1.2. Поняття держави і її ознаки

Держава виникла на певній стадії розвитку людського суспільства. В науці є безліч найрізноманітніших поглядів щодо її поняття.

Термін “держава” в юридичній літературі тлумачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава – це організоване в певні корпорації населення, що функціонує у просторі і часі. В атрибутивному значенні – це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства, його оформлення. В інституційному значенні – це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Появу держави також пов’язують і з приватною власністю, з класами, з необхідністю керувати справами суспільства, що виражають різний рівень спілкування людей і їх взаємовідносини.

Враховуючи всі багатства наукової думки про державу, а також історичний досвід і сучасний розвиток держави, можна її визначити як універсальну суверенну політичну організацію суспільства, що історично склалася, покликану за допомогою владних повноважень управляти її справами з метою забезпечення прав людини на її території.

Не дивлячись на величезну кількість різноманітних за своєю формою держав, всім їм властивий ряд загальних ознак:

– державний суверенітет (внутрішній і зовнішній) – незалежність і самостійність держави у вирішенні власних справ, а також незалежність у сфері міжнародних відносин;

– територія – населення (народ держави) закріплюється за територією держави через приналежність до нього (підданство, громадянство). Порівняно з родовою організацією не має значення ознака спорідненості, професії і т.п. Державні кордони визначають межі здійснення державної влади і означають територіальну недоторканність держави;

– наявність права, яке, виступаючи регулятором суспільних відносин, оформлює і закріплює створення самої держави, визначає необхідний порядок ведення справ і виступає критерієм діяльності держави. Тільки держава за допомогою права встановлює правовий порядок в суспільстві і примушує до його дотримання;

– наявність особливої публічної (політичної) влади:

а) спеціальний апарат людей, уповноважених управляти державою;

б) спеціальна матеріальна база (скарбниця, бюджет), з якої здійснюється оплата праці цього апарату;

в) спеціальна (податкова) система для створення матеріальної бази – системи державних доходів;

г) спеціальні установи примусу, оскільки влада в державі спирається на авторитет сили: міліція (поліція), армія, розвідка, в'язниці тощо.

Держава, таким чином, відрізняється від первісної організації суспільства, характером здійснення влади, де влада здійснювалася на суспільних засадах, спираючись на силу авторитету, і її інтереси виражали інтереси всіх членів роду, племені.

1.3. Поняття і ознаки права

Право є системою регуляторів поведінки, які одержали офіційне вираження і визнання в суспільстві, що охороняються примусовою силою держави і виступають критеріями оцінки правильної (правомірної) і неправильної (неправомірної) поведінки.

До основних ознак права відносяться:

1. Нормативність – означає, що право складається з правил поведінки, які чітко визначають права і обов'язки людей і організацій. В нормах права закріплюється еталон поведінки, можливий і належний з погляду держави.

2. Загальнообов'язковість – означає, що норми права обов'язкові для всіх, хто знаходиться на території даної держави.

3. Формальна визначеність – означає, що норми права завжди існують у письмовій формі і обов'язково виражаються в суворо встановленій формі будь-якого нормативного акту.

4. Забезпечення державою – означає, що держава створює умови, які сприяють безперешкодному здійсненню суб'єктами правомірної поведінки, а також застосовуються заходи примусу у разі невиконання вимог правової норми.

5. Системність – означає, що всі правові норми розподілені по галузях права і правових інститутах та пов’язані загальними цілями.

Право займає особливе місце в системі соціальних норм – певних правил-еталонів – зразків людського спілкування, що склалися в процесі історичного розвитку суспільства з приводу різноманітних благ, цінностей, інтересів і потреб.

Право не охоплює своєю дією всі суспільні відносини, воно регулює найважливіші з них, пов'язані з найзначнішими благами і цінностями: життя людини, її честь, гідність, власність, свободу і тощо. Особливе місце права обумовлено також тим, що тільки воно забезпечується державним примусом, натомість інші соціальні норми підтримуються авторитетом громадської думки, відповідних громадських організацій і т.п.

Соціальні норми визначені і перебувають в суспільній свідомості, і лише право має ще і матеріальну форму, закріплену в законодавстві або інших джерелах.

Всю систему соціальних норм, які діють в суспільстві, можна поділити на наступні види: юридичні норми (норми права); норми моралі; звичаї; корпоративні норми.

Основне призначення права полягає в тому, щоб служити засобом компромісу, зняття суперечок в суспільстві, бути інструментом управління справами суспільства. Це не означає, що право не пов'язано з примусом, але на перший план в правовому вирішенні проблем висувається не примус, а досягнення згоди. Таким чином, право виконує задачі подвійного характеру: з одного боку, воно виступає інструментом політичного панування, а з іншого – засобом встановлення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних верств і груп населення шляхом досягнення згоди і компромісу.