Лекція № 5

. ГЕТЬМАНЩИНА

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ-ХVІІІ СТ. (2 год.)

План

1. Україна у другій половині XVII ст.

2. Гетьман І. Мазепа та участь України у Північній війні

3. Пилип Орлик і Конституція України

4. Україна у першій половині XVIII ст.

5. Україна у другій половині XVIII ст.

Основний зміст: Політична діяльність гетьмана І. Виговського. Підписання Пе­реяславських статей (1659 р.) Ю. Хмельницьким. Початок Руїни. Поділ України на два гетьманства. Підписання І. Брюховецьким Московських статей (1665р.). Боротьба гетьмана П. Дорошенка за об'єднання України. Обрання Д. Многогрішного гетьманом Ліво­бережної України та підписання ним Глухівських статей (1669 р.). Гетьман І. Ма­зепа та участь України у Північній війні. Пилип Орлик і Консти­туція України (1710р.). Боротьба гетьманів першої половини XVIII ст. за збереження української автономії. Запровадження «Правління гетьманського уряду». Відновлення права обирати гетьмана (1750 р.). Кирило Розумовський. Створення Малоросійської колегії. Політика закріпачення ук­раїнських селян. Знищення Запорозької Січі. Зміни в адміністра­тивно-територіальному устрої України. Наслідки колоніальної політики іноземних держав в українських землях.

1. Україна у другій половині XVII ст.

В ході Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. бу­ла створена козацька держава, яка мала всі необхідні елементи дер­жавності: адміністративний поділ, відповідні фінансові органи та структуру господарства, судову систему, військо. На чолі держави стояв гетьман. Хоча після приєднання до Росії український народ не отримав повного визнання, все ж українська козацька держава мала великі потенційні можливості для її розвитку в майбутньому, але ці можливості не змогли реалізуватись.

Починаючи з 1657 року загострюються протиріччя між різними угрупуваннями козацької старшини. Б. Хмельницький тяжко захворів і влітку того ж року помер у Чигирині. Пізніше йо­го тіло було перевезено до Суботова і було поховано поряд з могилою Тимоша в Іллінській церкві. Перед смертю великий гетьман домігся у старшинської ради затвердження спадкоємцем сина Юрія. Але так, як він був неповнолітнім, у вересні старшинська ра­да гетьманом обрала генерального писаря Івана Виговського (1657 – 1659 рр.), яко­го у жовтні затверджено розширеною старшинською радою. Таким чином, як відмічають сучасні історики В.А. Смолій, В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань та інші «... коли принцип спадковості гетьманства ви­явився порушеним, для багатьох старшин з'явилася спокуса побо­ротися за булаву, що й стало однією з причин руїни Української держави». Не дивлячись на те, що І. Виговський продовжував політику Б. Хмельницького на досягнення повної незалежності Ук­раїни, частина старшини звинуватила його в намаганні повернути Україну в залежність від Польщі і розпочали активну боротьбу протії нього. Невдоволення гетьманом підсилило його політика підтримки інтересів шляхти та частини старшини і нехту­вання поліпшення становища черні. Хоча І. Виговський зробив ба­гато для зміцнення міжнародного авторитету України (в жовтні 1657 р. уклав російсько-шведський договір; одночасно відновив со­юз з Кримським ханством; розпочав переговори з Польщею), це не змогло укріпити його владу. Навпаки, московський уряд був зане­покоєний такою зовнішньою політикою гетьмана і починає актив­но створювати антигетьманську опозицію. Особливо московський уряд робив все для того, щоб підбурювати селян і запорожців про­ти гетьмана, які були невдоволені політикою І. Виговського щодо посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві. Та­кий виступ їм вдалося організувати на чолі з полтавським полков­ником М. Пушкарем і запорозьким кошовим Я, Барабашем.

Весною 1658 р. цей виступ започаткував громадянську війну в Україні. Гетьман І. Виговський в зв'язку з складною політичною ситуацією України, особливо посиленням діяльності антигетьманської опозиції і агресивними планами з боку московського уря­ду, вимушений був укласти Гадяцький договір з Польщею в 1658 році. Після нього Росія розпочала відкриту агресію проти України. Навесні 1659 року російські війська на чолі з князем Трубецьким розпочали захоплення Лівобережної України. Українська земля зазнала руйнувань і пограбувань. Гетьман І. Виговський об'єднав військові сили і в липні 1659 р. у Конотопській битві роз­громив російські війська. Але цю перемогу гетьман не зміг закріпи­ти. Проти І. Виговського виступила опозиція проросійської орієн­тації І. Безпалого, В. Золотаренка. Одночасно активізували свої дії російські війська і захопили Лівобережну Україну. Становище ук­раїнського народу було занадто тяжким, посилюється соціально-політична боротьба у суспільстві. У вересні 1659 р. Виговський зрікається гетьманської булави і виїздить до Польщі.

24 вересня 1659 р. Чорна рада передала гетьманську булаву Ю. Хмельницькому (1659-1663). На протязі першого року гетьма­нування Ю. Хмельницький підписав з російською стороною нові Переяславські статті. За цими статтями значно обмежувалася внутрішня політика українського уряду (старшина позбавлялася права обирати гетьмана на своїх радах, а гетьман не мав права при­значати генеральну старшину і полковників без згоди царя), Україна позбавлялася права проведення самостійної зовнішньої політики, а Київська митрополія підпорядковувалась московсько­му патріархату. Переяславськими статтями 1659 року була незадоволена частина старшини.

Українське козацтво в союзі з Росією продовжило боротьбу проти польського війська. Але російські війська потерпіли пораз­ки, а війську Ю. Хмельницького після успішних атак польської армії було запропоновано припинити воєнні дії і заключити мир з Польщею. В жовтні 1660 р. Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, за яким Україна мала повернутись під владу Речі Посполитої на автономних засадах. Але цю угоду не підтрима­ли лівобережні полки. Політичний поділ України по Дніпру на Лівобережну і Правобережну ще більше загострив соціально-еко­номічне становище в українському суспільстві і сприяв продовжен­ню війни. В кожній частині України почали обирати свого гетьма­на. Водночас продовжувалось протистояння угрупувань старшин проросійської і пропольської орієнтації, несли розруху українсь­ким землям і татарські напади. Все це разом спричиняло руйнуван­ня українських земель. Даний період історії українського народу ще відомий під назвою «руїна».

Руїна. Після такого розвитку подій гетьманом Правобережної України став П. Тетеря (1663-1665), який був пропольської орієн­тації.

Проте, не всі правобережні гетьмани дотримувались однознач­но пропольської орієнтації. У серпні 1665(6) р. гетьманом Правобе­режної України став П. Дорошенко. Він ставив собі за мету об'єднати усі українські землі в єдину, сильну, соборну Україну, до­битися згоди в українському суспільстві. Його конкретними діями була боротьба за звільнення від польської шляхти Правобережної України, активна діяльність по об'єднанню Лівобережної і Право­бережної України, обрання Дорошенка П. гетьманом возз'єднаної України в 1668 році. Але це тривало недовго.

Трагічною сторінкою в житті українського народу стала змова Росії в 1667 році (січень) з Річчю Посполитою про підписання Андрусівського перемир'я на тринадцять з половиною років, за яким Ук­раїну поділено між цими двома державами. Польща визнавала входження Лівобережної України, Смоленська та Сіверщини, до складу Росії. За Польщею залишались Правобережна Україна і Білорусія. На Запорозьку Січ поширювалась влада обох держав. Місто Київ на два роки залишалося у складі Росії. Отже, довготривала боротьба українського народу була зведена нанівець і не принесла успіху.

Лівобережна Україна, яка ще отримала назву Гетьманщина, за­знала глибокої політичної боротьби за владу. Закладена мета виз­вольної боротьби по втіленню в життя національної державної ідеї була відхилена на другий план, порівняно з політичними інтереса­ми окремих регіонів України і устремління їх діячів захопити геть­манську булаву.

Відомою постаттю на Лівобережній Україні проросійської орієнтації був кошовий Запорозької Січі І. Брюховецький (1663 – 1668), якого обрали гетьманом в 1663 році. Ним були підписані в 1665 р. Мос­ковські статті, що ще більше обмежували автономію України. Політика гетьмана призвела до відкритого виступу українського народу проти його влади.

У 1668 році П. Дорошенко вдалося тимчасово об'єднати Украї­ну. Але в результаті активного наступу російських військ на Ліво­бережжі, наказний гетьман Д. Многогрішний в серпні 1668 р. пере­ходить на бік Росії. Політична боротьба ще більше загострилася. В березні 1669 р. Д.Многогрішного обирають гетьманом Лівобе­режної України. Цим було ліквідовано єдину Україну. Вона знову розпалась на дві частини, на два гетьманства.

Гетьман Лівобережної України Д. Многогрішний вів активну боротьбу за відновлення її автономних прав. В 1669 р. підписано Глухівські статті, за якими Росія зробила деякі поступки. Але політи­ка гетьмана за повне відродження української державності виклика­ла невдоволення тієї частини козацької старшини, яка була про­російської орієнтації, і тому виступила проти Д. Многогрішного. Ге­тьман у 1672 р. був заарештований і відправлений до Сибіру. Та в історії він відомий як активний борець за повну автономію України.

Не дивлячись на те, що окремі українські гетьмани вели бороть­бу за відродження української державності, все ж підписання нових статей кожного разу поступово обмежувало автономію Гетьман­щини і сприяло посиленню політичного і економічного впливу зі сторони Росії.

Грабіжницькою була й політика Порти по відношенню до укра­їнських земель. Після захоплення в 1671 році майже всієї Брацлавщнни польськими військами, значно загострилися відносини Польщі з Портою, яка розпочала війну проти польського короля і змусила останнього в жовтні 1672 року укласти Бучацький договір. Україна поверталась в попередні кордони.

Гетьман П. Дорошенко зрозумів, що турецька протекція не зможе сприяти територіальній цілісності України. Його перегово­ри з російським урядом успіху не принесли. Взимку 1674 року російські війська разом з гетьманом Лівобережної України розпо­чали воєнні дії проти П. Дорошенка, захопили ряд міст Правобе­режної України. У вересні 1676 року військо нового гетьмана Лівобережжя І. Самойловича разом з російсь­кими підрозділами захопило Чигирин. Гетьман П. Дорошенко зму­шений був скласти свої повноваження. Розділяючи думку істориків В. Верстюка, С. Кульчицького, В. Смолія, В. Степанкова та інших, відмітимо, що ця подія була «останнім політичним актом Національної революції, що завершилася поразкою».

Не дивлячись на те, що революція потерпіла поразку, все ж її події стали яскравою сторінкою в історії українського народу. В роки національно-визвольної боротьби під керівництвом Б. Хмельницького створено українську державу, якій була прита­манна демократична і республіканська форми влади; в ході рево­люції сформувалась національна державна ідея; значно зросли національна самосвідомість і патріотичні почуття українського на­роду; держава об'єднала народні маси на боротьбу проти інозем­них загарбників. Українська революція мала спільні риси з рево­люціями XVI - XVII століть в європейських державах. Такими спільни­ми рисами були боротьба за рівноправність релігій, багатог­ранність форм і завдань боротьби, виборення національної неза­лежності, успіхи і поразки, еволюція владних структур і т.п. Ук­раїнська національна революція відіграла важливу роль у форму­ванні української нації. Поряд з цим можна відмітити і особливості революції. Перш за все, наявність козацтва, яке було носієм форму­вання нового стану в українському суспільстві — дрібних земле­власників фермерського типу; недостатня участь в подіях міського населення, інтелігенції, українському народові доводилось вести боротьбу за свою незалежність одночасно з декількома іноземними державами — Польщею, Росією, Туреччиною, Кримом; в єдиний протест переплітались національно-визвольна, релігійна та соціальна форми боротьби; наявність громадянської війни — все це складало особливості української національної революції, яка стала складовою європейського революційного руху в XVI - XVII ст.