російська мова, значно скоротилась кількість українських шкіл, газет, журналів, закривалися українські театри тощо. В 1937 р. термін «українізація» зникає з офіційного лексикону. З 1938 р. в українських школах вводиться обов'язкове вивчення російської мови, були ліквідовані національні адміністра­тивно-територіальні утворення. Це, фактично означало остаточну відмову сталінського керівництва від політики українізації.