85. Головні вектори сучасної української геостратегії

Українськугеостратегію визначають три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій, якізумовлюють ту або іншу історичну конфігурацію пріоритетів країни. Цеєвразійський (Московська Русь, Росія, СРСР, СНД), європейський (Польща, ЗахіднаЄвропа, США) та південно-східний (Балкани, Візантія, Туреччина, країни Сходу)напрямки, навколо яких складаються відповідні парадигми зовнішньо політичногомислення. Всі вони мають досить глибокі історичні корені й зумовлені низкоюгеополітичних чинників, що свідчить про їхню об'єктивність та важливість дляіснування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожногоразу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна булавизначатись насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а зким укладати угоди й налагоджувати союзні відносини. З отриманням незалежностіУкраїна повинна знову визначити себе в цих напрямках. У громадській думці йдезапекла боротьба між прихильниками пріоритету насамперед західного іпівнічно-східного напрямів. Визначення національного інтересу України в цьомупитанні є стратегічним вибором, і сформовані в нашу добу рішення позначаться надолі держави на десятиліття вперед. На наш погляд, геополітична ситуаціяУкраїни вимагає створення збалансованої системи відносин за усіма векторами .

86. Поняття, функції та різновиди політичної мови.

Специфіка політичної мови: вона є матеріалізована форма фіксації політичних ідей, практики влади, в якій одночасно виявляється і приховується їх достеменний зміст.

Специфіка політичної мови зумовлена тим, що суб’єкти політики в своїх мовних комунікаціях прагнуть не істини, а підтримки.

Основні риси політичної мови:

1. Політична мова – безпосередній прояв влади, форма влади;

2. Мова політики орієнтована на досягнення підтримки з боку слухачів;

3. Політична мова – корпоративна мова;

Якості політичної мови:

1. Повідомлення оцінок для передачі інформації про факти;

2. Домінування у повідомленнях коментарів над інформацією про події;

3. Надання переваги загальним формулюванням, абстракціям перед реальними фактами;

4. Використання умовних, беззмістовних висловів;

5. Домінування впливу на відчуття;

Функції політичної мови:

1) Комунікаційна;

2) Інформаційна;

3) Виховна;

4) Маніпуляційна;

5) Виразу соціально-групових інтересів;

Різновиди політичної мови ( за сферами застосування ):

· мова законодавства та адміністративно-правового управління ( регламентуюча функція );

· мова управління ( регуляція практичної діяльності );

· мова спілкування та переговорів ( забезпечення порозуміння, з’ясування позицій, вирішення конфліктів );

· Мова політичного виховання;

Мова політичної пропаганди;

87. Теоретичні засади і методи політичного прогнозування

Прогноз – науково-обґрунтоване судження про можливі стани об’єкту у майбутньому, про альтернативні шляхи та терміни їх здійснення.

Політичний прогноз ( у шир. сенсі) – розробка науково обґрунтованих суджень про ймовірні стани політичної системи або окремих її суб’єктів у майбутньому та про можливі шляхи та строки їх досягнення.

Політичний прогноз (у вузько-прикладному сенсі) – науково обґрунтовані судження про імовірнісні стани політичної системи або окремих її суб’єктів у майбутньому і про імовірні шляхи та строки досягнення, котрі мають чітко визначений період упередження та тісно пов’язані з можливою реакцією на них у вигляді політичних рішень ( К. В. Симонов ).

В історії уявлень про можливість політичного прогнозування виділяють триі позиції:

· Марксистська “оптимістична” ( стверджує можливість політичного прогнозування );

· Позитивістська “песимістична” ( відкидає можливість політичного прогнозування );

· Прогнозування можливе, але ставитись до нього треба обережно;

Дві сторони політичного прогнозування:

1. Теоретична;

2. Практична (забезпечення умов для прийняття оптимальних політичних рішень);

Мета політичного прогнозування:

1. Уникнення небажаних результатів у майбутньому;

2. Прискорення одержання бажаних результатів;

Форми прогностичного знання:

· знання про якості об’єктів, які реально існують;

· знання про якості об’єктів, які не існують сьогодні, проте можуть з’явитись у майбутньому;

Теоретичні засади політичного прогнозування:

І. Загальна методологічна основа: людина здатна пізнавати світ, у тому числі і політичну сферу;

ІІ. Основа для прогнозування: майбутнє політичних явищ знаходиться у теперішньому часі, але лише в імовірному плані.

ІІІ. Дія закону причинності ( причинно-наслідкових зв’язків ): будь-яке явище має свого попередника ( причину ) і саме виступає як причина для наступного явища ( наслідку ). Завдання політичного прогнозування – виявлення ланцюгів причинно-наслідкових звязків.

ІV. Аналіз та вивчення мотивів людей.

V. Знання конкретної політичної ситуації.

Типологія політичних прогнозів:

1. За об’єктом:

· зовнішньополітичні;

· внутрішньополітичні;

2. За проблемно-цільовим критерієм:

· Пошукові ( продовження в майбутнє теперішніх тенденцій );

· Нормативні ( визначення строків досягнення бажаного стану об’єкта );

3. За періодом упередження:

· оперативні ( до 1 міс. );

· короткострокові ( до 1 р. );

· середньострокові ( до 5 р. );

· довгострокові ( понад 5 р. );

· футурологічні ( понад 15 р. );

Методи здійснення політичного прогнозування – основні способи здійснення політичного прогнозування.

Інтуїтивно-логічні методи політичного прогнозування – методи політичного прогнозування, засновані на інтуїції, фантазії, уяві, розумінні політичних явищ і процесів дослідниками.

Різновиди Інтуїтивно-логічних методів політичного прогнозування :

І. Метод аналогії: співставлення прогнозованого процесу зі схожим процесом, який вже мав місце в минулому, для одержання відповідних висновків про можливості протікання прогнозованого процесу.

ІІ. Сценарний метод ( метод складання сценаріїв, метод сценаріотехніки ) – створення описової картини розвитку подій і їх майбутнього стану.

Етапи:

· підготовка сценарію - виявлення найсуттєвіших рис описуваного явища ( створення системної моделі описуваного об’єкта );

· написання сценарію – послідовний, поетапний опис того, що може відбутись, з максимальним врахуванням всіх чинників.

ІІІ. Метод експертних оцінок:

· індивідуальне опитування;

· “круглий стіл”;

ІV. метод “Дельфі” ( різновид методу експерних оцінок ):

· опитування фахівців за допомогою анкет;

· обробка даних, створення єдиної аналітичного документу;

· ознайомлення експертів з документом;

· повторне анкетування;

V. Метод імітаційних ігор:

· визначення заданих правил для гри;

· створення команд учасників гри, котрі імітують певних суб’єктів;

· “програвання” командами певних ігрових ситуацій;

Різновиди імітаційних ігор ( за типом учасників ):

1. Ігри, в яких приймають участь лише люди;

2. Ігри, в яких приймають участь лише машини, для яких люди задають програми;

3. Ігри, в яких приймають участь люди і машини.

VІ. Метод “мозкового штурму” ( “брейнстормінгу” ).

Мозковий штурм – спосіб генерування нових ідей, одержання нових шляхів розвязання проблеми, розвитку ситуації в результаті творчості колективу фахівців.

Етапи методу:

1. Вільне генерування колективом фахівців ідей;

2. Аналіз іншою групою висловлених ідей з метою створення підсумкового документу;

VІІ. Метод синектики ( автор У. Гордон ).

Подібний до методу “мозкового штурму”, але, на відміну від нього, у методу синектики ідеї мають висуватися нефахівцями, осмислюючись ученими.

VІІІ. Метод ПАТТЕРН ( planning Assistance Through Technical Relevance Number – Допомога плануванню засобом відносних показників технічної оцінки ):

· ситуаційний аналіз;

· побудова “дерева цілей” ( схеми, що являє собою членування ідей на менші підідеї )

Модель – уявлення про об’єкт, систему, ідею у деякій формі, що відмінна від самої дійсності ( Шеннон ). Модель – умовний образ об’єкту або системи об’єктів, який дає можливість одержувати нову інформацію про об’єкт.

Типи моделей:

1. Фізичні ( не застосовуються в дослідженнях політики );

2. Математичні ( застосування в дослідженнях політики – обмежене );

3. Аналогові – розкривають зміст певної системи, маючи іншу форму ( знаходять втілення при дослідженні політики у різноманітних схемах );

Групи моделей:

1) Статичні ( об’єкт у статиці );

2) Прості динамічні ( об’єкт у динаміці );

3) Складні динамічні ( об’єкт у статиці, динаміці і розвитку );

Етапи політичного моделювання:

1. Створення системної моделі з включенням найсуттєвіших характеристик модельованого об’єкту;

2. Введення кількісних параметрів;

У США політична моделювання активно використовується у розробці моделей для прогнозування результатів виборів Президента США на основі певних параметрів.

Приклади моделей прогнозування результатів президентських виборів ( США ):

Модель Тафта ( 1978 ) – Дохід на рік виборів, “симпатія” до Президента;

Модель Гіббса ( 1982 р. ) – Особистий дохід;

Модель Льюїс-Бек – Райта ( 1990 р. ) – Валовий національний продукт; рейтинг популярності; число місць президентської партії у Палаті представників Конгресу; процент голосів, одержаних діючим Президентом на первинних виборах; результати праймеріз;