75. Політика і засоби масової інформації

Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкуван­ня і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше вис­тупають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем. Функції засобів масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:

1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отрима­ної інформації формується громадська думка про діяльність органів вла­ди, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;

2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних дже­рел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, ціннос­тей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

4) функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на ав­торитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до пра­вопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опи­раються як на громадську думку, так і на закон;

5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;

6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.

Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може пра­вильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. 

76. Сутність та основний зміст концепцій політичної модернізації

політична модернізація – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.

“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.

“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності

Розрізняють два типи модернізації - органічну і неорганічну. Первинна, органічна модернізація проходила в тих країнах, які були новаторами на цьому шляху, і розгорталася завдяки внутрішнім чинникам, зокрема, корінних змін у сфері культури, ментальності, світогляду. Її становлення пов'язують з появою національних централізованих держав, зародженням буржуазних відносин, зокрема капіталістичної кооперації та мануфактури, формуванням ранньомодерних націй, а підйом - з першою промисловою революцією, руйнуванням традиційних спадкоємних привілеїв і впровадженням рівних громадянських прав, демократизацією, становленням національних держав й т . п. Вторинна, неорганічна модернізація відбувається як відповідь на зовнішній виклик з боку більш розвинених і здійснюється переважно під впливом запозичення чужих технологій та форм організації виробництва і суспільства, запрошення фахівців, навчання кадрів за кордоном, залучення інвестицій. Її основний механізм - імітаційні процеси. Починається ж вона не в сфері культури, а в економіці та / чи політиці і в останньому випадку визначається як наздоганяюча модернізація або «модернізація з запізненням». Згідно Ш. Ейзенштадт, така модернізація являє собою своєрідний «виклик», на який кожне суспільство дає свою «відповідь» відповідно до принципів, структурами і символами, закладеними у досягненнях його тривалого розвитку. Тому її підсумком є ​​не обов'язково засвоєння соціальних досягнень Заходу, але сукупність якісних змін традиційного суспільства, тією чи іншою мірою адаптованих до мануфактурного або індустріального виробництва [5]. Найчастіше термін «наздоганяюча модернізація» вживається стосовно колишніх колоній і напівколоній після отримання ними політичної незалежності. Традиційно передбачалося, що розвинені промислові країни вже апробували певну модель переходу від традиційного до сучасного суспільства. Це, в свою чергу, перетворювало модернізацію в різновид глобалізації - тобто взаємодії цивілізацій, за якою можна виділити «передові» або «прогресивні» суспільства, і ті, хто їх наслідує. У новітніх концепціях міра такого наслідування вже не розглядається як повне копіювання досвіду Заходу, але визначається здійсненням низки обов'язкових заходів при збереженні вагомою національної специфіки. Зазвичай наздоганяюча модернізація створює острова, анклави сучасного життя, наприклад великі міста, подібні Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро в Бразилії, Москві та Санкт-Петербургу в Росії, суттєво відрізняються від провінції і способом життя, і станом свідомості. Така анклавної модернізація, ламаючи традицію, ставить суспільство перед відсутністю духовної перспективи. Вона створює очевидну нерівність, обіцяючи рівні шанси (чого не робило традиційне суспільство), але оскільки реально ці шанси не для всіх, росте соціальне невдоволення, яке стимулює прихильність широких мас провінційних до альтернативної ідеології - до комунізму в Росії, до фундаменталізму в Туреччині, а в Мексиці і деяких інших країнах - до повстання селян і традиціоналізму [6]. Проблеми країн, що стали на шлях самостійного розвитку, полягають у тому, щоб ефективніше, економічніше і раціональніше застосувати модернізаційну модель, перенести її на національний грунт за рахунок поєднання власних традицій та ресурсів і певної зовнішньої допомоги. Тепер «еталонний» підхід до модернізації витіснений поглядами на модернізацію як національний проект, здійснюваний країнами заради зменшення нерівномірності рівнів розвитку і як засіб подолання колоніального стану. Інша типологія визнає наявність трьох типів модернізації:     ендогенна, яка здійснювалася країнами на власній основі (Європа, США і т. п.);     ендогенно-екзогенна, здійснювана країнами на власній основі, нарівні як і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція і т. д.);     екзогенна (у її імітаційних, імітаційно-симуляційних і симуляційних варіантах), що здійснюється на основі запозичень при відсутності власного підстави [7]. Екзогенна характерна для більшості колишніх колоній, у той час як ендогенно-екзогенна відбувається переважно в поясі країн, що оточують західні.