«Мізантроп»

Якщо під натхненням, навіяним класовою ненавистю, Мольєр вніс до «Тартюфа» і «Дон Жуана» ряд трагічних рис, що проступають крізь тканину комедійної дії, то в «Мізантропі» (Le Misanthrope 1666) ці риси настільки посилилися, що майже зовсім витіснили комічний елемент. Типовий зразок «високої» комедії з поглибленим психологічним аналізом відчуттів і переживань героїв, з переважанням діалогу над зовнішньою дією, з повною відсутністю фарсового елементу, зі схвильованим, патетичним і саркастичним тоном монологів головного героя, «Мізантроп» стоїть окремо в творчості Мольєра. Він відзначає той момент в його літературній діяльності, коли зацькований ворогами і задихаючись в задушливій атмосфері версальського двору, поет не витримав, відкинув комічну маску і заговорив віршем, «облитим гіркотою і злістю». Буржуазні учені охоче підкреслюють автобіографічний характер «Мізантропа», віддзеркалення в нім сімейної драми Мольєра. Хоча наявність автобіографічних рис в образі Альцеста поза сумнівом, проте зводити до них всю п'єсу — означає змазувати її глибокий соціальний сенс. Трагедія Альцеста — трагедія передового протестанта-одинака, що не відчуває опори в широких шарах власного класу, який ще не дозрів для політичної боротьби з існуючим ладом.

Поза сумнівом, в обурених репліках Альцеста виявляється власне відношення Мольєра до тогочасних громадських порядків. Але Альцест — не тільки образ благородного викривача суспільних вад, що шукає «правди» і що не знаходить її: він теж відрізняється деякою подвійністю. З одного боку, це — позитивний герой, благородне обурення якого викликає до нього співчуття глядача; з іншого боку, він не позбавлений і негативних рис, що роблять його комічним. Він дуже гарячковий, нестриманий, нетактовний, позбавлений відчуття міри і почуття гумору. Свої викривальні промови він звертає до нікчемних людиськ, нездатних зрозуміти його. Своєю поведінкою він на кожному кроці ставить себе в смішне положення перед тими людьми, яких сам же зневажає. Таке подвійне ставлення Мольєра до свого героя пояснюється врешті тим, що, незважаючи на свої передові переконання, він ще не цілком звільнився від чужих класових впливів і від забобонів, що панували в зневажуваному ним суспільстві. Альцест тому і створений Мольєром частково смішним персонажем, що він надумав йти проти всіх, хоч би з якнайкращих спонукань. Тут запанувала точка зору добромисного буржуа феодальної епохи, який ще міцно сидів у Мольєрі. Через це революційна буржуазія XVIII століття і переоцінила образ Альцеста, кинувши Мольєру докір в тому, що єдину чесну людину в своєму театрі він віддав на осміх негідникам (Руссо), а згодом (у епоху Великої французької революції) перетворила Альцеста в «патріота», санкюлота, друга народу (Фабр д’Еглантін).

«Скупий»

У комедії «Скупий» використані мотиви комедії давньоримського драматурга Плавта «Горщик». Але вона наскрізь сучасна. М. показав у ній страшну владу грошей над душами людей. Герой комедії Гарпагон – втілення скнарості й разом з тим цілком реальна фігура лихваря XVII ст. Заради грошей він готовий на все. Йому байдуже, що його доня Элиза закохана у Валеру, а син Клеант закоханий у Маріанну: він хоче віддати доню заміж за старого Ансельма, оскільки той готовий взяти її без приданого, а сина – за багату вдову. Собі ж він хоче взяти за дружину наречену сина Маріанну, будучи впевненим, що гроші додадуть йому краси, молодості й блиску

Мольер показує, наскільки небезпечний Гарпагон, який страшної є влада грошей. Адже моральні основи молодих героїв комедії також уже подалися. Клеант чекає на смерть батька й бере участь у викраденні в тієї скриньки із грішми, що повертає лише в обмін на згоду Гарпагона оженити сина з Маріанною. Маріанна готова стати дружиною Гарпагона, тому що розраховує на швидку смерть старого. Валер, аби тільки домогтися руки Элизи, улаштовується до Гарпагона керуючим і обманює його як може. Влада грошей настільки більша, що розплутати наявний клубок протиріч можуть лише гроші

Мольер веде новий мотив, таємницю народження героїв, що одержить в XVIII ст. широке поширення в драматургії. Виявляється, що Валера й Маріанна – діти Ансельма, теперішнє ім’я якого Томазо д’альбурчи. Цей неаполітанський аристократ втратив свою сім’ю під час катастрофи корабля, і от через багато років він знаходить сина й доню, які й не підозрювали про те, що вони родичі. Тепер Маріанні не потрібно шукати багатого нареченого, а Валера може взяти Елизу й без приданого. Клеант, що одержав від Гарпагона дозвіл на шлюб з Маріанною, обіцяє батькові повернути скринька сденьгами.

В образі Гарпагона з особливою яскравістю виявився классицистический підхід до характеру, у якому розмаїтість уступає перед єдністю, індивідуальне – перед узагальнено-типовим. Однак мольеровский підхід до зображення характеру дає величезний художній ефект. Його характери настільки значні, що їхні імена стають прозаїчними. Прозаїчним стало й ім’я Гарпагона на визначення страсті до нагромадження й граничної скнарості.

Жан Бати́ст Расі́н

(21 грудня 1639 — 21 квітня 1699) — французький драматург, один із «Великої Трійці» драматургів Франції XVII століття, поруч з Корнелем та Мольєром.

Жан Расін народився 21 грудня 1639 року (був охрещений 22 грудня 1639 року) в місті Ла-Ферте-Мілон, графство Валуа (нині департамент Ен), у родині чиновника податкової служби Жана Расіна (1615—1643). У 1641 році під час пологів другої дитини (сестри майбутнього поета Марі) померла його мати. Батько одружився вдруге, але за два роки також помер у 28-річному віці. Дітей виховувала бабуся.

1649 року Жан-Батист вступив до школи в Бове при монастирі Пор-Рояль. У 1655 році його прийняли учнем у саме́ абатство. Три роки, що Расін провів там, мали значний вплив на розвиток його літературного дарування, адже навчався він у чотирьох тогочасних видатних філологів-класиків (П'єр Ніколь, Клод Лансло, Антуан Ле Местре, Жан Хамон), завдяки чому він став добре обізнаним з класичною античною літературою.

Після навчання у паризькому Коллеж д'Аркур (фр. Collège d'Harcourt) 1660 року Расін познайомився з Лафонтеном, Мольєром, Буало; написав придворну оду «Німфа Сени» (за яку отримав пенсію від короля Людовика XIV), а також дві п'єси, що дотепер не збереглися.

У 1661 році Расін перебрався до дядька, колишнього священика, для переговорів про отримання від церкви бенефіції, що дало б йому можливість повністю віддатись літературній творчості. Однак церква відмовила йому, й 1662 року (або наступного, 1663-го) він повернувся до Парижа. Вважається, що його перші п'єси, що дійшли до нас, «Фіваїда, або Брати-вороги» (фр. La thebaïde, ou les frères ennemis), та «Александр Великий» (фр. Alexandre le grand), були написані за порадою Мольєра, що поставив їх у 1664 та 1665роках, відповідно.

У наступні після постановки «Александра Великого» два роки (1665—67) Расін зміцнив зв'язки з двором, що відкрили йому шлях до особистих приязних стосунків з королем Людовиком XIV. Драматург діяв відповідно до тогочасних моральних устоїв стану, в якому опинився — здобув заступництво королівської коханки мадам де Монтеспан (її в образі пихатої Вастії автор пізніше зобразив у п'єсі «Есфір», 1689), свою коханку, відому актрису Терезу Дюпарк, змусив полишити трупу Мольєра й перейти до театру «Бургундський готель», де 1667 року вона зіграла заглавну роль в «Андромасі», яку вважають однією з найкращих у доробку Расіна. Оригінальність трагедії полягає в тому, що Расін виявив у ній велике вміння зобразити душу сучасної йому людину, в якій під нальотом культури вирують справжні тваринні пристрасті, і оце протистояння обов'язку та почуттів здатне призвести до суцільного руйнування особистості.

Єдину комедію Расіна «Позивачі» (Les Plaideurs) було поставлено 1668 року. 1669 року з помірним успіхом пройшла трагедія «Британік» (Britannicus), а наступного, 1670-го, на сцені з'явилась «Береніка» (Bérénice), що викликали немало суперечок з приводу виведених у ній персонажів.

За «Беренікою» були «Баязет» (Bajazet, [1672]), «Мітридат» (Mithridate, 1673), «Іфігенія» (Iphigénie, 1674) та «Федра» (Phèdre, 1677). Остання трагедія, на думку багатьох літературознавців, є вершиною драматургії Расіна, перевищуючи решту творів автора красою віршів та глибиною проникнення у людську психологію. Вона ж, як це і буває з гострими творами, була неприязно сприйнята при дворі.

Відтак, Расін не став брати участь у великій полеміці, яку породила «Федра» — він одружився з набожною й господарною Катрін де Романе, яка подарувала чоловікові сімох дітей, та обійняв посаду королівського історіографа разом із Н. Буало. У цей період драматургом були створені лише п'єси «Есфір» та «Аталія» (Athalie) — їх він створив на прохання мадам де Ментенон, щоб їх поставили у 1689—91 роки у заснованій нею школі в Сен-Сіре.

Жан Расін помер 21 квітня 1699 року. Його поховано на паризькому цвинтарі біля Церкви Сент-Етьєн-дю-Монт.

«Андромаха»— трагедія у п'яти актах, твір французького драматурга Жана Расіна. Написана Олександрійським віршем. Прем'єра «Андромахи» відбулася 17 листопада 1667 року у Луврі, в присутності Людовика XIV.

Сюжет

Дія відбувається в столиці Епіру після Троянської війни. Приїжджає Орест з посланням для царя Пірра: грек і ображені тим фактом, що син Ахілла залишив у себе вдову Гектора і його маленького сина Астіанакса, а не вбив бранців. Втім, самого Ореста тягне до палацу Пірра не стільки борг, скільки палке кохання — він шалено закоханий в Герміону, що стала нареченою царя. Орест дізнається, що відвернувшися від нього Герміона живе нещасливо, так як наречений досі «не пропонує їй ні серця, ні корони». Пірр, забувши наречену, безуспішно добивається любові Андромахи, та ж тужить за Гектором і живе лише заради сина. Пірр погрожує видати Астіанакса грекам, якщо Андромаха не змінить гнів на милість.

Орест зустрічається з Герміоною і бачить, що незважаючи на приниження, вона як і раніше кохає Пірра. Сама Герміона стверджує, що в її серці жива лише ненависть, що вона згідна виїхати з Орестом, але не може зробити цього без дозволу царя. Орест з легким серцем йде до Пірра, знаючи, що йому наречена не дорога і він відпустить Герміону. А Пірр, поза тим після розмови з Андромахой, заявляє, що вирішив віддати дитину грекам і одружитися, нарешті, на Герміоні. Орест в розпачі. Він хоче викрасти Герміону за допомогою свого друга Пілада, який добре знає палац. Герміона ж зовсім забула про нього, щаслива і вірить, що Пірр до неї повернувся.

Андромаха бачить, що цар всерйоз збирається віддати Астіанакса на смерть. Вона гамує гордість і йде просити допомоги у Герміони, потім падає на коліна перед самим Пірром. Той оголошує, що віддасть дитину, якщо Андромаха не вийде за нього сьогодні ж: "Сподіваюся стати батьком йому і чоловіком вам. А якщо ні — на страту при вас його віддам ". Андромаха змушена погодитися на весілля, а сама придумує план:

« нехай обіцянки царя почує храм,

Перед вівтарем йому я сина передам,

І життя, яку цінувати я перестала,

Миттєво обірву за допомогою кинджала. »

Радісний Пірр готується до весілля, а знову відкинута Герміона жадає помсти. Вона вмовляє Ореста вбити Пірра і обіцяє після цього поїхати з ним.

Орест повертається і повідомляє, що вбив царя. Герміона вже оговталася і кляне його за «низький вчинок»:

« Винен ти один, підступний задумували їм лихо! .. Вбивця гнусу мені. Сховайся з очей геть! »

Збожеволівши, вона заколюється кинджалом над тілом Пірра. З'являється друг Ореста, Пілад. Він говорить, що на них іде ціла юрба розлючених епірців під проводом Андромахи, яка «за чоловіка нового їх спонукає мстити». Орест відмовляється їхати, але дізнавшись про смерть Герміони, втрачає свідомість. Його забирає Пілад.

Фе'дра — трагедія у п'яти актах, твір французького драматурга Жана Расіна. П'єса, спочатку названа «Федра та Іполит» (фр. Phèdre et Hippolyte), написана Александрійським віршем. Прем'єра відбулася в 1677 у. "Федра"вважається вершиною творчості Расіна.

Сюжет

Дія відбувається в місті Трезен. Іпполіт хоче покинути місто й відправитися на пошуки Тесея, який зник шість місяців тому. Іпполіт зізнається, що полюбив полонянку Тесея — Арікію, афінську царівну, що вижила, яку його батько прирік на безшлюбність (так як в її спадкоємців тече царська кров і вони можуть в майбутньому змагатися з синами Тесея). За відсутності царя Федра запалала до Іпполіта пристрастю і хоче заморити себе голодом, щоб не зізнаватися у жахливому гріху і накликати на родину безчестя. Коли ж оголошують про смерть Тесея, годувальниця Федри Енона благає пані не кінчати з життям: заборонене кохання більше не є забороненою, афінський трон в цей час вільний і з Іпполітом, якого можуть оголосити спадкоємцем Тесея, варто укласти союз, щоб не постраждали рідні діти Федри .

Аріка, дізнавшись про смерть Тесея, сподівається отримати свободу. Попутно відкривається її таємна закоханість у Іпполіта, який і сам приходить зізнатися в своїх почуттях. Їх пояснення перериває Федра, яка просить за свого сина і раптово, входячи в стан трансу, освідчується в коханні. Іпполіт відчуває жах і сором. Федра хоче запропонувати Іполитові розділити афінську корону, але Енона приносить звістку про те, що Тесей живий, здоровий і повернувся в Трезен. Він здивований холодною зустріччю, яку надає йому вражений Іпполіт і розчавлена ганьбою Федра. Енона говорить Тесеєві, що Іпполіт домагався любові мачухи і намагався взяти її силою, той приходить у лють і просить бога Нептуна, який обіцяв виконати будь-яке бажання царя, знищити сина. Іпполіт запевняє, що не винен і розповідає про свою любов до Аріки, але Тесей не вірить йому. Він вирішує втекти з Трезен разом з Арікою, але по дорозі гине з вини морського чудовиська. У фіналі Федра з'являється перед чоловіком і зізнається у всьому, попередньо прийнявши смертельну отруту. Тесей втратив і сина, і дружину.