24. Вступ у світову війну Італії та Болгарії 1915р.

Вступ Італії до війни [ред.]

Король Італії Віктор Еммануїл III

28 липня 1914 року після вбивства ерцгерцога Франца-Фердинанда й «липневої кризи» Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Почалась Перша світова війна. Австро-Угорщина й Німеччина одразу ж зажадали від Італії вступити до війни на боці Троїстого союзу. Однак 3 серпня 1914 року король Італії Віктор Еммануїл III, повідомив німецькому імператору Вільгельму II, що умови виникнення війни не відповідають тим умовам угоди про Троїстий союз, за яких Італія мала вступити до війни. Австро-Угорщина першою оголосила війну, тобто, не була жертвою агресії. Того ж дня італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. Однак італійське керівництво розуміло, що для того, щоб отримати бажані території країні доведеться воювати, тривалий нейтралітет у світовій війні може мати наслідки. З початком війни обидві коаліції розпочали активну діяльність із залучення Італії до війни на своєму боці. Італійський уряд це усвідомлював й намагався виторгувати у кожної сторони вдаліші умови повоєнних придбань[6].

З початку війни Рим розпочав перемовини з представниками Антанти й Центральних Держав. В результаті італійський уряд схилився до виступу у війні на боці Антанти.

26 квітня 1915 року в Лондоні між італійською делегацією та делегацією Антанти було укладено угоду. За умовами договору Італія зобов'язувалась вступити до війни на боці Антанти впродовж найближчого місяця. У свою чергу Велика Британія надала Італії кредит на суму 50 млн фунтів стерлінгів. Італії пообіцяли низку територій, що входили до складу Османської та Австро-Угорської імперій: область Трентіно-Альто-Адідже, Трієст, Південний Тіроль, Істрію та Далмацію. Уклавши Лондонську угоду Італія відмовилась від своїх зобов'язань, взятих під час приєднання до Троїстого союзу.

У свою чергу, щоб попередити виступ Італії на боці Антанти, Німеччина домоглась від Австро-Угорщини обіцянки передати Італії після війни території, населені італійцями. Німецький посол в Італії граф Бюлов повідомив про цю обіцянку Джолітті, що був лідером італійських нейтралістів. Джолітті заявив у парламенті про те, що Італії необхідно зберегти нейтралітет, його підтримали 320 з 508 депутатів італійського парламенту. Прем'єр-міністр Саландра подав у відставку.

Однак у цей час в країні був популярним рух за вступ до війни на боці Антанти, який очолювали соціаліст Беніто Муссоліні й письменник Габріеле д'Аннунціо. Вони організували демонстрації проти парламенту й «нейтралістів», домагаючись вступу Італії до війни. Король Віктор Емануїл III не прийняв відставки Саландри, а Джолітті був змушений залишити столицю.

23 травня 1915 року Італія оголосила війну Австро-Угорщині[6].

Особливості Італійського фронту [ред.]

Після вступу Італії до війни утворився новий фронт — Італійський. Ареною бойових дій ставали австро-італійські прикордонні райони. Австро-італійський кордон проходив хребтом Альп, австрійські володіння (Трентінський район) клином вдавався в італійську територію, надаючи австро-угорському командуванню дуже великі вигоди, оскільки, почавши наступ у цьому районі, австро-угорські війська могли легко вдертися до Ломбардії й аж до Венеційської долини. Також важливою ділянкою Італійського фронту була долина річки Ізонцо.

Гірські умови фронту диктували нові умови тактики. Наприклад, звичайне стратегічне завдання — обхід й атака флангів супротивника — вирішувалась незвичайними способами. У гірських умовах, особливо в районі Трентіно, війська перевозились та постачались за допомогою системи фунікулерів і канатних доріг, у товщі скельних порід пробивались штучні печери-укріплення. Для ведення бойових дій у горах створювались спеціалізовані елітні підрозділи: Alpini — бойові скелелази й Arditi — штурмові загони, що застосовувались для прориву ворожої оборони, знищення дротових загороджень і штурму укріплень. Ці підрозділи мали спеціальне обладнання, необхідне під час бойових дій в горах[6].

Також гори диктували й незвичні умови для авіації. Обмежений повітряний простір зробив звичайні двомісні літаки-розвідники вкрай вразливими. Також гірські умови вимагали від літака доброї висотності, великої дальності й доброї маневреності. Наприклад, у австрійського літака Österreichische Aviatik D.I, який добре зарекомендував себе на Східному фронті в умовах Італійського фронту виявились значні проблеми з охолодженням двигуна.

Природно, що саме Італія вперше застосувала одномісні фоторозвідувальні модифікації винищувачів. Дуже показовим польотом для дальньої авіації став політ 87-ої італійської ескадрильї під командуванням письменника Габріеле д'Аннунціо (який з початком війни пішов на фронт), над Віднем, з розкидуванням листівок. Також Італійський театр бойових дій змушував сторони приділяти значну увагу розвитку бомбардувальної авіації. Італійське командування приділяло значну увагу створенню важкого бомбардувальника. Ці літаки могли донести до далеких цілей більший бомбовий вантаж, ніж двомісні бомбардувальники — до лінії фронту. В ході бойових дій італійські бомбардувальники «Caproni» часто підтримували італійську артилерію під час підготовки наступу. Також такі літаки нерідко брали участь у «спеціальних операціях», що часто здійснювались на Італійському фронті. Зазвичай такі операції включали закидання до ворожого тилу агентів разом зі зброєю, радіостанціями чи поштовими голубами. В одній з цих операцій брав участь найрезультативніший льотчик-винищувач Італійського фронту канадець майор Вільям Баркер (46 перемог)[6].

"Болгарське літо"

Листівка часів Першої світової війни. Центральні держави зображені в образі дітей

29 травня 1915 представники Антанти передали болгарському уряду документ в якому Болгарії пропонували виступити на стороні країн Згоди. У разі виступу Болгарії проти Османської імперії, країни Антанти гарантували повернення Східної Фракії до складу Болгарського царства. На цьому обіцянки гарантованих територіальних збільшень закінчувалися. Союзники також заявляли про те, що почнуть переговори з сербським урядом про передачу певної частини Вардарской Македонії і зобов'язуються вступити в переговори з грецьким і румунським урядами для врегулювання питань про Егейській Македонії та Південної Добруджі. Крім цього Антанта гарантувала Болгарії фінансову допомогу. 14 червня болгарський уряд у відповідь на цю ноту держав Антанти зажадало визначення чітких меж тих територій в Вардарской і Егейській Македонії, які повинні увійти до складу Болгарії.

Після цього завдання дипломатів Антанти стала фактично нездійсненним. Крім балканських розбіжностей серед Великих держав, переговори з Сербією, а особливо з Грецією і Румунією зайшли в глухий кут. Уряди цих країн не мали жодного бажання втрачати території, придбані після Другої Балканської війни. Крім цього серед представників Франції, Великобританії і Росії не було єдиної думки про способи залучення Болгарії у війну на боці держав Згоди. Британія вважала малореалістичним і недоцільним домагатися від Сербії передачі частини Македонії до складу Болгарії. Французькі політики, вважали більш доцільним залучення Греції в стан Антанти. Таким чином невдача в переговорах з сербським прем'єром Пашичем, з урядами Греції та Румунії і внутрішні розбіжності серед держав Антанти завадили виробити дипломатам узгоджену і чітку позицію по Болгарії [прим. 7].

У свою чергу Центральні держави однозначно заявили, що в разі виступу Болгарії на їхньому боці Болгарія отримає всю Македонію, Фракію, а також Південну Добруджу (якщо Румунія вступить у війну на боці Антанти). Крім цього Німеччина зобов'язалася надати Болгарії військовий позику на суму 500 млн марок.

Болгарський уряд бажала повернути до свого складу території, відторгнуті після Другої Балканської війни. На цих територіях проживало велика кількість болгар. Крім того, в середині 1915 на фронтах Першої світової війни склалася несприятлива ситуація для країн Антанти. На Східному фронті австро-німецькі війська успішно вели наступ проти російської армії. Турецькі війська успішно оборонялися в Дарданелльской операції, а англо-французькі війська не могли прорвати німецький фронт на Заході.

Ці фактори зіграли вирішальну роль для болгарського уряду. Будучи впевненим, що перемога буде за блоком Центральних держав, а Болгарія отримає всі обіцяні території, цар Фердинанд I, налаштований прогермански, прийняв остаточне рішення виступити на боці Центральних держав.