67. Поняття, предмет та метод цивільно-процесуального права.

Як самостійна галузь права цивільне процесуальне право характеризується власним предметом та методом правового регулювання.

Цивільне процесуальне право — це система правових норм, які регулюють діяльність суду й інших учасників процесу, спрямована на розгляд і вирішення цивільних справ у порядку позовного, наказного й окремого провадження, а також цивільні процесуальні правовідносини, які виникають у зв’язку з такою діяльністю.

Таким чином, предметом правового регулювання галузі цивільного процесуального права є цивільний процес.

Проте в теорії цивільного процесуального права існує й інший, так званий широкий підхід до розуміння предмета цивільного процесуального права. Його засновником вважають М.Б. Зейдера [З, с. 81]. Сенс «широкого» підходу полягає в тому, що захист цивільних прав здійснюється не лише судом, а й іншими органами, тому до предмета цивільного процесуального права слід включати разом із діяльністю суду також і діяльність інших державних органів і суспільних організацій з розгляду правових спорів та захисту права. Деякі автори відносять до предмета регулювання цивільного процесу також неюрисдикційні способи захисту прав (претензійний порядок, посередництво тощо) [4, с. 8].

Проте навряд чи варто поєднувати різні форми захисту права в межах однієї галузі. Процедура розгляду спорів несудовими органами істотно відрізняється від судового порядку розгляду цивільних справ та врегульовані нормами різних галузей права (адміністративного, земельного, трудового, сімейного тощо). Як уже зазначалося, під цивільним процесом необхідно розуміти лише діяльність суду з розгляду цивільних справ, у зв’язку з чим можна стверджувати, що поняття «цивільний процес» і «цивільне судочинство» є тотожними поняттями.

Метод правового регулювання цивільного процесуального права визначає способи впливу на правовідносини, врегульовані нормами цієї галузі права.

Виділяють такі основні елементи методу правового регулювання:

1) характер загального правового положення суб’єктів правовідносин;

3) характер підстав виникнення, зміни або припинення правовідносин (тобто юридичних фактів);

3) характер способів формування прав та обов’язків суб’єктів;

4) характер юридичних заходів впливу (тобто санкцій), способів, підстав та процедури застосування санкцій [5, с. 134-135].

Виходячи зі вказаних елементів метод правового регулювання галузі цивільного процесуального права можна визначити як імперативно-диспозитивний.

У будь-якій галузі права присутні як імперативні, так і диспозитивні елементи правового регулювання. При цьому загальна характеристика методу правової галузі може ґрунтуватися на найбільш типових для неї, домінуючих, пріоритетно використовуваних засобах впливу на правовідносини. Між тим, однією з особливостей цивільних процесуальних правовідносин є те, що до їх суб’єктів, які перебувають у нерівному правовому становищі (суд має головне керівне положення стосовно інших суб’єктів), застосовуються різні способи правового регулювання. Саме тому не виключене поєднання в одній галузі як імперативних, так і диспозитивних елементів методу правового регулювання. Як справедливо зазначив М.А. Аліескєров, у цивільному процесуальному праві імперативні засоби регулювання домінують щодо таких суб’єктів, як суд, особи, котрі беруть участь у справі, які не мають матеріально-правової зацікавленості у розгляді справи, та особи, що сприяють здійсненню правосуддя. Диспозитивні засоби регулювання переважають стосовно тих осіб, які беруть участь у справі й мають матеріально-правову зацікавленість у розгляді справи [6, с. 79].

Певні особливості мають також юридичні факти, що є підставами виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Такими юридичними фактами є процесуальні дії суду й осіб, що беруть участь у справі. Імперативно-диспозитивний характер правового регулювання проявляється в цьому випадку в тому, що, з одного боку, процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, якими вони ініціюють виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин, є реалізацією їх процесуальних прав та обов’язків, які вони здійснюють на власний розсуд. З іншого боку процесуальні дії здійснюються особами, які беруть участь у справі, у чітко визначеній процесуальній формі, під контролем суду та повинні бути судом затверджені (звернення зацікавленої особи до суду затверджується ухвалою суду про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК), відмова позивача від позову приймається судом постановлениям ухвали про закриття провадження у справі (ст. 174 ЦПК), мирова угода сторін має бути визнана судом з постановлениям відповідної ухвали (ст. 175 ЦПК) тощо).