3. Соціально-економічне становище українських земель у другій половині хіv-хvі ст.

Традиційні промисли, землеробство, ремісництво, гірництво, тор­гівля складали основу економіки українських земель ХІV-ХVІ ст. В XIV ст. більшість населення Волині, Полісся й Середнього Подніпров'я займалася мисливством, бортництвом і рибальством. На відміну від послаблених економічно монголо-татарським ігом східноукраїнських земель, аграрні відносини набули більш зрілих форм в Західній Україні. Перші зміни, спричинені підвищенням у XV ст. в Європі цін на худобу, сталися у скотарстві. В панських і селянських господарствах різко зросла відгодівля волів, овець, коней, яких потім десятками тисяч голів відправляли до Східної і Західної Європи.

Аграрний сектор до XVI ст. був зорієнтований на вироблення продуктів для феодального гос­подарства. Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель став «Устав на волоки». Він зруйнував общину, яка ще з часів Київської Русі відігравала роль організуючого ядра у житті сільського населення, передала шляхті виведені із обігу общини в результаті перемірювання значні площі родючих ґрунтів, удвічі збільшила феодальні повинності селян та позбавила всі категорії права переходу. Свої земельні володіння феодали перетворювали на філь­варки: багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на ринок, зберігаючи при цьому значні риси натурального госпо­дарства. Впровадження фільваркової системи сприяло розвиткові товарно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільського­сподарських виробників.

Важливим сектором економіки виступала торгівля. Внутрішня відбувалася на торгах («торжищах») переважно продук­тами рільництва та ремісничими виробами. Міжнародного харак­теру набули ярмарки Львова, Ярослава, Луцька, Кам'янця на Поділлі, Києва та інших великих міст і містечок України.

В цей час значних змін зазнає зовнішня торгівля. Провідними статтями експорту стають збіжжя, де­рево, худоба, відтісняючи на другий план шкіру, мед та віск. Збіль­шилися обсяги та асортимент товарів, що імпортувалися: дорогі сукна, шовк, вироби з дорогоцінних металів, хутра, шкіри (сап'ян), вина, тютюн, колоніальні товари та багато іншого. Економічні інтереси Європи і Сходом зв'язували терени Галичини, Волині та Поділля, основни­ми торговельними пунктами яких були Львів, Луцьк, Володимир, Кам'янець, Берестя, Перемишль, Галич. Включення українських зе­мель в торговельні зносини із Заходом мало для них прогресивне значення.

Організація суспільства. Під впливом змін в економіці в цей час в українських землях формується станова організація суспільст­ва, яка базується на підставі юридичне визнаних прав, привілеїв та обов'язків. Верхній щабель в соціальній ієрархії займала шляхта, що включала князів, панів і дрібну шляхту — зем'ян.

Духовенство — окрема верства українського суспільства. Про­тягом ХІУ-ХУІІ ст. його становище, роль і місце були неоднакови­ми. У литовську добу духовний стан перебував під опікою держа­ви, мав значні права і привілеї. Духовенство було біле — світські священики, і чорне — чернецтво. Деякі церк­ви та монастирі (Луцька, Володимирська, Перемишля, Києво-Пе­черський монастир та ін.) володіли значними земельними угіддями, селами і, навіть, містами.

Прагнучи до самостійної «церковної організації» в межах своєї держави, зусиллями литовських князів у 1458 р. була відновлена київська митрополія. Вона управляла діяльністю 10 єпископств та підпорядковувалася безпосередньо Константинопольському патрі­архові..

Боротьбу за піднесення престижу православної церкви у XVI ст. повели собори і братства. З XVI ст. активно розгор­тають свою діяльність засновані при церквах братства: Львівсько-Успенське, Києво-Богоявленське та інші. Вони рішуче виступили проти патронату, польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти аморальності серед духовенства. Брат­ства боронили інтереси православної церкви в судах і перед коро­лем, опікувалися її матеріальними проблемами, контролювали діяльність єпископів та митрополита, засновували і утримували школи, допомагали знедоленим.

Протягом ХІV-ХV століть, в процесі перетворення міст в самостійні організації їх населення формується в окрему спільність — міщанство. Міщанство поділялося на декілька голо­вних прошарків: патриціат (найбагатші та найвпливовіші гендлярі й промисловці); бюргери (цехові майстри та торговці середнього рівня залежності) та плебс (ремісники, дрібні торговці та селяни). Життєдіяльність українських міст забезпечувало Магдебурзьке право. Першим у 1339 р. його отримало місто Галицько-Волинського князівства — Санок (тепер територія Польщі), у 1356 р. — Львів, у 1374 р. — Кременець, у 1494-1497 рр. — Київ та інші міста. Протягом ХV-ХVІІ ст. Магдебурзьке право стало основою життя більшості українських міст. Його суть полягала у звільненні міста від управління й суду великих земельних власників і дарування йо­му права на створення органу місцевого самоуправління — магістратури, до складу якої входили обрані громадою рада на чолі з бургомістром, лава на чолі з війтом, колегія присяжних та ін. Впровадження Магдебурзького права, статутами якого в багатьох містах від участі в управах відсторонялися українці, створювало умови для посилення іноземної колонізації та вело до загострення національно-релігійних відносин.

Найбільшою соціальною групою за кількісним скла­дом (майже 80% населення України) і, водночас, найнижчим станом в суспільній ієрархії було українське селянство. Еволюція його соціально-економічного та правового становища від середини XIV ст. усе більше позначається негативними тенденціями.

Литовські статути (перший – 1529р., другий - 1566 р. ) обмежували право власності селян на землю та прискорили процес захоплен­ня її феодалами. На відібраних землях шляхта влаштовувала свої фільварки, вважаючи ці землі за свою власність.

Втім, ані постійне збільшення усіх видів ренти, ані остаточне за­хоплення селянських земель не задовольняли зростаючих потреб держави та феодалів, які прагнули повного контролю над селяна­ми; їх феодальна залежність поступово юридичне оформилася як залежність кріпосна. Суть кріпацтва полягала у позбавленні селян права на землю та прикріплення їх до землі феодала у запровад­женні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини) у остаточ­ному обмеженні громадянських прав та свобод селянства

Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права поставили «Артикули» польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та Третій Литовський статут (1588 р.). Ці закони позбавили селян права розпоряджатися своїм майном; тривалість панщини визначалася волею пана; селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав його кріпаком. Та­ким чином, законодавство, впроваджене за литовсько-польської доби на українських землях, утворило правове поле для розвитку феодального землеволодіння, розширення прав шляхти та тоталь­ної і неконтрольованої експлуатації покріпаченого селянства.