7. Вступ Німеччини та Італії у боротьбу за колонії.

Колоніа́льний розпо́діл А́фрики — процес розділення африканського континенту на сфери впливу між великими європейськими державами в кінці 19-го і на початку 20-го століття, до Першої світової війни. Розподіл супроводжувався численними конфліктами між державами-імперіалістами, тому в англійській літературі отримав зневажливу назву scramble for Africa, що перекладається як «видряпування Африки» або «роздирання Африки».

Колоніальний розподіл Африки характеризувався переходом від непрямого імперіалізму до контролю територій за допомогою військового впливу, економічного домінування аж до прямого правління^[1]. Спроби упорядкувати конфлікти між імперіями на зразок Берлінської конференції (1884—1885) між Британською імперією, Третьою французькою республікою та Німецькою імперією виявилися марними. Стратегічне суперництво [ред.]

Тоді, як тропічна Африка не була великою зоною капіталовкладень, такими були ішні заморські регіони. Широкий простір між багатими на золото та алмази Південною Африкою та Єгиптом, мав важливе стратегічне значення для забезпечення потоку заморської торгівлі. Британія, наприклад, знаходилася під політичним тиском — забезпечити контроль над прибутковими ринками, такими як Індія, Китай та Південна Америка, й уберегти ці ринки від конкурентів. Суперництво між Британією, Францією, Німеччиною та іншими європейськими державами відпівідальне за значну частину зусиль на колонізацію.

Так, Німеччина, об'єднана під правлінням Прусії тільки в 1866 році після битви при Садовою та після франко-пруської війни, на початок періоду нового імперіалізму не була колоніальною державою, тож включилася в перегони із завзяттям. На ту пору вона вже була індустріальною державою й наступала на п'яти Британії, але, зважаючи на колишню роз'єднаність та відсутність досвіду сучасної навігації, ще не мала нагоди створити для себе заморської території. При Бісмарку, який запровадив Weltpolitik — світову політику, ці фактори почали змінюватися. За допомогою двоїстого союзу з Австро-Угорщиною, а потім Троїстого союзу з Італією, він заклав основу під політику ізоляції Франції. Потім, на Берлінській конференції 1884—1885 років були встановлені правила ефективного контролю іноземної території. Експансіонізм Німеччини виразився в плані Тірпіця — побудови другого у світі за силою військового флоту. Адмірал Альфред фон Тірпіц і надалі провадив політику гонки озброєнь із Британією. Ці зусилля до 1914 року призвели до того, що німецький флот поступався британському тільки на 40%. За словами Тірпітца така агресивна морська політика підтримувалася Національною ліберальною партією Німеччини, а не консерваторами, що підкреслювало те, що основну підтримку імперіалізм отримував від дедалі сильнішого класу буржуазії. [2]

Конфлікти між імперіалістичними державами [ред.]

Тоді, як П'єр де Бразза досліджував королівство Конго на користь Франції, Генрі Стенлі проводив дослідження на користь бельгійського короля Леопольда II, який організував заснування свого власно приватного Конго — Вільної Держави Конго. Під виглядом захисту гуманності та відмови від рабства Леопольд експлуатував щойно прибдані землі, використовуючи нелюдські методи. Його злочини стали відомими світу в 1905 році, але він тримав колонію в своїх руках до 1908-го року, і лише тоді був змушений передати управління бельгійському уряду. Франція окупувала Туніс в травні 1881 року, а Гвінею в 1884 році. Окупація Тунісу була однією з причин, що змусили Італію в 1882 році пристати до двоїстого союзу між Німеччиною та Австро-Угорщиною, утворивши Троїстий союз. В 1881 році Британія окупувала Єгипет, що номінально належав Отоманській імперії, і в свою чергу правив Суданом і частиною Сомалі. В 1870 та 1882 роках Італія захопила частину Еритреї, а в 1884 році Німеччина оголосила Тоголенд, Камерун та Південно-Західну Африку своїми протекторатами. Французька Західна Африка була заснована в 1895 році, а Французька Екваторіальна Африка — в 1910.

Італія продовжувала політику завоювань, щоб здобути місце під сонцем. Після поразки в Першій Італо-Ефіопській війні 1895—1896-го років вона заволоділа Сомалілендом в 1889—1890 роках та всією Еритреєю в 1899 році. В 1911 році Італія вступила у війну з Османською імперією, в якій захопила Триполітанію та Сиренаїку (сучасна Лівія). Енріко Коррадіні, який повністю підтримував війну, а потім об'єднав свою групу із зародком фашистської партії, у 1919 році проголосив концепцію пролетарського націоналізму, який повинен був на його думку легитімізувати імперіалізм, дивним чином змішавши соціалізм та націоналізм: «Ми повинні почати з визнання факту існування пролетарських націй так само, як і класу пролетаріату; а це означає, що є народи, життя яких підпорядковане… шляху розвитку інших народів; так само, як із класами. Якщо це визнати, то націоналізм повинен твердонаполягати на такій правді: Італія є, матеріально й морально, нацією пролетарською»^[3]. Друга Італо-Ефіопська війна 1935—1936 років, яку розпочав Муссоліні стане, власне, однією з останніх колоніальних воєн (тобто ставитиме мету захопити територію, на відміну від війни на національне визволення). Ефіопія, яка залишалася останньою незалежною африканською державою, буде окупована впродовж 5-и років.

З іншого боку британці облишили свою політику чудової ізоляції, уклавши в 1902 році Англо-Японський альянс, який дозволив Японській імперії звитяжно закінчити війну з Росією. В 1904 році Сполучене Королівство підписало Сердечну угоду з Фарнцією, а 1907 році — потрійну Антанту, до якої долучилася Росія, таким чином укріпившись проти терпеливо організованого Бісмарком Троїстого Союзу.

Німеччина [ред.]

Німецький Камерун (тепер Камерун та частина Нігерії)

Німецька Східна Африка (тепер частково Танзанія, Руанда та Бурунді)

Німецька Південно-Західна Африка (тепер Намібія)

Німецький Тоголенд (тепер Того та західна частина Гани)

Італія [ред.]

Італійська Північна Африка (тепер Лівія)

Еритрея

Італійський Сомаліленд (тепер частина Сомалі)