5. Виникнення і розвиток українського козацтва

Слово «козак» перекладається з тюркського «вільна людина».

Становище на південному прикордонні українських земель помітно змінилося із включенням Подніпров'я у другій половині XIV ст. до складу Великого князівства Литовського. В ході його колонізації на південних теренах споруджувалися укріплені замки з відповідним контингентом населення. Опорою Литви в порубіж­них землях було українське боярство Близьке місце до бояр посідали слуги, які виконували різні функції при замках, не­сли патрульну службу, займалися степовими промислами, ходили за здобиччю на татарські улуси.

В другій половині XV ст. колонізаційна хвиля української люд­ності наштовхнулась, майже на ана­логічне явище з боку Кримського ханства. Ординські спустошення набули регулярного характеру і досягали навіть Волині та Північної Київщини. Поряд із професійними воїнами на захист власних осель виступали селяни і ремісники. Отже, потре­ба в обороні зумовлювала постійну бойову готовність всього насе­лення, а походи в степ проти татар дістали назву козакування.

Однак, походи на татарські улуси становили тільки одну з сторін діяльності низових козаків. Величезні простори необроблених і незаселених південноукраїнських степів сприяли розвитку уходництва. Зем'яни — шляхта, міщани та селяни навесні відправ­лялися в південні степи на промисли, де вони займалися мисливст­вом, рибальством, бортництвом, добували сіль. З огляду на постійну небезпеку збройних сутичок з татарськими козаками та чабанами, уходники об'єднувалися у невеликі ватаги або громади і відповідно озброювалися. Для зберігання і переробки продукції з промислів та захисту від ординців на уходах споруджувалися тим­часові стоянки-засіки (січі) або ж «городці». З розширенням ко­лонізаційної діяльності створюється ціла система укріплених осе­редків, розташованих на південь р. Самарії аж до татарського при­кордоння. Звідси, з глибини Дикого Поля уходники вже не повер­талися зимувати до замків — фортець.

Соціальну природу козацтва визначали джерела його форму­вання, які під впливом соціально-економічних факторів складали­ся в різні періоди його існування. Проблеми, які довелося розв'язу­вати литовській владі і порубіжному українському суспільству в другій половині XV — на початку XVI ст. спричинили, з одного боку, масове покозачення всього населення прикордонних міст і сіл. На боротьбу з татарами виступали бояри, службові люди, міщани, осілі козаки, що володіли нерухомим майном, як мінімум — власним будинком та селяни навколишніх сіл. Але найбільший відсоток у козацькій лаві складали селяни.

В українському козацтві існувала і аристократична, рицарська течія, яскравими представниками якої були Д. Вишневський, відомі шляхтичі С. Копицький, І. Свирговський, Л. Чорнинський, Я. Шах та інші, хто з патріотичних мотивів відмовлявся від своїх багатств, цивільної служби і цілком віддавався козакуванню.

З середини XVI ст. наступає новий етап в історії українського козацтва. Він супроводжувався перенесенням виробленого в степах козацького ладу на волості, створюючи тим самим передумови ста­новлення окремого соціального стану. .

У другій половині XVI ст. — на початку XVII ст. козацтво формується переважно за рахунок селянства та міської бідноти, верств, що найбільше потерпали від шляхетсько-кріпосницького свавілля та національного гноблення. Одну із значних груп покозачених становили вихідці з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Ще одним каналом поповнення козацтва були мешканці слобід, які, не бажаючи коритися данницькому ярму земських панів, пере­селялися до віддалених місць і встановлювали там вільне право.

Отже, поруч з такими чинниками як існування сприятливих для життєдіяльності великих масивів вільної землі та досвід освоєння південних територій, зростання зовнішньої загрози та нагальна по­треба захисту від турків і татар, природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого життя, до самозбереження і самореалізації вирішальний вплив на джерела формування українського козацтва здійснювали соціально-економічні процеси, що відбува­лися в українських землях часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.

Важливу роль у консолідації ко­зацтва, формуванні його самосвідомості та утвердженні ор­ганізаційної і військової структури відіграла Запорозька Січ. Про час і місце її виникнення існують різні твердження. Сучасні українські дослідни­ки В.П. Шевчук та М.Г. Тараненко часом існування хортицької фортеці вважають 1556-1557 рр., а О.Д. Бойко зазначає, що обо­ронні укріплення на о. Мала Хортиця збудовано під керівництвом Д. Вишневецького протягом 1552-1556 рр.

Козацькі столиці змінювали своє місце, розташовуючись на ос­тровах Базавлуці, Чортомлику та ін. Історію запорозького козацт­ва творили вісім Січей: Хортицька (1552-1557 рр.), Томаківська (60-ті рр. XVI ст. — 1593 р.), Базавлуцька (1593-1638 рр.), Микитинська (1638-1652 рр.), Чортомлицька (1652-1709 рр.), Кам'янська (1709-1711 рр.), Олешківська (1711-1734 рр.), Нова або Підпільненська (1734-1775 рр.). Найважливішими причинами заснування військово-організаційного центру козацтва в Нижньому Подні­пров'ї були: внутрішня потреба козацтва в своїй організації у зв'яз­ку із зростанням його чисельності на середину XVI ст.; практична потреба в захисті українських земель від зростаючої татарської аг­ресії.; необхідність об'єднання в згуртовані загони на чолі з досвідченим отаманом в зв'язку з тривалим перебуванням козаків далеко від волостей.

Хортицька фортеця відіграла значну роль в подальшій історії українського козацтва і всього українського народу. По-перше, вона справила помітний вплив на еволюцію українського козацтва та зростання його лав. По-друге, активна дипломатична діяльність Д. Вишневенького, спрямована на пошук союзників, певною мірою закладала основи зовнішньої політики наступних Запорозьких Січей, а згодом і козацької держави Б. Хмельницько­го. По-третє, стосунки, що склалися в процесі створення Хортиць-кого гарнізону та в ході перших військових кампаній між козаками та представниками військово-службової верстви поклали початок формуванню своєрідної моделі суспільно-політичної організації за­порозького товариства. По-четверте, з Хортицькою Січчю пов'яза­ні плани Д. Вишневецького про відродження Великого князівства Київського, на престол якого він мав законні права.

Вищим законодавчим органом влади на Січі була рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради були представницькі — за участю депутатів від ку­ренів або ж виключно старшинські. Зібрання козаків з їх власної ініціативи називалося чернецькою радою. За традицією козацькі ради збиралися 1 січня, на другий — третій день Великодня, у Хра­мове свято Січі — Покрову. До компетенції загальної ради входи­ли найважливіші справи життя козацького товариства: переобран­ня кошового отамана і старшини, встановлення військового уст­рою, вирішення питання війни і миру, ведення переговорів з пред­ставниками інших країн, про поділ земель і угідь, про покарання важливих злочинців.

Найгострішими були ради, коли обиралася генеральна старши­на: кошовий отаман, суддя, писар, осавул та ін. Кошовим отама­ном більшістю голосів обирався найздібніший серед запорожців козак. Товариство мало перевірити майбутнього вождя в бою, в морському поході.

Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацькій старшині. Найвищою посадовою особою був кошовий отаман, в руках якого концентрувалася військова, адміністратив­на, судова й духовна влада. Але він не був необмеженим володарем Запорозького війська, він був лише старшим серед рівних. Його владу обмежували три умови: звіт, термін і рада. Кожний кошовий отаман щороку, під час наступних виборів звітував товариству про свої вчинки та дії. У воєнний час кошовий був «головним команди­ром» і діяв як необмежений диктатор.

Судова система Січі будувалася на козацькому праві, в основі якого лежав звичай і здоровий глузд. Козацьке право закріплюва­ло військову та адміністративно-територіальну організацію Січі (38 військових куренів і 5-8 паланок), регламентувало діяльність адміністративних і судових органів, порядок укладення договорів та землекористування, визначало види злочинів та покарань. Ко­зацьке право було глибоко гуманістичним, оскільки воно забезпе­чувало першочерговий захист особи і майна на Січі.

Таким чином, демократичний механізм функціонування військово-політичною устрою Січі надійно захищав козацьку республіку від диктатури чи «культів особи», сприяв консолідації козацтва та посиленню його впливів на всі сфери політичного життя українських земель. Діяльність Запорозької Січі була спрямована на збереження самобутності мови, культури та звичаїв українського народу. Запорозька Січ здійснювала власну міжнародну політику. Важливою умовою виконання покладених на Січ історією функцій була відносна внутрішня стабільність та громадський мир.