1. Формування державницьких структур в Україні на початку 1917р. Діяльність Центральної Ради

У лютому 1917 р. у Російській імперії відбулася буржуазно-демократична революція, яка привела до повалення династії Романових та встановлення влади Тимчасового буржуазного уряду на чолі з князем Г. Львовим. Паралельно була створена Петроградська рада робітничих та солдатських депутатів. У державі встановилося двовладдя. Насправді жодна із сторін реальної влади у країні не мав.

Центральна Рада. Функцію повноважного представника інте­ресів українства перед Тимчасовим російським урядом взяла на се­бе Центральна Рада, яка 9 березня 1917 р. звернулась з відозвою «До українського народу», де закликала вибирати органи самоуп­равління, збирати гроші в український Національний фонд, твори­ти вільне життя. Політику нового національного парламентського формування підтримали Київський губернський кооперативний з'їзд і Всеукраїнський національний конгрес (березень-квітень 1917 р.). Конгрес підтвердив вимогу надання Україні національно-тери­торіальної автономії і санкціонував новообрану Українську Цент­ральну раду як Крайову раду.. Рада видала Універсал, згідно з яким перебирала на себе державні функції на українській території.

Влітку 1917 р. Центральна Рада досягла своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. На­прикінці травня виїхала до Петрограду делегація, яка висловила Тимчасовому урядові побажання: щоб Україна мала широку авто­номію; щоб вона мала постійного комісара при Російському уряді в українських справах; щоб був призначений крайовий комісар на всю Україну; щоб була проведена українізація армії, школи; щоб всі пости в Україні займали українці; щоб були звільнені галицькі військовополонені. Уряд Росії відмовився задовольнити вимоги ук­раїнців. Тоді Центральна Рада ухвалила документ, який дістав назву «1-й Універсал Української Центральної ради». 10 червня 1917 р. Універсал було зачитано на II Всеукраїнському військовому з'їзді:

«...Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російського, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм)... Однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба створити ук­раїнські організації по містах і селах, укласти свої закони.

15 червня 1917 р. на засіданні Ради оголошено Декларацію про створення українського уряду — Генерального секретаріату та роз­поділ роботи між секретарями (міністрами). Головою уряду і сек­ретарем внутрішніх справ обрано В. Винниченка секретарем фінансів — директора Київського кооперативного банку X. Барановського, секретарем міжнаціональних справ — ученого-літературознавця С. Єфремова, секретарем військових справ — С. Петлю­ру, секретарем земельних справ — діяча кооперації Б. Мартоса, се­кретарем судових справ — адвоката В. Садовського, секретарем продовольчих справ — кооператора М. Стасюка, секретарем на­родної освіти — науковця І. Стешенка.

Оголошення І Універсалу занепокоїло Тим­часовий уряд Росії. Міністри Російського уряду, які приїхали до Києва, визнали право України на автономію й погодилися, що Центральна Рада виробить статут, який буде подано на санкцію Всеукраїнських Установчих Зборів.

З липня 1917 р. Центральна Рада пішла на поступки видала II Універсал, де підкреслювалось що вона визнає Всеросійські Ус­тановчі Збори, які мають встановити автономію України, та запев­нялося, що УНР не має наміру відокремлюватися від Росії.

На підставі порозуміння між Центральною радою і міністрами Тимчасового уряду, вона поповнила свій склад представниками національних меншин, що мешкали в Україні; до Малої ради прой­шло 18 осіб неукраїнців на 40 українців, до Генерального секре­таріату — 5 осіб (2 росіянина, 2 єврея, 1 поляк). Центральна Рада нараховувала 822 особи. Делегати Всеукраїнської ради селянських депутатів складали — 212; Всеукраїнської ради військових депу­татів — 158; Всеукраїнської ради робітничих депутатів — 100. Де­путати загальних робітничих та солдатських рад — 50, українських соціалістичних партій — 20, російських соціалістичних партій - -40, єврейських соціалістичних партій — 35, польських соціалістич­них партій — 15, міст і губерній, обраних на селянських, робітни­чих і загальнонаціональних з'їздах — 84; представників про­фесійних, просвітних, економічних та громадських організацій і національних партій — 108. В Центральній раді не було представ­ників Української церкви.

Центральна Рада уклала «Статут Вищого Управління Украї­ни», на підставі домовленості з міністрами Тимчасового уряду, але новий кабінет з О. Корейським на чолі не прийняв цей документ. Замість нього українцям була нав'язана «тимчасова інструкція», яка значно обмежувала права українських урядовців: 1) Генераль­ний секретаріат мав призначати, на пропозицію Центральної ради, Тимчасовий уряд; 2) територія, яка підлягала Генеральному секре­таріатові, мала обмежуватись 5-ма губерніями (Київською, Во­линською, Подільською, Полтавською та Чернігівською); 3) число генеральних секретарів зменшено; 4) у складі секретарів повинно бути 4 неукраїнці. Діставши «Інструкцію» Тимчасового уряду. Ге­неральний секретаріат виступив з відозвою, в якій повідомляв про початок праці.

Під час жовтневих подій 1917 р. в Росії Цен­тральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада 1917р. проголо­сила Українську Народну Республіку, чим офіційно задекларувала відродження українським народом власної держави. В Універсалі визначалися межі України, оголошувалося про скасування приват­ної власності на землю, амністію і відміну смертної кари, реформу судівництва, про 8-ми-годинний робочий день і контроль над ви­робництвом, про необхідність переговорів про мир. Підтверджува­лися свободи: совісті, слова, друку, зборів, мови, професійних спілок, недоторканості особи, житла. Визнавалася національно-персональна автономія, призначено дату скликання Всеукраїнсь­ких Установчих Зборів: початок січня 1918 р. В руках Генерально­го секретаріату був весь державний апарат, у тому числі частина фронтових військ, що знаходилися на території УНР. III Універсал встановлював межі Української республіки. Українська влада пе­рейшла з національно-моральної сфери в державно-правову. Ідею української державності затверджено, реалізовано, введено в життя.

Повалення Тимчасового уряду, розклад армії остаточно підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна. Розпочалася ланцюгова руйнівна ре­акція у всіх сферах державного, політичного, економічного та соціального життя. Світова війна обернулася на громадянську.

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демо­кратії, засуджувала деструктивну руйнівну політику більшо­виків. У свою чергу, більшовики вбачали у Центральній раді свого основного суперника в боротьбі за владу. Вони спрямували проти Ради цілу низку політичних і воєнних ударів. В кінці грудня 1917р., на початку січня 1918 р. представниками урядових кіл держави бу­ла висунута пропозиція протидіяти впливу більшовизму, його по­ширенню серед українства та відкритому збройному замаху на Ук­раїнську республіку шляхом проголошення самостійності України.

Обміркувавши ці проблеми, Мала рада 11 січня 1918 р. прого­лосила IV Універсал, яким проголошувалася самостійність УНР. Універсал став поворотним пунктом української революції, бо ним Україна рішуче заявила, що метою визвольних змагань українців є суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу. Проголошення самостійності республіки започаткувало новий етап державно-політичного життя. В IV Універсалі говорилося про незалежність Української Республіки, але знову зазначалося, що Українські Установчі Збори, які мають бути скликані якнай­скоріше, повинні вирішити питання про федеративний зв'язок з ко­лишньою Російською державою.

Державним гербом визнано тризуб — символ влади князів Ки­ївської Русі. Виконавчий орган, замість Генерального секретаріату, дістав назву Ради Народних Міністрів; головним завданням її мало бути укладення миру з державами Центрального блоку. Після підписання миру армія мала бути демобілізована, а замість неї ма­ла бути створена народна міліція для охорони робітничого народу. Після повернення демобілізованих додому всі народні ради по­винні переобратися з наданням права голосу солдатам. Це будуть Ради селянських, робітничих та солдатських депутатів.

IV Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від більшо­виків та інших нападників. Уряд Республіки мав підписати народний добробут, відбудувати зруйновані фабрики, встановити контроль над виробництвом. На залізо, шкіри, тютюн та інші найпоширеніші товари проголошувалася монополія держави. Уся земля мала бути передана трудовому народу без викупу. Усі національні меншини користуватимуться правом національно-персональної автономії. За­проваджувався 8-ми годинний робочий день. Для зміцнення національної єдності, протидії зовнішній антиукраїнській пропа­ганді уряд розпочав створення Української автокефальної церкви.

Після підписання Брестського мирного договору з Німеччиною та її союзниками у лютому 1918 р., за яким Німеччина визволяла Україну від більшовиків, а Центральна Рада забезпечувала німецьку сторону продовольчими товарами, у березні 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва.

2 березня 1918р. був ухвалений закон про новий територіально-адміністративний поділ, згідно з яким територія УНР поділялось на тридцять земель: землі охоплювали приблизно 3-5 попередніх повітів і поділялись на волості, останні складалися з громад. Завданням нової реорганізації територіального устрою була ліквідація залишків колоніального минулого, по­вернення до історичних та етнографічних традицій козаччини. Во­на диктувалась також потребами на зміцнення на місцях політич­них, культурних та економічних позицій молодої Української дер­жави, доведення її політики до окраїн. Однак через військово-політичну нестабільність новий устрій так і не був упроваджений у життя. Останнього дня свого існування — 29 квітня 1918р. Цен­тральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Україна проголошува­лася суверенною демократичною парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи й особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.