83. Перегляд судових рішень Верховним судом України.

Глава 3. Перегляд судових рішень верховним судом україни

Стаття 353. Перегляд судових рішень Верховним Судом України

1. Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Стаття 354. Право на звернення про перегляд судових рішень

1. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку.

2. Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, може бути подана особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, коли стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

3. Не може бути подана заява про перегляд ухвал суду касаційної інстанції, які не перешкоджають провадженню у справі. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного провадження.

Стаття 355. Підстави для подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Стаття 356. Строк подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання, на підтвердження підстав, установлених пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.

2. Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, може бути подана не пізніше одного місяця з дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

3. У разі пропущення строку, встановленого частинами першою, другою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суд за клопотанням особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк. Заява про перегляд судового рішення залишається без розгляду, якщо особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, а також якщо в поновленні строку відмовлено. Питання про поновлення строку для подання заяви про перегляд судового рішення або про залишення заяви без розгляду вирішується судом без виклику осіб, які беруть участь у справі, та за результатами розгляду постановляється відповідна ухвала.

Стаття 357. Вимоги до заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень подається у письмовій формі.

2. У заяві про перегляд судових рішень зазначаються:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, та осіб, які беруть участь у справі, а також їхні номери засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

3) конкретні різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;

4) обґрунтування необхідності перегляду судових рішень у зв'язку з ухваленням рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява подана на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу;

5) вимоги особи, яка подає заяву;

6) у разі необхідності - клопотання;

7) перелік матеріалів, які додаються.

3. Заява підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження.

Стаття 358. Порядок подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. До заяви додаються:

1) копії заяви відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі;

2) копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву;

3) копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;

4) копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, або клопотання особи про витребування копії такого рішення в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву, - у разі подання заяви про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу.

2. До заяви додається документ про сплату судового збору. За подання і розгляд заяви на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, судовий збір не сплачується.

Стаття 359. Перевірка відповідності заяви вимогам цього Кодексу Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ

1. Заява про перегляд судового рішення, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, реєструється у день її надходження та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду.

2. Суддя-доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам цього Кодексу. У разі встановлення, що заяву подано без додержання вимог статей 357 та 358 цього Кодексу, заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути.

3. Якщо заявник усунув недоліки заяви в установлений строк, вона вважається поданою у день первинного її подання до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

4. Заява повертається заявнику, якщо:

1) заявник не усунув недоліки протягом установленого строку;

2) заяву подано особою, яка не має права на подання такої заяви;

3) заяву підписано від імені особи, яка не має повноважень на ведення справи;

4) є ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про відмову у допуску справи до провадження за наслідками її розгляду, прийнята з аналогічних підстав.

5. Повернення заяви з підстав, зазначених у частині четвертій цієї статті, не перешкоджає повторному зверненню у випадку належного оформлення заяви або з інших підстав ніж ті, що були предметом розгляду.

6. За відсутності підстав для повернення заяви, в якій міститься клопотання особи про витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, суддя-доповідач невідкладно постановляє ухвалу про витребування такої копії рішення разом з її автентичним перекладом в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи.

Стаття 360. Допуск Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ справи до провадження

1. Вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією у складі п'яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яка формується у порядку, встановленому частиною третьою статті 111 цього Кодексу, без участі суддів, що прийняли рішення, яке оскаржується.

2. Про допуск справи до провадження або відмову в такому допуску Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження заяви, а в разі витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, - з дня надходження такої копії постановляє ухвалу. Ухвала постановляється без виклику осіб, які беруть участь у справі. Ухвала про допуск справи до провадження або про відмову в такому допуску повинна бути обґрунтованою.

3. Ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судового рішення та доданими до неї документами надсилається до Верховного Суду України протягом п'яти днів з дня її постановлення. Копія ухвали про допуск справи надсилається разом із копією заяви особам, які беруть участь у справі, а в разі відмови у допуску особі, яка подала заяву.

4. Якщо за результатами розгляду питання про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, буде встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов'язань є наслідком недотримання норм процесуального права, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність витребування справи. Розгляд справи здійснюється колегією у складі п'яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.

Стаття 360¹. Підготовка справи до розгляду у Верховному Суді України

1. Ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судового рішення та доданими до неї документами реєструється у день її надходження, але не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду. Суддя-доповідач протягом трьох днів постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та надсилає її копії особам, які беруть участь у справі.

2. Суддя-доповідач протягом п'ятнадцяти днів з дня відкриття провадження здійснює підготовку справи до розгляду Верховним Судом України:

1) виносить ухвалу про витребування матеріалів справи та направляє її до відповідного суду;

2) вирішує питання про зупинення виконання відповідних судових рішень;

2¹) вирішує питання про поновлення строку для подання заяви про перегляд судового рішення або про залишення заяви без розгляду, якщо таке питання не розглядалося у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

3) доручає відповідним фахівцям науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготувати науковий висновок щодо норми матеріального права, яка неоднаково застосована судом (судами) касаційної інстанції у подібних правовідносинах;

4) визначає органи державної влади, представники яких можуть дати пояснення в суді щодо суті правового регулювання цією нормою закону та дає розпорядження про їх виклик до суду;

5) здійснює інші заходи, необхідні для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права.

Стаття 360². Порядок розгляду справи Верховним Судом України

1. У Верховному Суді України справа про перегляд судового рішення з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що мало наслідком ухвалення різних за змістом судових рішень, розглядається на засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.

Якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, до складу яких входять судді відповідної спеціалізованої юрисдикції. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу відповідних судових палат Верховного Суду України.

2. Справа про перегляд судового рішення з підстави, встановленої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Верховного Суду України, визначеного законом.

3. Відкриття судового засідання, оголошення складу суду, роз'яснення права відводу, роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків здійснюється відповідно до глави 4 розділу III цього Кодексу.

4. Після проведення процесуальних дій, зазначених у частині третій цієї статті, та розгляду клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі про зміст вимог, викладених у заяві про перегляд судових рішень, та результати проведених ним підготовчих дій.

5. Особа, яка подала заяву про перегляд судових рішень, та особи, що приєдналися до неї, у разі їх прибуття у судове засідання мають право надати пояснення по суті заявлених вимог. Якщо такі заяви подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Для з'ясування сутності норми матеріального права, яка неоднаково застосована, можуть заслуховуватися пояснення представників органів державної влади.

6. Неприбуття сторін або інших осіб, які беруть участь у справі і належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, для участі у судовому засіданні не перешкоджає судовому розгляду справи.

7. Після закінчення заслуховування пояснень осіб, зазначених у частині п'ятій цієї статті, суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення.

8. Строк розгляду справи Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня відкриття провадження у справі.

Стаття 360³. Повноваження Верховного Суду України

1. За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов:

1) про повне або часткове задоволення заяви;

2) про відмову в задоволенні заяви.

2. Судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку, що додається до постанови.

3. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Стаття 360⁴. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви

1. Суд задовольняє заяву у разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу.

2. Якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання.

3. Якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

4. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви має бути вмотивованою.

Стаття 360⁵. Постанова Верховного Суду України про відмову в задоволенні заяви

1. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

2. Постанова про відмову в задоволенні заяви має бути вмотивованою.

Стаття 360⁶. Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення

1. Постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі, не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи.

Стаття 360⁷. Обов'язковість судових рішень Верховного Суду України

1. Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

2. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом.

3. Рішення Верховного Суду України, прийняті за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу, підлягають опублікуванню на офіційному веб-сайті Верховного Суду України не пізніш як через десять днів з дня їх прийняття.

96.Система господарських судів України встановлена Законом “Про судоустрій і статус суддів” (2010). Господарське судочинство ґрунтується на дотриманні встановлених законами правил судочинства, які вміщені в Господарському процесуальному кодексі України та інших законах. Господарські суди застосовують Конституцію України, Закони України, загальновизнані норми міжнародного права та міжнародних договорів.

Єдину систему господарських судів України становить Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди. Місцевими господарськими судами відповідно до Закону “Про судоустрій і статус суддів” є: господарський суд Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Особливе місце у судово-господарській системі займає Вищий господарський суд України, який є вищим судовим органом господарських судів України. Вищий господарський суд України діє у складі колегій суддів, в його складі утворюються Президія, як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого господарського суду України, та Пленум Вищого господарського суду України.

Вищий господарський суд України у визначених законом формах:

здійснює нагляд за діяльністю апеляційних господарських судів та місцевих господарських судів і дає роз’яснення з питань судової практики;

розглядає у касаційному порядку справи;

забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів;

веде і аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;

надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення господарських справ;

забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, а також здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Місцеві господарські суди вирішують спори, віднесені до їх компетенції; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ними рішення; ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських правовідносин; вносять пропозиції Вищому господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.

Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції, які утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з обов’язковим визначенням території, на яку поширюються повноваження цих судів та їх місцезнаходження. Указами Президента України від 11 липня 2001 р., 30 травня 2002 р. та 25 червня 2003 р. в Україні утворено 11 апеляційних господарських судів.

Апеляційні господарські суди мають відповідні повноваження: переглядають в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюється його повноваження; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ним постанови; проводять роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин; подають пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів, надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим господарським судам та виконують інші повноваження, передбачені законодавством.

Інститут підвідомчості, за загальним правилом, використовується для визначення кола справ, віднесених саме до ведення господарського суду, і дозволяє відмежовувати їх від справ, віднесених до ведення інших судових органів.

Підвідомчість господарських справ визначається в багатьох випадках нормативними актами господарського законодавства, які часто містять посилання загального характеру на те, що спори, які виникають з того чи іншого приводу, вирішуються “судом або господарським судом”. У цьому разі слід звертатись до спеціальних норм господарського процесуального законодавства, що визначають підвідомчість справ господарським судам.

Відповідно до ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі:

справи у спорах, що виникають при укладанні, змінні, розірванні та виконанні господарських договорів, в тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

справи про банкрутство, які розглядаються у порядку провадження, передбаченого ГПК, з урахуванням особливостей встановлених Законом України від 30 червня  1999 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а стосовно банкрутства банків – також Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року;

справи за заявами органів Антимонопольного комітету, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який був, і також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Згідно ч. 4 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Одним із видів третейських судів в Україні виступає Міжнародний комерційний арбітраж, який здійснює свою діяльність на підставі Закону України “Про третейські суди” від 11 травня 2004 р. та Закону Ук р а ї н и “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.

На вирішення міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися:

спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;

спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Арбітражне рішення, яке приймає Міжнародний комерційний арбітраж, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов’язковим, і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням вимог законодавства.

97.Переддоговірні відносини на зако­нодавчому рівні не виокремлено в са­мостійний вид відносин. Залежно від суб´єктного складу та змісту вони можуть підпадати під ознаки як госпо­дарсько-виробничих, так і організа­ційно-господарських відносин (якщо одним з учасників подібних відносин є суб´єкт організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю). «Вторг­нення» права у переддоговірні відно­сини у сфері господарювання зумов­лено необхідністю подолання проявів недобросовісної поведінки з боку май­бутніх контрагентів, що в низці випад­ків може вплинути на чинність досяг­нутої між ними домовленості. Чинне законодавство (ч. 2 ст. 180 ГК Украї­ни) для визнання договору укладеним потребує наявності трьох умов: 1) до­сягнення згоди щодо всіх суттєвих умов; 2) втілення такої згоди у належ­ну форму; 3) дотримання передбаче­ного законом порядку досягнення цієї згоди. У контексті останньої виокрем­леної законодавцем умови слід звер­нути увагу на дві обставини: по-перше, існує ціла низка способів (порядків) досягнення згоди щодо всіх суттєвих договірних умов, не всі з яких регла­ментуються чинним законодавством (наприклад, досягнення згоди шляхом проведення переговорів); по-друге, не всі способи (порядки) укладення договору, які передбачені чинним за­конодавством, мають імперативний характер. Інакше кажучи, порядок ук­ладення господарського договору мо­же бути встановлений як законодав­чим шляхом (при цьому такий поря­док може мати як обов´язковий, так і рекомендаційний характер), так і до­мовленістю між майбутніми контр­агентами. І саме від того, який поря­док укладення договору (досягнення згоди) порушено, яка форма зовніш­ньої об´єктивації такого порушення, залежить вирішення питання про правові наслідки недобросовісної по­ведінки сторони.

Загальний порядок укладення гос­подарських договорів чітко регламен­тується ст. 181 ГК України. Етапами цього порядку є: направлення проекту договору (оферти) однією стороною; розгляд проекту договору другою сто­роною та його прийняття (акцепт); отримання першою стороною підписа­ного другою стороною проекту дого­вору. При цьому слід зазначити, що 20-денний термін, передбачений ГК України для розгляду проекту догово­ру та/або протоколу розбіжностей, має рекомендаційний характер, тобто може бути змінений сторонами на інший термін. Ця процедура викорис­товується під час укладення стандар­тизованих господарських договорів (зі стандартними договірними умовами). Від загального порядку укладення до­говору відрізняється порядок укла­дення договору шляхом проведення переговорів (у такому випадку обидві сторони беруть участь у розробці до­говірних умов, відповідно «авторство» проекту договору належить одночасно обом сторонам); конкурентний поря­док, у межах якого застосовуються два види спеціальних процедур: конкурс (тендер) та публічні торги (аукціон); дозвільний порядок, який вимагає для укладення договору отримання попе­реднього дозволу (або попереднього узгодження договірних умов) з боку відповідних органів чи осіб, які не є сторонами договору, порядок укладен­ня договору шляхом приєднання до нього; укладення договору за рішен­ням суду тощо. Свої особливості має порядок укладення договору, обов´я­зок укладення якого випливає з попе­реднього договору або імперативних положень чинного законодавства, що наділяють відповідну особу статусом суб´єкта публічних зобов´язань.

У низці випадків укладення дого­вору може розпочинатися за однією процедурою (порядком укладення), а закінчитися іншою, за винятком ви­падків, коли чинне законодавство пе­редбачає як обов´язковий для того чи іншого договору відповідний порядок укладення, чим виключає можливість застосування іншого.

Найпоширенішим у господарсько­му обороті порядком укладення дого­ворів є проведення переговорів. На відміну від інших переддоговірних етапів (порядок проведення яких здебільшого детально регламентова­ний чинним законодавством), сторони цілком вільні у визначенні правил ве­дення переговорів. Зазначені правила можуть встановлюватися сторонами як в усній формі, так і фіксуватися у переддоговірних угодах. Утім, зазна­чені угоди можуть стосуватися не тільки порядку ведення переговорів (строків, протягом яких має бути роз­почато (закінчено) переговори, конфі­денційності інформації, отриманої під час переговорів тощо), а й закріплюва­ти проміжний результат, який досяг­нуто під час переговорів, сторонам яких не вдалося досягти кінцевої до­мовленості щодо всіх суттєвих умов. Так, до переддоговірних угод законо­давство низки країн відносить угоди з навмисно відкритими умовами (узго­дження яких сторонами передбачено у майбутньому), що не є перешкодою їх визнання укладеними (такими, що відбулися). У разі ж недосягнення зго­ди за відкритими умовами останні мо­жуть визначатися у судовому порядку. Можливість укладення таких дого­ворів передбачена як Принципами міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, так і торговими кодексами окремих країн.

У 1997 р. робоча група по міжнарод­ним договорам під керівництвом М. Фонтейна склала звіт про передд-говірні угоди, в якому було виокремле­но 26 типових прикладів, які роз­поділено на чотири базові групи: 1) кін­цеві договори з деякими варіаціями;

2) угоди про стадії переговорів; 3) уго­ди, що юридично не пов´язують їх сторін; 4) угоди, що містять кінцеву до­мовленість щодо певних аспектів пере­говорів [1, 273].

Згідно з чинним законодавством (ст. 182 ГК України) юридичні наслід­ки здатен породжувати тільки один вид переддоговірних угод — поперед­ній договір. Виникає питання про зна­чення всіх інших видів переддоговір­них «джентельменських» угод у про­цесі упорядкування договірних відно­син учасників господарського обороту (стабілізації договірної дисципліни). Якщо такі угоди (які мають власний, відмінний від основного договору, предмет) не є юридично зобов´язую­чими для сторін, який сенс їх укладен­ня? На сьогодні в судовому порядку розглядаються два види переддо­говірних спорів за позовами: про спо­нукання до укладення договору (якщо одна зі сторін є зобов´язаною укласти договір на підставі законодавчих по­ложень чи раніше укладеного нею по­переднього договору); про розгляд розбіжностей за договірними умова­ми. А чи може бути предметом судово­го розгляду спір, пов´язаний із пору­шенням процедури ведення перего­ворів, встановленої у переддоговірній угоді, та відповідно застосовуватися санкції, передбачені в ній? Показови­ми у цьому контексті є положення, відображені у Принципах Європей­ського договірного права, Принципах УНІДРУА, за якими дотримання обо­в´язку добросовісності та чесної діло­вої практики передбачає, зокрема, й те, що сторони пов´язані практикою, вста­новленою ними у своїх взаємовідноси­нах [2, 27]. Порушення передбаченого у переддоговірних угодах порядку укладення договору не впливає на чинність уже укладеного попри ці об­ставини договору. Зовсім іншою є си­туащя, коли вчинені однією з учас­ниць переговорів порушення мають ознаки недобросовісної поведінки, спрямованої на зволікання досягнен­ня кінцевої згоди за усіма суттєвими умовами договору, та/або дає всі під­стави вважати, що ця учасниця не має наміру вступати у договірні зв´язки. За правом низки країн за недобро­совісне ведення переговорів передба­чено відповідальність у вигляді від­шкодування збитків потерпілій сторо­ні, а в деяких випадках і моральної шкоди. Нині договірне право у всіх правових системах розвивається у на­прямі покладення на сторін переддоговірного етапу загального обов´язку добросовісної поведінки, порушення якого може притягнути недобросовіс­ну сторону до переддоговірної відпо­відальності. Вимоги добросовісної по­ведінки на переддоговірному етапі стали майже єдиним положенням, що регулює відносини сторін у зв´язку з укладенням договору під час перего­ворів. Як абсолютно нова для права ідея, положення про переддоговірну відповідальність (тобто відповідаль­ність за недобросовісну поведінку під час переговорів) розвинулися extra legem на рівні судової практики та зви­чаїв ділового обороту, і тільки почина­ючи з другої половини XX ст. почали відображатися на законодавчому рівні [З, 213-214]. На сьогодні право більшості країн визнає підставою пе­реддоговірної відповідальності пору­шення обов´язку добросовісної по­ведінки на переддоговірному етапі. На доктринальному рівні цю відповідаль­ність поділяють на два різновиди: 1) відповідальність за недобросовісну поведінку однієї зі сторін на переддо­говірному етапі, що перетворила до­говір на недійсний; 2) відповідаль­ність за недобросовісну поведінку однієї зі сторін на переддоговірному етапі, що призвела до неукладення до­говору.

Вітчизняне законодавство визнає підставою господарсько-правової від­повідальності правопорушення у сфе­рі господарювання (ст. 216 ГК Украї­ни). Згідно з ч. 2 ст. 218 ГК України учасник господарських відносин від­повідає за: 1) невиконання, неналежне виконання господарського зобов´язан­ня; 2) порушення правил здійснення господарської діяльності (діяльності, спрямованої на виготовлення та реалі­зацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру).

Як бачимо, недобросовісне ведення переговорів безпосередньо не визначе­но як господарське правопорушення (підстава господарсько-правової від­повідальності). У низці випадків недо­бросовісна поведінка однієї зі сторін переговорів може підпадати під озна­ки тих чи інших видів правопорушень (наприклад, під ознаки недобро­совісної конкуренції). Разом із тим слід зазначити, що правила здійснен­ня господарської діяльності — це пра­вила, які встановлюються як щодо ви­робництва товарів (у широкому зна­ченні слова), так і щодо їх реалізації. У свою чергу, поняття «реалізація то­варів» (у широкому значенні слова) охоплює відносини, пов´язані як з укладенням договорів, спрямованих на їх реалізацію (а переговори — є са­мостійною процедурою укладення та­ких договорів), так і з їх виконанням. Більше того, основним принципом провадження підприємницької діяль­ності, яке має імперативний характер та діє незалежно від волі суб´єктів та­кої діяльності, є принцип добросо­вісної та чесної ділової практики (цей принцип, як і інші принципи права, має пряму дію). Відповідно, його порушення, зокрема й під час прове­дення переговорів, що передують укладенню комерційних договорів, є од­ним із проявів недобросовісної пове­дінки у сфері господарювання. Зна­чення принципу добросовісної та чес­ної ділової практики полягає у тому, що кожний, хто постраждав від недоб­росовісної поведінки іншої особи, має отримати правовий захист [4, 55]. З метою послідовного провадження цього принципу вітчизняному законо­давцю було б доречно взяти за взірець відповідні положення Принципів між­народних комерційних договорів УНІДРУА. Так, заст. 2.1.15 Принципів УНІДРУА сторона вільна проводити переговори та не несе відповідальності за недосягнення згоди. Однак сторона, яка веде або перериває переговори не­добросовісно, є відповідальною за збитки, спричинені другій стороні. Недобросовісним, зокрема, є вступ стороною в переговори або їх продов­ження за відсутності наміру досягти угоди з другою стороною [2, 64-65]. Відповідальність сторони за недобро­совісні переговори передбачає відшко­дування збитків потерпілій стороні та компенсацію за втрату можливості ук­ласти інший договір із третьою осо­бою. Спеціальною підставою, за якою сторона, яка брала участь у перегово­рах, має право на компенсацію, слід розглядати безпідставне збагачення (глава 83 ЦК України (набуття, збере­ження майна без достатньої правової підстави)). Наприклад, у низці ви­падків, коли сторони передбачають розкриття у процесі ведення перего­ворів інформації, що становить ко­мерційну цінність, вони укладають угоди про конфіденційність або перед­бачають відповідне застереження в ук­ладених між ними переддоговірних угодах. Принципи УНІДРУА (ст. 2.1.16) навіть за умови відсутності угоди (за­стереження) про конфіденційність ґрунтуються на автоматичному покла­денні на сторін обов´язку щодо кон­фіденційності інформації, отриманої у процесі ведення переговорів, а також обов´язку невикористання такої ін­формації для власних цілей (незалеж­но від того, чи було укладено договір). Засобом правового захисту при пору­шенні такого обов´язку відповідно до Принципів УНІДРУА є компенсація, заснована на вигоді, яку отримано другою стороною. Крім того, коли інформацію було розкрито тільки ча­стково, потерпіла сторона може звер­нутися до суду з вимогами щодо забо­рони таких дій. Принципу добро­совісності та чесної ділової практики Принципи УНІДРУА також підпоряд­ковують право припинення перего­ворів (сторона не може залишатися вільною у праві припинити перегово­ри раптово та без будь-яких підстав) [2, 67-69].

Ще одним відкритим на сьогодні питанням переддоговірного етапу є визначення компетентного закону, спрямованого на регламентацію пе­реддоговірних відносин, що виника­ють у процесі укладення зовнішньо­економічних договорів (при цьому йдеться як про дотримання самого по-рядоку укладення зовнішньоеконо­мічного договору, так і про підстави переддоговірної відповідальності). Так, зовнішньоекономічний договір не завжди має «єдиний договірний ста­тут», тобто різні питання, які виника­ють як під час укладення та виконання такого договору, можуть регулюватися правом різних країн. Такі питання мо­жуть бути пов´язані з визначенням: форми зовнішньоекономічного дого­вору; змісту прав та обов´язків сторін; здатності сторін до укладення догово­ру; умови дійсності договору та під­стави визнання його недійсними, наслідками такого визнання тощо. На відміну від усіх перелічених питань, питання про право, що має застосову­ватися до взаємовідносин сторін до моменту укладення ними договору (зокрема й правила проведення різних переддоговірних процедур, що переду­ють укладенню договору, значення та вимоги до тих чи інших переддо­говірних угод, умови переддоговірної відповідальності тощо), залишається невирішеним. На доктринальному рівні існує декілька підходів щодо об­рання компетентного правопорядку для врегулювання тих чи інших пи­тань, що виникають на переддоговірному етапі. Прихильники першо­го підходу пропонують використову­вати для кваліфікації оферти (включа­ючи визначення критеріїв, яким вона має відповідати, можливості її відкли­кання тощо) право країни, де була зроблена оферта, і відповідно до акцепту — право країни на його здій­снення. Утім, зазначений підхід на­вряд чи можна визнати вдалим, оскільки він «розшаровує» регламен­тацію єдиного загального порядку укладення договору як цілісної перед­договірної процедури та не враховує наявності інших можливих порядків укладення зовнішньоекономічних до­говорів. Так, якщо керуватися логікою такого підходу, то вбачається, що правомірність ведення переговорів має визначатися за правом країни їх проведення. Проте як бути у випадку ведення переговорів на території декількох країн?

За другим підходом, існуючим у те­оретичній площині, пропонується за­стосування до оферти та акцепту пра­ва країни, що застосовувалося б до змісту договору (у випадку його укла­дення). Утім, прихильники цього під­ходу не враховують те, що внаслідок дії принципу автономії волі сторін зміст договору, що буде укладено (умови про права та обов´язки сторін), може підпорядковуватися праву будь-якої країни, однак вибір такого права здійснюється в рамках переддоговір­них відносин, а не передує їм. При цьому, як справедливо звертає увагу А. Кучер, сам спір з приводу процеду­ри укладення договору може виникну­ти ще до моменту обрання сторонами права, що буде застосоване до змісту договору. Більше того, принцип авто­номії волі сторін зовнішньоеконо­мічного договору не виключає й мож­ливості підпорядкування тих чи інших змістовних частин договору праву різних країн. Про це свідчать положення ч. З ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. [5], відповідно до якої вибір права може бути здійсне­ний щодо правочину в цілому або його окремої частини.

Нарешті, третій підхід пропонує використання для вирішення зазначе­них питань права країни місце укла­дення договору. Однак і цей підхід має свої вади, пов´язані насамперед із різним визначенням самого «місця ук­ладення договору» у праві різних країн. За вітчизняним законодавством (ст. 647 ЦК України) [6] договір вва­жається укладеним у місці проживан­ня фізичної особи або за місцезнахо­дженням юридичної особи, яка зроби­ла пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. У США договір вважається укладе­ним у місці, де діє акцептант, а у Ве­ликій Британії — в місці, де отримано акцепт [1, 13-14]. Крім того, як зазна­чалося, ціла низка договорів укла­дається поза межами традиційної про­цедури (оферта-акцепт), що додатково свідчить про неможливість беззасте­режного використання цієї колізійної формули.

Загалом слід визнати, що, незважа­ючи на всю значущість і багато­гранність переддоговірного етапу гос­подарсько-договірної діяльності, ціла низка юридично значущих питань, що виникають у його межах, залишилась поза увагою законодавця. У цьому контексті вбачається за доцільне:

• доповнення глави 20 ГК Украї­ни окремою статтею «Особливості ук­ладення господарських договорів шляхом проведення переговорів»;

• диференціація переддоговірних угод за їх предметом, з чітким визначенням на законодавчому рівні наслідків кожної з таких угод;

• встановлення переддоговірної відповідальності за недобросовісну поведінку на переддоговірному етапі під час укладення господарських дого­ворів;

• закріплення у Законі України «Про міжнародне приватне право» колізійного принципу обрання компе­тентного закону, що буде підлягати за­стосуванню до переддоговірних відно­син у сфері зовнішньоекономічної діяльності.