3. Декабристський рух в Україні

Кріпосницьке гноблення викли­кало протест не лише селян, а й передових представників поміщиць­кого класу. Якщо селянський протест виявлявся у формі втеч, стихійних бунтів, то дворяни, які усвідомлювали неможливість життя по — старому, пішли на створення конспірованих організацій з метою здійснення державного перевороту. Перші таємні товарист­ва з'явилися в Петербурзі після війни 1812р. Вони утворювались з використанням досвіду масонських лож, «занесених» в Росію з-за кордону у XVII ст. Зокрема у 1818 р. утворився «Союз благоденст­ва», що поширив свій вплив і на провінцію. В Україні найбільш активно діяла Тульчинська управа на чолі з П. Пестелем. Після самоліквідації «Союзу благоденства», в 1821 р. виникло Південне товариство, яке поставило мету створити в Росії республіку. Поряд з Тульчинською було зорганізовано Кам'янську і Васильківську управи на чолі з В. Давидовим, С. Волконським, С. Муравйовим-Апостолом, М. Бестужевим-Рюміним. Програмним документом Південного товариства стала «Руська правда» (автор – П. Пестель), в якій проголошу­вався намір знищити царат і кріпосництво, ліквідува­ти військові поселення, скасувати привілеї пануючих станів, надати всьому населенню громадянські свободи (слова, друку, зборів, віросповідань), наділити селян земельними ділянками без викупу.

У 1825 р. з Південним товариством злилося Товариство об'єднаних слов'ян, яке виникло двома роками раніше у Новограді-Волинському і ставило на меті об'єднати слов'янські народи в демократичну федеративну республіку. Члени цього товариства створили четверту управу — Слов'янську.

Дізнавшись про виступ Північного товариства у столиці 14 груд­ня 1825 р., С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання у розміщеному у Василькові Чернігівського полку. По­встанці рушили в Білу Церкву й далі на Волинь, де у військових ча­стинах служили члени Слов'янської управи, але були затримані і арештовані.

Уряд імператора Миколи І жорстоко розправився з декабрис­тами. Вони були засуджені на каторгу або заслання до Сибіру, де­яких відправили на Кавказ. П'ятьох керівників повстання: П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Каховсь­кого та К. Рилєєва стратили через повішання.

4. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства

На­ціональне орієнтованим було Кирило-Мефодіївське товариство, що являло собою таємну антикріпосницьку організацію. Вона діяла з кінця 1845 р. до березня 1847 р. у Києві. Названа була на честь слов'янських просвітників, проповідників православної хри­стиянської релігії IX ст. Кирила і Мефодія. Засновниками цього то­вариства були професор Київського університету М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель Пол­тавського кадетського корпусу В. Бєлозерський. Вони виступали за об'єднання слов'янських народів у федерацію зі столицею в Києві. За винятком Гулака, кнриломефодіївці робили наголос на культурно-просвітницькій діяльності; яка мала створити передумо­ви для соціальних реформ. Незабаром до них приєднався етнограф і письменник П. Куліш, який також мав помірковані погляди.

У квітні 1846 р. членом товариства став Тарас Шевченко (1814-1861 рр.). Видатний український поет, мислитель, громадсь­кий діяч народився 9 березня 1814 р. Він відіграв величезну роль у формуванні національної самосвідомості українців. З 47 прожи­тих років 24 роки він був кріпосним, а ще 10 — тягнув солдатчину в Оренбурзькому краї на становищі політичного засланця без пра­ва писати й малювати. Головна книга поета «Кобзар» вперше побачила світ у Санкт-Петербурзі у 1840 році. Т. Шевченко вважав прагнення України до свободи складовою загальної боротьби за справедливість.

В рамках діяльності у складі Кирило-Мефодіївського товарист­ва Т. Шевченко разом з Гулаком очолив революційне крило това­риства і запропонував внести до програмних документів ідею повалення самодержавства, організації народного повстання проти кріпосництва Т. Шевченка підтримали молоді члени товарист­ва — студенти Київського університету.

За доносом одного із студентів (на початку 1847 р.) всі учасни­ки товариства були засуджені і заслані, і лише цар Олександр II у 1885 р. амністував їх.