83. Розвиток культури в Україні в XVIII ст..

Культура України з середини XVII — до кінця XVIII століття - розвивалась за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку. Прагнення встановити контроль над культурним життям українців — характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури.

Освіта 

Стан культури в Україні в цей період мав свої особливості: українські землі були роз´єднані, знаходились у складі різних держав, що заважало загальному розвитку культури, взаємозбагаченню й поширенню досягнень культури різних регіонів; на перешкоді розвитку української культури стояла політика урядів тих держав, під владою яких знаходились українські землі й які намагалися денаціоналізувати українське населення, тобто позбавити його самобутніх, національних рис, асимілювати, злити з пануючою нацією (у Росії — русифікувати, у Польщі — полонізувати, в Австрії — онімечити тощо); у розвитку української культури почали виділятися демократичні тенденції, що протистояли реакційній схоластиці церкви та запобіганню перед усім іноземним. Культурним центром України на цей час продовжував залишатись Київ, а головним науково-освітнім закладом — Київський колегіум, перетворений у 1701 p. на Києво-Могилянську академію. Навчання в ній носило в основному світський характер, тут вивчали математику, астрономію, медицину, образотворче мистецтво^[2]. Контингент студентів формувався на демократичних засадах — без обмежень щодо соціального стану. За часів І. Мазепи тут навчалося близько 2 тис. студентів, у тому числі представники різних народів: серби, чорногорці, молдавани, греки, болгари. Багато випускників академії стали з часом видатними політичними діячами, вченими, церковними ієрархами, письменниками: Ф. Прокопович, Бантиш-Каменський, І. Самойлович,С. Палій,міністри Катерини II —О. Безбородько, Л.Трощинський та інші. Деякий час тут навчавсяМ.В.Ломоносов.

За зразком Київської академії були засновані колегіуми У Чернігові, Харкові (1727 p.), Переяславі. Харківський колегіум, де навчалося близько 500 студентів, став центром духовного життя і освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.Але в кінці XVIII ст. починається занепад цих установ, вони перетворюються на звичайні духовні семінарії, стають осередками русифікації. На Західній Україні освітні заклади теж використовувались польською владою для полонізації і покатоличення українського населення. У 1661 р. було засновано Львівський університет, у деяких містах діяли єзуїтські та уніатські колегії, де викладання велось польською мовою і мато богословський характер. У 1786 р. російський уряд прийняв «Статут народних училищ», відповідно до якого відкривалися народні училища двох типів: у повітових містах — дворічні (початкова освіта — учили читати, писати, рахувати, вивчали основи православної віри); у губернських центрах — п´ятирічні (середня освіта - вивчали історію, географію, фізику. Внаслідок реформи за панування царя Олександра І з’явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкрилися гімназія, а у кожному повіті - повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже в наслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, здебільшого кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для українських дітей залишались церковнопарафіяльні школи. постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників. Мовою освіти в Україні була виключно російська, що гальмувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації^[3]. Розквіт Київської академії тривав до 60- х років XVIII ст. Пізніше реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад. У другій половині XVIII ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалась поза школою^[4].