83. Належність доказів та допустимість доказування. Види засобів доказування. Оцінка доказів.

Визначення належності доказів закріплено в ч. 1 ст. 58 ЦПК: «Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування». Право суду відібрати лише стосовні справи докази встановлено ч. З ст. 58 ЦПК. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона створює можливість правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, вилучити з процесу все непотрібне й несуттєве.

На важливість виконання судами вимог щодо належності доказів указано в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі»: обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно заснованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають установленим на підставі достовірних доказів обставин, які мають значення для вирішення справи

Питання належності доказів вирішуються судом на стадії відкриття провадження у справі. Пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК вимагають, щоб позивач виклав обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, і зазначив докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.

На попередньому судовому засіданні суд з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК), особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмових або речових доказів (ч. 1 ст. 137 ЦПК) або заявляє про виклик свідка (ч. 1 ст. 136 ЦПК), зобов’язана виказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами. Глава 4 розділу III «Судовий розгляд» містить низку норм, які гарантують правильне застосування правил щодо належності доказів (ч. 1 ст. 179 ЦПК та ін.).

Належність доказів може перевірятися і в попередньому судовому засіданні, в якому може вирішуватися питання щодо достатності доказів (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК).

Відповідно до ч. 1 ст. 132 ЦПК, п. 16 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України суд має право доручити збирання доказів за межами своєї територіальної підсудності відповідному суду.

Отже, можна дійти висновку, що належність доказів — ознака, яка свідчить про взаємозв’язок доказів із обставинами, які необхідно встановити.

Належними є докази, які подаються і можуть підтвердити або спростувати факти предмета доказування (ч. 1 ст. 157 ЦПК).

Допустимість доказів — важлива ознака у визначенні поняття доказів. У цивільному процесі є обмеження, пов’язані з тим, що деякі дані, які мають значення для справи, можна одержувати за допомогою заздалегідь передбачених нормами права доказів (ч. 2 ст. 59 ЦПК).

У нормах цивільного процесуального і господарського процесуального права поняття допустимості сформульовано ідентично: обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 59 ЦПК, ч. 2 ст. 34 ГПК).

Допустимість судових доказів необхідно розглядати в широкому та вузькому значенні [17, с. 229]. Допустимість доказів у широкому розумінні означає, що будь-які фактичні дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, можуть бути одержані на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних яксвідки, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ч. 2 ст. 57 ЦПК).

Допустимість у вузькому значенні конкретизується в нормах матеріального права. Так, уч. 1 ст. 218 ЦК вказано, що недодержання сторонами письмової форми правочину має наслідком незаконність рішення суду, що ґрунтується на показаннях свідків.

Низка авторів вважає, що допустимість доказів передбачає лише додержання певних форм правочинів Інші вважають, що допустимість доказів характерна також при встановлені фактів, покладених в основу й інших правовідносин, адже щодо деяких категорій цивільних справ суду доводиться встановлювати обставини за допомогою передбачених у законі доказів, проте без виключення інших доказів

Останньою ознакою доказів є те, що судові докази як факти реальної дійсності встановлюються за допомогою визначених у законі засобів доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Вони можуть містити різну інформацію, однак доказами стануть лише ті дані, які належить установити у справі.

Фактичні дані, отримані засобами, не вказаними у ч. 2 ст. 57 ЦПК, не можуть бути судовими доказами. Також не можуть бути доказами фактичні дані, отримані з порушенням процедури судового розгляду.

Аналіз указаних ознак створює можливість дійти висновку, що судові докази — це єдине поняття. Лише взаємозв’язок фактичних даних і засобів доказування утворює судовий доказ, де фактичні дані є змістом судових доказів, а засоби доказування — формою судових доказів.

Види засобів доказування

ч2. ст 57 ЦПК

2. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів,висновків експертів.

Оцінка доказів

Під оцінкою доказів мають на увазі визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності (ч. З ст. 212 ЦПК).

Оцінка доказів — це таке, що має правові наслідки, кінцеве твердження суду щодо сили та значення доказу, зафіксоване у відповідному судовому рішенні (ч. 4 ст. 212 ЦПК).

В основі оцінки судових доказів лежить внутрішнє суддівське переконання. Закон не містить указівки на те, що один доказ більш достовірний ніж інший. Закон надає суду можливість самому оцінити кожен доказ. Переконання суду, будучи вільним, одночасно обумовлюється законом. Воно складається в результаті пізнання судом усіх обставин справи і фіксується у встановлених законом процесуальних формах.

Внутрішнє переконання суддів не є інтуїтивним, нічим не підтвердженим висновком. Воно має ґрунтуватися на всебічному, повному, об’єктивному і безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 212 ЦПК). Ця обґрунтованість набуває відповідного відображення в рішенні суду (п. З ч. 1 ст. 215 ЦПК).

Такий виклад об’єктивних даних, що визначають оцінку доказів, необхідний для того, щоб особи, які беруть участь у справі, а також вищестоящий суд могли перевірити правильність оцінки доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення (ч. 2 ст. 212 ЦПК). Суд може відхилити будь-які дані, надані як докази, якщо дійде висновку, що вони неправдиві або сумнівні.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, як правило, за тими матеріалами і доказами, які були предметом дослідження і оцінки суду першої інстанції. Також він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням установленого порядку або в дослідженні яких неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ч.ч. 1, 2 ст. 303 ЦПК).

Суд апеляційної інстанції оцінює докази та само, як і суд першої інстанції для того, щоб установити наявність чи відсутність обставин, які необхідні для вирішення справи по суті.

Право оцінки доказів належить і суду касаційної інстанції. Але мета оцінки різна з огляду на різні завдання, що стоять перед цими судами.

Касаційна інстанція не встановлює обставини і оцінює докази лише для того, щоб визначити, правильно чи неправильно оскаржено рішення суду першої інстанції; суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального або процесуального права і не може встановлювати або (і) вважати доведеним обставини, які не були встановлені в рішенні або відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч. 1 ст. 335 ЦПК).