6. Поразка національно-патріотичних сил України

Слабкістю та розпорошеністю, відсутністю досвіду національних політичних сил скористалися більшовики, які вели боротьбу за встановлення радянської влади в Україні з перших днів повалення монархічного та буржуазного урядів Росії. В грудні 1917 р. в Харкові була проголошена Україн­ська Народна Республіка (більшовицька). Народний секретаріат якої очолив М. Скрипник, головою ВУЦВК обрано Ю. Мєдвєдєва. Подальші події призвели до неодноразового реформування як на­зви, так і політики більшовицьких державотворень. Достатньо за­уважити, що весною 1918 р. вже існувало декілька радянських рес­публік, які Декларацією ЦВК-України від 7 березня 1918 р. запро­шувалися до об'єднання (Українська, Донецько-криворізька, Одеська, Таврійська, Донська), маючи на меті збройний захист «советской власти» на території Півдня Росії.

Вдруге більшовицька влада була відновлена під новою офіційною назвою Українська Соціалістична Радянська Республіка в січні 1919 р. Головою уряду — Ради Народних Комісарів став X. Раковський; центральними органами визначені були Всеукраїн­ський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет та Рада Народних Комісарів, до компетенції яких входили всі за­гальнодержавні питання. Юридичне оформлення радянської дер­жавності відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з'їзд рад в Харкові прийняв першу Конституцію УСРР. Цим докумен­том проголошувалося встановлення радянського ладу в Україні, закріплювалася перемога «диктатури пролетаріату».

Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею і держава мали зійти з істо­ричної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Дек­ларовано скасування приватної власності, владу робітничого кла­су, свободу слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Соціально-економічна політика РНК України повторювала модель державного регулювання еко­номіки РСФРР — «воєнного комунізму», складовими частинами якого були: націоналізація всіх підприємств; заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу та запровадження карткової системи розподілу продуктів; мілітаризація народного господарст­ва, встановлення державного контролю за виробництвом, запрова­дження загальної трудової повинності; введення продовольчої роз­кладки. Державне регулювання економіки та встановлення продо­вольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібо­заготівлі призвели до невдоволення, а потім і до розгортання стихійного селянського протесту, а в результаті — до громадянсь­кої війни та краху більшовицького режиму.

Внутрішньою нестабільністю молодої держави скористалися зовнішні сили. У другій половині 1919 р. білогвардійська Добровольча армія окупувала майже всю Україну, встановивши окупаційний режим відкритої терористичної дикта­тури, метою якого було відновлення «единой й неделимой» Російської монархії. Внаслідок відкритої боротьби українського народу проти денікінців останнім не вдалося зберегти контроль за Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики, які в березні 1920 р. володіли майже всіма великими містами України, незважаючи на те, що сільське населення ще чинило значний опір.

Втретє прийшовши в Україну, радянська влада, послабивши офіційний курс, продовжувала здійснювати курс на встановлення диктатури пролетаріату. В листопаді 1920 р. громадянська війна в Україні, фактично, завершилася, її результатом стала поразка національно-патріотичних сил, територіальний розкол українсь­ких земель, перемога радянських форм державності.

Отже, поразка Української Народної Республіки під керівництвом Центральної ради 1917-1918 рр. мала багато причин. Та основна причина поразки полягала в тому, що ні український народ, ні його керівники не були підготовлені до боротьби за дер­жавну самостійність. Провідників національного руху, пропаган­дистів ідеї безоглядної жертовної боротьби за українську державу, за її фізичну, моральну і господарську могутність, була дуже не­значна кількість. У лідерів національного руху, у їхніх міркуваннях і стремліннях не було ідеї боротьби за власну державність, їм зава­жали ідеї своєрідного інтернаціоналізму, ідеї «соціальної рево­люції» та ідеї федерації народів. Самі народні маси, рядовий склад війська, сільська інтелігенція показали найбільше розуміння своїх завдань, але воно було стихійне, лише підсвідоме відчуття дійсності.

Значна частина українських політиків вважала, що зможе при­нести державність і самостійність народу України за допомогою зовнішніх сил. Однак трапилось так, що і УНР і ЗУНР стали жерт­вами егоїзму країн німецько-австрійського блоку і Антанти, які максимально використавши їхні природні та економічні можли­вості, геополітичне становище у скрутний час залишили «союз­ників» без політичної і військової підтримки, чим фактично сприя­ли їх ліквідації, зробивши ставку на більш перспективних парт­нерів.

Причини зовнішнього характеру грають у долі народу друго­рядну роль. Українську державу 1917-1921 рр. створив народ, вся українська нація. Без цієї творчості ніякі професійні політики, за висловом В.Вннниченка, «не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти». Поразку визвольної боротьби спричинила деструктивність суспільства, слабкість соціальної бази УНР. Українська революція переважно спиралися лише на селянство і нечисленну інтелігенцію. Пролетаріат міст і сіл здебільшого був пробільшовицької орієнтації. Революція сама со­бою не утворила української буржуазії, навпаки, вона знищила й ту, що була на той час в країні. Елементи старого соціально-еко­номічного устрою — поміщики, фабриканти, середні земельні власники, поліцаї, погромники мріяли про повернення поміщицько-монархічного ладу, вкорінення приватної капіталістичної влас­ності. Причому, значна більшість буржуазії в Україні (аграрної, промислової, бюрократичної) була не українською.

Зрадницька по­зиція і нерішучість переважної частини революційних вождів, які почали кидати Директорію, втікали за кордон, інші переходили на бік ворогів українства призвела до того, що більшовикам вдалося оволодіти Україною та встановити своє командування в усіх галу­зях — національній, економічній і політичній. Коли радянський уряд після перемоги над поляками звернувся до ук­раїнського народу з закликом до конструктивної праці й до мирних відносин з Росією, обіцяючи Україні державну незалежність і допо­могу у відбудові її держави й господарства, народ приймав цю про­позицію, відчуваючи на собі відверту політику економічної експлу­атації країни, національного гніту та політичного терору.