3. Директорія

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листо­пада для керівництва повстання був обраний тимчасовий верхов­ний орган УНР — Директорія. — У її складі В. Винниченко (голо­ва), С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. В ли­стопаді 1918 р. збройні формування Директорії розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана П. Скоропадського, а на почат­ку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.

Виступ Директорії досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух протії політики ге­тьманату та окупаційного режиму. Сильною стороною Директорії було й те. що вона об'єднала хоч і різних за поглядами але досить впливових та авторитетних лідерів: В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Уміло нейтралізувавши німців, пе­ретягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ, прого­лосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпе­чила собі перемогу.

Проте, вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити Київ. З цього мо­менту для Директорії розпочинається період політичної неста­більності, жорстокої боротьби за владу, нескінченних переїздів (Вінниця, Проскурів, Рівне, Станіслав, Кам'янець-Подільський), пе­ріодичних реорганізацій уряду (шість разів змінювався склад уряду, який очолювали В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа та В. Пилипенко) і кардинальних змін офіційної політичної лінії.

Ще під час підготовки повстання проти П. Скоропадського діячі соціалістичних партій домовились не поспішати з відновлен­ням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Нечіткість програмних установок, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії, відсутність чіткої моделі держа­вотворення (за час свого існування Директорія тією чи іншою мі­рою спробувала такі форми суспільної організації як парламентсь­ка республіка, республіка Рад та військова диктатура) призвели до встановлення військової диктатури. На грудневому 1918 р. трудо­вому конгресі, який був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні, було виріше­но у зв'язку з ускладненням воєнно-політичної ситуації, тимчасово віддати усю повноту влади С. Петлюрі. Прогресуючий напрям вла­ди, наростаючий хаос і безлад, єврейські погроми, зростання масштабів отаманщини, яка перетворилася на потужний дес­табілізуючий фактор, небоєздатна армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій не дали змоги Директорії на­довго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР. На­прикінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над тери­торією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

4.Українська Народна Республіка на теренах західноукраїнських земель

Не менш вагомим є досвід дер­жавотворення суспільно-політичних інституцій в західноук­раїнських областях. Активізація національно-визвольного руху в цьому регіоні була результатом впливу лютневої та жовтневої ре­волюції в Росії, створення Української Народної Республіки і кон­тактів з їхніми урядами, а також безпосередньої участі значної час­тини населення Галичини, Буковини і Закарпаття у вирі рево­люційних подій на Сході.

25 березня 1918р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх га­лицьких партій, на якому прийнято рішення про відновлення укра­їнської державності у краї та створенні засад демократичного суспільства. У вересні відбулися масові мітинги і віча населення, які вимагали об'єднання всіх українських земель в коронний край з ок­ремим намісником і українською адміністрацією. В умовах глибо­кої державної кризи 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося пред­ставницьке зібрання депутатів парламенту та крайових сеймів Східної Галичини і Буковини, яке обрало Українську Національну Раду на чолі з адвокатом Є. Петрушевпчем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії Українську державу, закликавши до її творен­ня всі національні меншини краю. Не обійшлося без збройних су­тичок з поляками, причому перехід влади до Української Націо­нальної Ради у Львові, Станіславі, Стриї, Коломиї, Бродах, Зба­ражі, Тернополі, Самборі відбувся здебільшого мирно в перших числах листопада 1918р.

Нова влада намагалась відкрити широкі можливості для роз­витку понівеченого війною господарства, національного та куль­турно-освітнього життя краю, демократичних громадсько-політичних ініціатив. 5 листопада у програмному Маніфесті УНР декларовано загальне виборче право, рівність усіх громадян неза­лежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-ми годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці і громадського спокою, проведення аграрної рефор­ми. 9 листопада 1918 р. сформовано уряд: Тимчасовий державний секретаріат, головою якого став К. Левицький. Державні секре­таріати очолили: військовий — Д. Вітовський, внутрішніх справ — Л. Цегельський, закордонних справ В. Панейко, земельних справ — О. Баран, публічних робіт — І. Макух, віросповідання та освіти — О. Барвінський. 13 листопада 1918 р. затверджено Тимча­совий закон про державну самостійність українських земель ко­лишньої Австро-Угорської монархії, проголошено Західноук­раїнську Народну Республіку. Її територія охоплювала 70 тис. км²., населення налічувало майже 6 млн.чол. Гербом ЗУНР став Золотий лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.

В умовах воєнної розрухи уряд і президент Є. Петрушевич приділяли особливу увагу організації економіки, виведенню її із глибокої кризи. У зв'язку з цим було монополізовано продаж зер­на, картоплі, цукру, солі, спирту, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, хлібопекарських виробів, цигарок, сірників. Поча­лася активна відбудова залізничного транспорту. Урядові кола за­явили про співпрацю з представниками фінансових кооперативів. 4 квітня 1919 р. упроваджено в обіг валюту ЗУНР — гривні і карбо­ванці. 14 квітня 1919р. був ухвалений закон, який визначив основи аграрних реформ. Ліквідовувалось велике землеволодіння, заборо­нялося самовільне захоплення і розподіл земель.

Створювалися умови для громадського самоврядування і національного самовираження, демократизації та лібералізації громадсько-політичного життя. Затверджено державність ук­раїнської мови, обов'язковість її вживання у державних установах, організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу із дер­жавними і громадськими структурами на їх рідній мові. Закон про вибори до сейму Західної області УНР передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куренях. Право висунення канди­датів у депутати надавалось партіям і групам виборців за спеціаль­ними виборчими списками. Проведенню парламентських виборів у червні зашкодили зовнішньополітичні обставини.

З моменту виникнення Республіка зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі, міжна­родним невизнанням тощо. 21 листопада 1918 р. внаслідок зброй­ної агресії польські збройні формування захопили Львів, десять повітів з п’ятдесяти дев'яти, у яких була проголошена влада ЗУНР. Уряд Народної Республіки змушений був переїхати до Тер­нополя, потім до Станіслава. У цей час ЗУНР шукала підтримки з боку світового співтовариства, проте її на міжнародній арені виз­навати не поспішали.

Уряди ЗУНР і Директорії УНР, на­магаючись взаємно зміцнити свої позиції, 1 грудня 1918 р. у Фас­тові укладають попередню угоду про об'єднання обох держав. Урочисте проголошення Акту з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», за­твердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейме­новано у Західну Область Української Народної Республіки.

На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР і УНР втрачали у цей час власні повноваження над своїми тери­торіями. На початку червня 1919р. польські війська контролювали майже всю Галичину. Це призвело до реорганізації владних струк­тур ЗОУНР. Уряд С. Голубовича склав свої повноваження, вся по­внота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича. До речі, за його ініціативою, в кінці 1919р. Акт возз'єднання зі Східною Україною західноукраїнських земель було денонсовано.

Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, незважаючи на відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією. У квітні 1920 р. між Польщею та урядом УНР було встановлено кордон, за яким захід­ноукраїнські землі відійшли до польської держави.

Паризький договір 15 березня 1923 р. узаконив розчленування українських земель, затвердивши новий кордон по Збручу. Після його опублікування уряд Західноукраїнської Народної Республіки самоліквідувався.