36. Ризький мирний договір 1921р. І його політичні наслідки.

Ризький мирний договір 1921, між РРФСР і УРСР, з одного боку, і Польщею — з іншою, про припинення війни і нормалізації стосунків; підписаний 18 березня. В ході радянсько-польської війни 1920, розв'язаною реакційними кругами Польщі і імперіалістами Антанти, уряд РРФСР неодноразово виступав з мирними пропозиціями. Проте польський уряд, що підбурюється Антантою, прагнучи виграти час і використовувати обстановку, що склалася в перший період війни, висував неприйнятні умови переговорів. Лише 7 серпня 1920 польський уряд повідомив про готовність почати переговори, але приступив до них 17 серпня (у Мінську), коли польські війська почали контрнаступ. Радянська делегація, добиваючись швидкого укладення миру, пішла на поступки і погодилася на відхилення від «Керзона лінії» на користь Польщі. 12 жовтня 1920 в Ризі були поміщені попередні умови мирного договору. 18 жовтня військові дії були припинені. Після 5-місячних переговорів був підписаний Р. м. д., що оголосив про припинення війни. Радянсько-польський кордон встановлювався значно східніше «Керзона лінії»; до Польщі відходили західні землі України і Білорусії. Обидві сторони зобов'язалися поважати державний суверенітет один одного, взаємно відмовлялися від втручання у внутрішні справи, від ворожої пропаганди, зобов'язалися не допускати на своїх територіях освіти і перебування організацій і груп, діяльність яких направлена проти іншої сторони. Польща зобов'язалася надати російським, українцям і білорусам в Польщі всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів; ті ж права надавалися полякам на території РРФСР і України. Обидві сторони взаємно відмовлялися від вимоги відшкодування витрат і збитків, пов'язаних з веденням війни. Кожна із сторін надавала громадянам іншої сторони повну амністію за політичні злочини. РРФСР і УРСР погодилися повернути Польщі різні військові трофеї, всі наукові і культурні цінності, вивезені з території Польщі починаючи з 1 січня 1772. Радянська сторона, визнаючи роль польських земель в господарському житті тієї, що була Російській імперії, зобов'язалася сплатити Польщі в річний термін 30 млн. золотих крб. Польща звільнялася від відповідальності за борги і інші зобов'язання колишньої Російської імперії. Договір набирав чинності після його ратифікації. Проте уряд буржуазної Польщі не дотримував умов Р. м. д. про припинення ворожої діяльності проти Радянської держави і про рівноправ'я росіян, українців і білорусів, що проживали в Польщі.

37. Мандатна система.

З точки зору нового світоустрою дуже велике значення мала і стаття 22 Статути. Вона була однією з найбільших за об'ємом і містила положення, що торкалися міжнародної опіки. В першу чергу йшлося про визначення долі колишніх німецьких колоній в Африці і Океанії і про арабські провінції Оттоманської Порти.

Ідея опіки була побудована на припущенні великих держав відносно того, що велика частина неєвропейських територій, держав, що перестали бути під суверенітетом, управляли ними до Першої світової війни, була не в змозі самостійно керувати собою в "особливо скрутних умовах сучасного світу". Виходячи з цієї логіки, Ліга і повинна була довірити опіку над ними "передовим націям світу", щоб вони управляли відповідними територіями від імені Ліги і в якості її мандатариев.

Мандати Ліги ділилися на три категорії: А, В і С. Мандат "С" був найширшим і дозволяв мандатарію не допускати проникнення в підмандатну територію іноземного капіталу. Тип мандату залежав від оцінки великими державами міри розвитку території, відносно якої він застосовувався. До класу "А" були віднесені території Порти, до класу "Б" - володіння Німеччини в Центральній Африці, до класу "С" - Південно-західна Африка і острови Тихого океану. Мандат класу "С" дозволяв мандатарію управляти підмандатною територією за своїми національними законами, що фактично перетворювало опікувані території на частину держави-мандатарія.

Німецькі володіння були розподілені між державами на нарадах "версальської трійки" 6 травня і на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р. в Парижі. Оттоманські - на конференції в Сан-Ремо 19-26 квітня 1920 р. Питання про мандати в зоні Тихого океану вирішувалося довго і було врегульоване тільки після Вашингтонської конференції 1921-1922 рр. (див. гл. 5 справжнього тому).

Великобританія отримала манданты на Палестину (із складу якої виділила пізніше підмандатну територію Трансиордании) і Месопотамію (мандат був оформлений британо-иракским договором 1922 р.), а також Танганьику, частини Того і Камеруну. Франція - на Сирію, Ліван і фрагменти Камеруну і Того, що не увійшли до мандату Великобританії. Бельгія - на Руанду-Бурунді. Японія - на Маршалловы, Каролінські і Марианские о-ва. Південно-африканський Союз - на колишню німецьку Південно-західну Африку, Австралія - на о. Науру, колишню німецьку частину о. Нова Гвінея і острови на південь від екватора. Нова Зеландія - на о-ва Західне Самоа.

Малося на увазі, що у разі виходу держави-мандатарія з Ліги націй втрачав силу і виданий від імені Ліги мандат.

38. Створення Ліги Націй

Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціа¬тивою президента США В.Вільсона. Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів Завдання: боротьба за мир, співробітництво й безпека народів. Найважливіша мета - підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру. Статут: передбачав гарантії членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії; передбачав колективні дії усіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів; воєнні санкції, економічна та політична ізоляція поруш-ника миру; створення об'єд¬наних збройних сил з контингентів країн-членів Ліги. Слабкість Ліги націй як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювали¬ся за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністратив¬них питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними. Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальсь¬кого мирного договору Його підписали 44 країни. Але США, під впливом «ізоляціоністів» у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй. Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постійних членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та вик¬лючено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939 -1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p. Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склалося внаслідок першої світової війни, збе¬регти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча фор¬мально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

39. Вашингтонська конференція 1921-1922рр. та її рішення.

листопад 1921 - лютий 1922 рр. - Вашингтонська конференція 1. Міждержавні суперечності на Далекому Сході та у зоні Тихого океану. Вашингтонська конференція та її рішення. 1. Для розгляду далекосхідних питань у листопаді 1921 - лютому 1922 рр. була скликана Вашингтонська конференція 9-ти держав - США, Великобританії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Китаю. Найактивніший учасник конференції - США, які намагалися встановити контроль над Азійсько-Тихоокеанським регіоном. Офіційна мета конференції - обмежен¬ня морських озброєнь і вирішення проблеми Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. В основному її рішен¬ня були спрямовані на обмеження програми Франції по збільшенню свого флоту і зменшенню впливу Японії, яка втрачала свої позиції в Китаї. США вимагали припини¬ти в усіх країнах будівництво великих військових ко¬раблів. 13 грудня 1921 р. підписано договір «чотирьох дер¬жав» - США, Британії, Франції та Японії, який, в ціло¬му, був договором про ненапад у зоні Тихого океану. Він скасував англо-японський договір 1902 року. Країни, що підписали договір, домовилися «поважати всі права стосовно їх острівних володінь... у зоні Тихого океану». США надавалася можливість «придбання» островів у регіоні. 6 лютого 1922 р. підписано договір про обмеження морських озброєнь (договір «п'яти держав») між США, Британією, Францією, Японією та Італією строком на 15 років. У ньому визначалася кількість лінкорів, що їх могли мати держави-учасниці, у такій пропорції: по 5 для США і Англії, 3 - для Японії, по 1,75 - для Франції та Італії. Було вирішено заморозити будівництво лінкорів на 10 років. Обмежень на інші класи кораблів не встановили. Японії, Англії і США не дозволялося укріплювати свої бази на островах. Від цього виграла Японія, яка щойно закінчила будівництво нової бази на о. Бонін. Одним з найскладніших на конференції вважалося пи¬тання Китаю. 6 лютого 1922 р. підписано договір «дев'яти держав», у якому йшлося про дотримання суве¬ренітету, незалежності та територіальної цілісності Китаю і дотримання принципу «відкритих дверей», тоб¬то «рівних можливостей, що відкриваються у Китаї для торгівлі і промисловості всіх націй». Фактично, це дава¬ло перевагу США в Китаї, оскільки до цього останній був поділений на сфери впливу тільки Франції, Англії та Японії. Держави-учасниці обіцяли не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, з метою здобуття переваг для себе. На той час у Китаї існували 2 уряди: у Пекіні -монархічний, у Кантоні - республіканський на чолі з Сунь Ятсеном, які ворогували між собою. Іноземні грома¬дяни мали право екстериторіальності - тобто у разі пору¬шення ними китайських законів вони не підлягали юрисдикції Китаю. Вашингтонська конференція зафіксувала нове співвідношення сил на Далекому Сході на користь США, Британії і Франції.