18. Структура спілкування.

Структура спілкування має взаємопов'язані сторони:.

Комунікативна сторона спілкування пов'язана із виявленням специфіки обміну інформацією між людьми як активними суб'єктами спілкування, т. т. із врахуванням тих знань, якими обмінюються люди. Засобами комунікативного процесу є різні знакові системи: мова (або вербальне спілкування) та жести, міміка, інтонації (або невербальне спілкування).

Інтерактивна сторона спілкування: організація суб'єктами спілкування спільної стратегії взаємо-дії. Розрізняють різні програми взаємодії між людьми (від співробітництва аж до конкуренції). Цей же бік спілкування містить в собі таку значущу змінну, як визначення між партнерами статусу у спілкуван-ні тобто хто із них домінує, а хто повинен підлаштовуватись.

Перцептивна сторона спілкування містить в собі процес взаємного сприймання і розуміння співрозмовниками одне одного. Перцепція, це перш за все, процес формування образу іншої людини в свідомості співрозмовника. Це досягається за рахунок «прочитання» по зовнішності партнера його психологічних рис та можливих особливостей його поведінки. Основними механізмами пізнання ін.-шої людини є ідентифікація (ототожнення) та рефлексія (усвідомлення того, як сприймають суб'єкта спілкування інші люди).

19. Функції та форми спілкування.

Три основні класи таких функцій:

Інформаційно-комунікативна функція спілкування охоплює все, що має відношення до передачі та прийому інформації людиною. Йдеться не лише про готову інформацію, а також й про інформацію, яка створюється.

Регулятивно-комунікативна функція спілкування забезпечує не лише пізнання, а й регуляцію поведінки суб'єктів спілкування. З цією функцією пов'язані і способи впливу людей одне на одного: переконання, навіювання, наслідування, зараження, тощо.

Афективно-комунікативна функція спілкування відноситься до емоційної сфери особистості, визначає її ставлення до явищ навколишнього світу.

Спілкування між людьми може відбуватися в різних формах:

Анонімне спілкування - взаємодія між незнайомими чи не пов'язаними особистісними стосун-ками людьми. Це можуть бути тимчасові зв'язки між суб'єктами, в яких вони виступають як громадя-ни, жителі одного району, пасажири транспорту, глядачі. Вони зустрічаються, вступають у контакти один з одним і розходяться. Партнери зі спілкування залишаються анонімними.

Функціонально-рольове спілкування передбачає зв'язки між його учасниками, які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів у цьому спілкуванні поєднують взаємні обов'язки: лікар - хворий, керівник - підлеглий, вчитель - учень тощо.

Здебільшого функціонально-рольове спілкування - це різноманітні особистісні контакти поза межами офіційних стосунків, скажімо, спілкування між друзями (неформальне). Його особливістю є вибірковість щодо партнера.

20. Засоби спілкування.

Вербальні засоби спілкування

Вербальне спілкування здійснюють, послуговуючись усною і писемною мовою, яка є основою культури народу, невичерпним океаном вселюдського досвіду. Мова як засіб спілкування пов'язує людину з сучасниками, минулими та прийдешніми поколіннями. Доки існує мова, доти живе й народ. Володіння іншими мовами відкриває доступ до культурних традицій багатьох народів, розширює межі спілкування. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

Невербальні засоби спілкування

Невербальне (лат. verbalis, від verbum — слово) спілкування — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на Іншу людину.

Невербальні комунікації — система символів, знаків, жестів, відчужених і незалежних від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями, що використовуються для передавання повідомлення.

21. Х-ка видів спілкування. І За критерієм просторового існування: безпосереднє (студент-викладач), опосередковане спілкування (читач книги-автор книги). II За критерієм мотивації до спілкування: бажане/небажане спілкування. III За критерієм орієнтації на співрозмовника: міжособистісне/масове. ІV За критерієм часового обмеження: короткотривале/довготривале. V За критерієм кількості учасників: монологічне (відсутній зворотній зв’язок, говорить лише один)/діалогічне. VI За критерієм результативності: конфліктне/маніпулятивне (один з учасників хоче переважати).

22. Х-ка стилів спілкування. Основні стилі: авторитарний (влада одного в процесі спілкування), демократичний (заохлчує колегіальне прийняття рішень, активні усі), ліберальний (пливе за течією, малоініціативний), ритуальний (вітання, обговорення погоди і т.д. (такий собі ритуал)), маніпулятивний (мякий тиск, з метою використання, переконання) та гуманістичний (інтимне, довіряюче, педагогічне, спілкування лікаря та пацієнта, психотерапевтичне та ін.).

23. Активність і діяльність. Діяльність - це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою.Функції, які відіграє: засіб задоволення потреб, засіб розвитку, механізм творчості, самореалізації. Активність людини є джерелом її розвитку, визначає діяльність і є її рушійною силою.

24. Поняття про діяльність. Структура. Структура: Потреба => Мотив =>Мета => Дії (зовнішні/внутрішні) => Операції => Результат. Потреба - це такий стан живої істоти, який виявляє залежність від конкретних умов її існування і породжує активність по відношенню до цих умов. Мотив - це спонукання до діяльності, що пов'язане із задоволенням потреб, в яких визначається спрямованість суб'єкта. Мета-це уявний кінцевий результат діяльності. Дія - це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання. Операція - це спосіб виконання дії, що залежить від умов, в яких вона відбувається і, як правило, є малоусвідомленим або неусвідомленим.

25. Засвоєння діяльності. Формування навичок, умінь. Засвоєння (наприклад): людина робить спроби виконати певний рух, контролює його результат. Успішні рухи, виправдані орієнтири та способи регулювання поступово відбираються і закріплюються, невдалі та невиправдані - відкидаються. Навичка = уміння- стійка, удосконалена у результаті багаторазових, цілеспрямованих вправ дія. Етапи розвитку навички: ознайомлювальний(осмислення дій) => підготовчий(свідоме, але невміле виконання) => стандартизований(автоматизація елементів дій) => варіюючий(пристосування до ситуації)

26. Види діяльності та їхній розвиток в онтогенезі. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. ІГРОВА ДІЯЛЬНІСТЬ - це такий вид діяльності, продуктом якої є сам її процес. НАВЧАЛЬНА - це такий вид діяльності, продуктом якої є знання, навички і вміння. ПРАЦЯ - свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини. Творча діяльність.

27. Поняття про увагу. ЇЇ місце в псих-ному житті людини. Увага - зосередженість діяльності суб'єкта в певний момент часу на якомусь реальному або ідеальному об'єкті - предметі, події, образі, міркуванні тощо. Увага відіграє виключно важливу роль в житті і діяльності людей. Увага є однією з важливих умов успішного навчання, у свою чергу , вона розвивається і виховується в процесі навчання. Увага підвищує ясність, являється однією із психологічних факторів її організованості і перевірки правильності виконання будь-яких завдань.

28. Фізіологічні основи уваги. Природу уваги пояснює у своєму вченні про вищу нервову діяльність академіка І. П. Павлов. Увага зв'язана зі збереженням певних ділянок мозку і гальмування інших, що і забезпечує спрямованість психічної діяльності. Зрозуміти фізіологічну основу уваги допомагає відкрите І. П. Павловим явище осередку оптимального збудження. Він формується таким чином: під впливом діючих подразників у певних ділянках кори великих півкуль виникають осередки збудження різної сили - осередки середньої сили створюють спільно те, що І. П. Павлов назвав осередком оптимального, тобто найбільш сприятливого збудження. Якщо ми уявляємо собі студента, який зосередив свою увагу на виконанні певного завдання, то що при цьому відбувається в корі великих півкуль його мозку? Очевидно в таких ділянках кори, які зв'язані з використання даної діяльності, зосередилося збудження, а навколо нього за законом негативної індукції виникло гальмування. Таким чином, в працюючому мозку студента виник осередок оптимального збудження, який і є фізіологічною основою його уваги!

29. Властивості уваги. Стійкість уваги виявляється в здатності тривалий час утримуватися на будь-якому об'єкті, не відволікаючись і не послаблюючись. Зосередженість — це утримання уваги на якому-небудь об'єкті. Здатність до переключення уваги — навмисне її переведення з одного об'єкта на інший, з одного виду діяльності на інший. Розподіл уваги полягає в здатності роззосередити увагу на значному просторі, паралельно виконувати кілька видів діяльності або робити кілька різних дій. Обсяг уваги — це така її характеристика, яка визначається кількістю інформації, здатної одночасно зберігатись у сфері підвищеної уваги людини.

30. Види уваги. За регуляцією: мимовільна(без зусиль свідомості, виникає спонтанно)/довільна(вимагає вольових зусиль)/післядовільна (спочатку потрібні вольові зусилля, але потім зявляється мимовільний інтерес). За спрямованістю: зовнішня (спостереження навколишньої дійсності)/внутрішня(аналіз діяльності психічних процесів).

31. Увага та особистість. Неуважність та її причини. Психолог В.І. Страхов підкреслював, що увага походить від утворених властивостей особистості і разом з тим є опорною властивістю, яка впливає на формування інших властивостей особистості, що проявляються в діяльності та у взаєминах людей. Якщо в людини сформувалася звичка бути завжди уважною, тоді увага стає закріпленою, постійною властивістю, яку називають уважністю. Уважність як риса особистості має дві форми прояву: 1) постійна увага до зовнішньої ситуації, виявляється у вмінні бачити зміни та організовувати свою роботу. 2) уважність спрямована саме на людину в процесі спілкування з різноманітною метою, під впливом різних почуттів та емоцій, різноманітних потреб. Уважність до людей означає уміння розуміти та гуманно ставитися до них, відгукуватись на людські переживання, виявляти симпатію. Неуважність —це нездатність зосередитися на чому-нсбудь певному упродовж тривалого часу. Причини неуважності: - загальне ослаблення нервової системи, погіршення стану здоров'я; фізична і розумова перевтома; наявність важких переживань, травм; емоційне перевантаження внаслідок великої кількості вражень; недоліки виховання; порушення дихання; надмірна рухливість.

32. Розвиток уваги у школярів. У ранньому та дошкільному віці інтенсивно розвивається мимовільна увага. У 5-6 років діти виявляють елементарні форми довільної уваги під впливом інструкції, вказівок. З приходом дитини до школи довільна увага прогресує. Внаслідок підвищеної збудливості не всім вдається виявляти стійкість довільної уваги. У цьому плані збільшуються можливості школярів 9-10 років. Довільна увага молодших школярів має низький рівень вибірковості, диференційованості (не розрізняють суттєве і другорядне в інформації), тривалість зосередженого стану в учнів невелика. У підлітків збільшується ступінь вибірковості довільної уваги, концентрації уваги на більш суттєвих моментах навчального матеріалу. У старшому шкільному віці активно розвивається стійкість уваги, зростає обсяг, поліпшується здатність до розподілу та переключення.

33. Критерії вихованості уваги. Критерієм вихованості уваги є розвиток різних форм фокусування об'єктів та чіткість його регулювання. Фокусування означає центральну зону уваги, для якої характерна найбільша ясність, чіткість сприймання та інших психічних процесів. Критерієм вихованості уваги є: єдність уваги і сприймання, уваги і пам'яті, уваги і мислення, уяви, подолання всіх різновидів неуважності, уміння узгоджувати свою увагу з увагою інших, розвиток її моральної та інтелектуально-вольової основи, самостійності й творчого підходу суб'єкта до виконуваної діяльності

34. Поняття про сприймання. Фізіологічна основа сприймання. Сприймання - це психічний процес відображення в мозку предметів і явищ в цілому, в сукупності всіх їхніх властивостей та якостей при безпосередній дії на органи чуття людини. В основі сприймання лежать відчуття, але сприймання не зводиться до суми відчуттів. Фізіологічною основою сприймання є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньо-аналізаторного і між-аналізаторного комплексу нервових зв'язків, які обумовлюють цілісність і предметність явищ, що відображаються. Фізіологічним підґрунтям сприймання, на думку І.П. Павлова, є „рефлекс на відношення". ( при сприйманні окремих явищ сигнальне значення мають не самі подразники, а особливості відношень між ними, в ході сприймання виробляється умовний рефлекс більшою мірою на відношення між подразниками)

35. Особливості сприймання. – предметність (не зважаючи на однакову форму, ми розрізняємо предмети за їх застосуванням), цілісність (ми виділяємо окремі ознаки предмета, але й водночас об'єднуємо їх у єдине ціле, бачимо образ), структурність (ми осмислюємо предмет як єдине ціле, що має свою структуру), константність (відносна постійність величини, форми, кольору предметів, що сприймаються при зміні відстані, ракурсу, освітленості), апперцепція (залежність змісту і спрямованості сприймання від досвіду людини, її інтересів, ставлення дожиття, настанов, знань), осмисленість, вибірковість (виділення одних об'єктів як основних порівняно з іншими), ілюзія.

36. Класифікація та види сприймання. За провідним аналізатором: зорове/слухове/дотикове/нюхове/смакове. За активністю сприймання: навмисне (довільно обирає об'єкти сприймання)/ненавмисне (викликається особливостями навколишніх предметів: їх яскравістю, розташуванням). За формою існування матерії: сприймання простору/руху/часу.

37. Індивідуальні особливості сприймання. Відбір у процесі сприймання особливостей предметів є специфічним для кожного з нас. Пояснюють це психічним складом особистості й апперцепцією, специфікою функціонування органів чуття. Основні типи сприймання: аналітичний (намагання людини вирізняти й аналізувати насамперед деталі, подробиці); синтетичний (схильність до узагальненого відображення явищ і визначення суті того, що відбувається); аналітико-синтетичний (намагання зрозуміти основну сутність явища і фактичне її підтвердження); емоційний (схильність людини до висловлювання свого ставлення, ніж до визначення їх сутності або властивостей)

38. Поняття про відчуття. Відчуття в системі психологічних процесів. Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. У відчуттях людині відкриваються кольори та звучання, пахощі і смак, вага, тепло чи холод речей, що її оточують. Слухаючи незнайому мову, людина вловлює висоту, тембр, гучність голосу, хоча не сприймає змісту мовленого. Роль відчуття та сприймання в нашому житті настільки значна, що існує потреба у підтриманні інформаційного балансу з середовищем, порушення якого веде до дезорганізації особистості та розладів у функціонуванні організму.

39. Фізіологічна основа відчуттів. Фізіологічною основою відчуттів є нервовий процес, який виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор. Виникнення відчуття: подразник => орган відчуттів (рецептор) => провідникові шляхи => центр у корі гол. мозку (відчуття)

40. Основні властивості та закономірності відчуттів. Загальними властивостями відчуттів є якість (якісно відрізняються відчуття одного виду від іншого: колір, висота звуку, смак), інтенсивність (відчуття однієї й тієї ж якості завжди бувають сильнішими чи слабшими, інтенсивність визначається силою подразника), тривалість(тривалість відчуття залежить від тривалості дії подразника) і локалізація (будь-який образ відчуття має елементи просторового розташування подразника. Колір, світло, звук співвідносяться з джерелом). Є такі закономірності відчуттів: пороги чутливості (н.п. звук 16 – 20 000Гц), адаптація (виражається в зміні чуттєвості - зниженні або підвищенні її), сенсибілізація (стійке підвищення чутливості певних органів чуття шляхом їх тренування), компенсація (явище, коли один аналізатор бере на себе функції іншого (сліпий має кращий слух)), синестезія (злитті якостей різноманітних сфер чуттєвості. н.п. «кольоровий слух» Римського-Корсакова).

41) Індивідуальні особливості відчуттів людини залежать від таких властивостей : якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація.

Якість – це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів. Приклад : різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. д., які по – різному впливають на аналізатори.

Тривалість відчуттів залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період. Після припинення дії подразника нервова система, в силу притаманної їй інерційності, протягом певного часу зберігає слід від збудження

Просторова локалізація відчуттів — відтворення у відчуттях місця перебування подразника. при цьому аналіз, який здійснюється дистантними рецепторами, дає інформацію про локалізацію подразника в просторі. Світло, звук зіставляються з їх джерелом. Контрактні відчуття (смакові, температурні, тактильні) співвідносяться з місцем дії подразника на тілі, причому на різних ділянках тіла точність локалізації дії подразника неоднакова. Щоб викликати відчуття, подразник повинен досягти певної сили – нижнього абсолютного порогу чутливості.

Інтенсивність відчуттів — кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини.

42) 1) Зорові відчуття - відіграють важливу роль у діяльності людини та пізнанні нею навколишнього світу. Апаратом зору є око - орган чуття зі складною анатомічною будовою. Світлові хвилі, які відображають предмет, заломлюючись, проходять через кришталик ока і фіксуються на сітківці у вигляді зображення. Найважливішою складовою ока є сітківка, яка за допомогою зорового нерва з'єднується з великими півкулями головного мозку. 2) Слухові відчуття - допомагають правильно орієнтуватися у навколишньому середовищі й регулювати власні дії.

Чутливі закінчення слухового нерва розташовані у внутрішньому вусі. Зовнішнє вухо (вушна раковина) вловлює звукові коливання, а механізм середнього вуха передає їх завитку.

Слухові відчуття бувають мовними, музичними і шумами.

3) Нюхові відчуття - подразником, що їх викликають, є мікроскопічні частини речовини, які потрапляють до носової порожнини разом з повітрям, розчиняються в носовій порожнині та діють на рецептор. Сигналізують про стан придатності продуктів харчування, про чисте або забруднене повітря і тд.

4) Смакові відчуття - пов'язані з нюховими. Їх поєднує спільна роль у процесі харчування. Органом смаку є язик. На ньому та на піднебінні розміщені спеціальні чутливі до хімічних подразників рецептори, які реагують на чотири смакові подразники: кисле, солодке, гірке, солоне.

5) Тактильні відчуття - дають знання про міру рівності та рельєфності поверхні предметів, яку можна відчути під час обмацування.

6) Больові відчуття - сигналізують про порушення цілісності тканини, що, звичайно, викликає в людини захисну реакцію.

7) Температурне відчуття - це відчуття холоду, тепла, що його спричинює контакт з предметами, які мають температуру, вищу або нижчу за температуру тіла.

8) Статичні відчуття - відображають положення нашого тіла в просторі - лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падіння.

9) Кінестетичні відчуття - відображають рухи та стани окремих частин тіла - рук, ніг, голови, корпусу.

10) Органічні відчуття - сигналізують про такі стани організму, як голод, спрага, самопочуття, втома, біль.

43) Природу пам'яті пояснюють теорії:

Асоціативна теорія. Найдавніша. Ґрунтується на вченні Аристотеля про три типи асоціацій — за суміжністю, схожістю і контрастом. Найважливішим у цій теорії є поняття «асоціація» — зв'язок, поєднання між явищами. Воно виступає як обов'язковий принцип усіх психічних утворень, за яким, якщо якісь психічні явища виникають у свідомості одночасно або послідовно одне за одним, то між ними утворюється зв'язок.

Гештальтпсихологічна теорія. Її основоположники вважали, що механізми пам'яті визначаються законами формування гештальту. Особлива увага зверталася на структурованість і цілісність матеріалу, який запам'ятовується. Погано структурований матеріал запам'ятовується важко, а добре структурований — легко. Однак насправді не лише організація матеріалу визначає ефективність пам'яті. Ця теорія ігнорувала активність суб'єкта, а тому теж виявилася однобокою.

Біхевіористична теорія. Представники її розвивали погляди асоціоністів щодо рефлекторних механізмів формування індивідуального досвіду. Асоціації вони тлумачили як елементи досвіду, що ґрунтуються на функціональних зв'язках між вправами, від яких залежали результати научання. При цьому було встановлено, що на успішність закріплення впливає інтервал між вправами, міра подібності, обсяг матеріалу, рівень научання, вікові та індивідуальності відмінності між людьми.

Фізіологічна теорія. В основі — вчення І. Павлова. Згідно з поглядами вченого, матеріальною основою пам'яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати умовні рефлекси. Саме утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв'язків складає фізіологічний механізм пам'яті. Утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом є умовним рефлексом, що становить фізіологічну основу запам'ятовування.

Біохімічні теорії. Розвиток сучасної науки дає змогу вивчати механізми пам'яті на молекулярному, біохімічному, рівні. На основі досліджень вітчизняних,

американських і шведських біохіміків виникла гіпотеза про двоступінчастість процесу запам'ятовування. На першій стадії за безпосередньої дії подразника виникає електрохімічна реакція, наслідки якої викликають короткочасні зворотні зміни в клітинах, що вважається фізіологічним механізмом короткочасної пам'яті.

Друга стадія, яка ґрунтується на першій, є тривалішою і спричиняє незворотні хімічні зміни у клітинах, а саме, утворення нових білкових речовин. Ця стадія є основою довготривалої пам'яті. Окремі тези цієї гіпотези підтверджено в дослідах на тваринах.

44) Па́м'ять - психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Короткочасна пам'ять є практично повністю автоматичною і працює без будь-якої свідомої установки на запам'ятовування. Людина може охопити поглядом близько семи предметів, запам'ятовуючи у середньому від п'яти до дев'яти одиниць інформації, які вона спроможна точно відтворити через кілька десятків секунд після їхнього пред'явлення. Тому обґрунтовано вважають, що обсяг короткочасної пам'яті становить (7±2) елементи.

Довготривала пам'ять забезпечує людині тривале збереження знань, умінь і навичок, що потрібні в житті. Різновидом довготривалої пам'яті є автобіографічна пам'ять[1] Встановлено що інформація найкраще запам'ятовується, якщо до неї повертатися через визначені проміжки часу. Перший становить 15-20 хв, що зв'язано з роботою короткочасної пам'яті. Через дві години в людини включаються функції довгострокової пам'яті. Найкраще повернутися до вивченого через вісім годин і через добу. Якщо ж матеріал не повторювати, він буде сприйматися як новий.

Виявляється, що пам'ять не локалізована в якійсь конкретній частині мозку; вона може залежати від зміни шляхів, якими проходять нервові імпульси при їхньому поширенні в мозку. Пам'ять можна тренувати шляхом постійного використання так, щоб між нервовими клітинами (нейронами) мозку установилися чіткі зв'язки. Події, що запам'ятовуються в короткочасній пам'яті, швидко забуваються, у той час як події, що залишилися в довготривалій пам'яті, запам'ятовуються надовго і можуть бути відновлені через багато років.