60. Сутність та функції політичної ідеології

Для визначення місця ідеології в політичній культурі, її ролі в політичному житті суспільства з'ясуємо спочатку, що таке ідеологія взагалі. Ідеологія, зазначається у «Філософській енциклопедії», — це «сукупність ідей і поглядів, які відображають у теоретичній більш чи менш систематизованій формі відношення людей до навколишньої дійсності та один до одного і служать закріпленню або зміні, розвитку суспільних відносин. Основою ідеологічного відображення дійсності є певні суспільні інтереси. У класовому суспільстві ідеологія завжди має класовий характер, відображаючи становище даного класу в суспільстві, відносини між класами, класові інтереси. Ідеологія виступає у формах політичних, правових, релігійних, етичних, естетичних і філософських поглядів»⁵.

Відповідно до наведеного визначення політична ідеологіявиступає як система ідей і поглядів, які виражають інтереси суспільних класів стосовно політики, здійснення влади.

Сутнісними рисами політичної ідеології є систематизований, теоретичний характер і цілісне відображення інтересів суспільних класів. Суб'єктами основних політичних ідеологій сучасності — лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму й комунізму є саме суспільні класи.

Відмінності в інтересах суспільних класів породжують відмінності в їх ідеології. А оскільки в суспільстві завжди є класи з відмінними інтересами, то демократична держава, тобто така держава, яка стоїть над класовими інтересами, прагне виражати інтереси всього народу, а не передусім певного суспільного класу, не може ставати на позиції тієї чи іншої ідеології. Так звана державна ідеологія завжди є вираженням інтересів Лише певного суспільного класу.

У політичній культурі політична психологія та ідеологія перебувають у єдності і взаємодії. Особливістю цієї взаємодії є те, що обидві вони виражають інтереси одних і тих самих соціальних спільностей, але з різним ступенем глибини та узагальнення. Якщо політична психологія відображає політичне буття безпосередньо, то політична ідеологія — опосередковано, через політичну психологію й систему соціально-економічних відносин. Політична ідеологія спирається на політичну психологію, інакше вона перетворилася б у відірвану від життя систему ідей.

61. Сутність, функції та різновиди сучасних ідейно-політичних доктрин

Політична ідеологія є переважно духовним знаряддям еліти. Саме тактики поведінки останньої залежить ступінь ідейного оформлення тих чи інших групових інтересів. Проте реальна роль політичної ідеології у влади залежить від характеру оволодіння нею громадським свідомістю.

Разом про те ідеологія — ціннісна система, якою виражено ставлення до існуючим громадським порядків, що обгрунтовує політичні ідеали, принципи, норми, мети образи поведінки. Такі, скажімо, як соціальна справедливість, свобода, прав людини, демократія, солідарність. Оцінка соціальної реальності, що означає її співвіднесення з політичних потребах і якими інтересами, ідеалами і принципами, — найважливіша функція ідеології. Так чи інакше оцінюючи реалії, діяльність політичних суб'єктів, його результати і наслідки, ідеологія знаходитьрегулятивно -ориентирующую силу. Вона спрямовує практичні дії рамки цілей, прийнятних насамперед для які панують у суспільстві соціальних груп, і, по крайнього заходу, неотвергаемих більшістю інших верств.

Політична ідеологія виконує на суспільстві ряд функцій:

1) задає систему смислів, орієнтації людської діяльності;

2) пропонує досконаліші ідеали, виступає як безпосереднього мотиву політичної діяльності, мобілізує суспільство у власних положень. У цьому політична ідеологія покликана й не так пропагувати свою мету і установки, скільки домагатися цілеспрямованих дій людей на виконання поставлених нею завдань;

3) впроваджує у громадську свідомість власні критерії оцінки минулого, сьогодення й майбутнього;

4) протистоїть приватним інтересам,разъединяющим людей, об'єднує в партії, групи, течії, прагне згуртувати, інтегрувати суспільство;

5) і захищає інтереси певних соціальних груп.

Лібералізм – це ідеологія, що проголошує визнання політичні й економічні прав індивіда у межах законів, що є узагальненням природних потреб і невідчужуваних прав людей життя, свободу, майно, безпеку, порядок. Лібералізм передбачає такий устрій нашого суспільства та владних механізмів, коли вільна конкуренція і ринок обмежують роль держави у життя суспільства.

Консерватизм: 1) визнання існування назавжди і безповоротно встановленого універсального морального порядку, санкціонованого релігією;

2) природне нерівність людей необхідним чином розподіляє їх на керованих і більше управляючих, що підвалинами правління аристократії;

3) з природної «гріховності» і «нерозумність» людей функції влади не повинні бути закріплені за державою (кращий політичний режим – монархія);

4) невіру респондентів у силу прогресу, опора на традиційні, перевірені часом способи влади й управління;

5) ставлення до конституції як до прояву вищих принципів, що втілюватимуть неписане божественне право, які можуть тому довільно змінюватися людиною;

6) переконаність у необхідності правління законом і обов'язковості моральних підстав у діяльності незалежного суду;

7) розуміння громадянського законослухняності як форми індивідуальної волі народів і т.д.

У цілому нині неоконсерватизм дуже вдало пристосував традиційні цінності консервативного штибу до реалійпозднеиндустриального (постіндустріального) етапу розвитку суспільства. Розмаїття стилів життя й пожвавлення всебічної залежності людини від технічних середовища, прискорений темп життя і порушення духовного та обмеження екологічного рівноваги – усе це породило серйозний ориентационний криза у думці країн, поставило під багато первинні цінності європейської цивілізації. У умовахнеоконсерватизм запропонував суспільству духовні пріоритети сім'ї та релігії, соціальної стабільності, що базується на моральної взаємовідповідальності громадянина і держави й їх взаємодопомоги, повазі правничий та недовіру до надмірної демократизації, міцній державному порядку і загальну стабільність. Зберігаючи зовнішню відданість ринковому господарювання, привілейованості окремих страт і верств, ці орієнтири були чітко спрямовані зберегти у суспільстві та громадянином суто людських якостей, універсальних моральних законів, без яких ніяке економічний добробут і технічне людський розвиток не заповнить що утворився людських душах духовного вакууму.

* Соціал-демократична доктрина - Соціал-демократія, як один напрям соціалістичної ідеології, виникла наприкінціXIХ в. у надрах марксизму і у своєму розвитку пройшла три етапу. У першому етапі (80-ті – 90-тігодиXIХ в.) більшість соціал-демократичних партій об'єднувалися у ІІ Інтернаціоналі, створеному Ф. Енгельсом в 1889 р. і розділяла основні марксистські принципи щодо революційного шляху початку соціалізму, насильницьких форм перетворення громадських відносин також ролі диктатури пролетаріату у тих процесах. Але вже уконцеXIХ – початку ХХ ст. починається критичне переосмислення марксистської теорії, що з іменами відомих діячів німецького робітничого руху Ф. Лассаля (1825-1864), Еге. Бернштейна (1850-1932) і Ко.Каутского (1854-1938) - саме й вважаються родоначальниками соціал-демократії. Ф.Лассаль висунув положення про можливість мирного початку соціалізму з урахуванням загального виборчого права (що суперечило марксистському становищу про роль революції), і навіть розглядав держава як інститут, стоїть над класами (що відбувалося урозріз із марксистським становищем про країну як апараті насильства одного класу над іншим). Найповніша сучасна інтерпретація соціал-демократичної ідеології міститься у висунутоїСоцинтерном концепції "демократичного соціалізму" (термін ввів До.Каутский), яка, як декларувалося в прийнятої першої програмі, має стати підвалинами перетворення капіталістичного суспільства на соціалістичне. Характерні риси соціал-демократичної доктрини, яка втілено концепції демократичного соціалізму:

- соціалізм – громадської лад, який неу результаті класової боротьби, і революційної ліквідації капіталізму, а шляхом реформ;

- у економічній сфері – збереження приватної власності і функціонування за інші форми власності, тобто. підтримка ідеї змішаної економіки;

- регулювання економікою;

- націоналізація найбільших компаній;

- самоврядування робочих колективів і фермерів;

- участь профспілок з розробки національної економічної політики;

- участь трудящих прийняття рішень лише на рівні компаній, і підприємств;

- розробка й підтримку соціальних програм, вкладених у забезпечення зростання середнього класу, досягнення вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості яких, особливо у сфері освіти, охорони здоров'я, культури та інформації;

- в міжнародному плані – розробка й підтримку програм, які забезпечують стабільність у світі.

Фашизм і неофашизм - Фашизм (латів.fascio - пучок, зв'язка) - ідейно-політичний протягом, сформована з урахуванням синтезу сутності нації як вічної й усієї вищої реальності йдогматизированное принципу соціальну справедливість; екстремістське політичне рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової і національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія повно реалізувався Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883-1945) та Німеччині часів режиму Адольфа Гітлера (1889-1945). Фашисти будь-який національності формували свою ідеологію за принципами національної винятковості, месіанської ролі над народом. Політична доктрина фашизму заперечила поняття «клас» і «класова боротьба», йому головні поняття - «раса», «нація», оскільки класи роз'єднують вище і вічну спільність людей - нації. Фашистське держава визнавала ніяких прав робочих, службовців, вважала, що профспілки обурюють «>стадние інстинкти» працюючих. Тож у країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялися.

Неофашизм - різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології й політичної практики фашизму, соціальної бази яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, якамодифицировала гітлерівський расизм, відсунувши на задній його теза про перевагу німців з інших європейськими народами.