82. Поняття та види судових рішень. Сутність і значення судового рішення. Зміст судового рішення.

Процесуальні дії суду з вирішення всіх питань, віднесених до його компетенції у межах цивільного судочинства, здійснюються ним у формі судових рішень.

Відповідно до ст. 208 ЦПК України судові рішення викладаються у трьох формах:

1)ухвали;

2) рішення;

3)постанови.

Особливою формою судового рішення є судовий наказ (ст. 95 ЦПК).

Також формою судового рішення є постанова Верховного Суду України (ст.ст. 360-3-360-7 ЦПК).

Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, установлених ЦПК, вирішуються судом шляхом поста-новлення ухвал. Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, установлених ЦПК, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

Як видно зі змісту ст. 208 ЦПК, термін «рішення» в цивільному процесуальному законі має подвійне значення. З одного боку, він використовується як узагальнююче поняття для всіх актів правосуддя, які ухвалюються судом у порядку цивільного судочинства, з іншого — як процесуальний документ, яким закінчується розгляд цивільної справи. Якщо докладніше розглянути саме другий варіант, тобто рішення суду у вузькому розумінні цього терміна, то можна зазначити той факт, що процесуальний закон не містить визначення цього поняття. Лише в ч. З ст. 208 ЦПК зазначається про те, що судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

Тобто законодавець таким чином наголосив на такій ознаці рішення суду, як те, що воно є процесуальним документом, яким закінчується судовий розгляд цивільної справи. Проте функції судового рішення не обмежуються лише функцією закінчення судового розгляду. Більше того, судовий розгляд також може закінчуватися постановлениям ухвали (ухвали про закриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду), про що зазначається у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року№ 14 «Про судове рішення у цивільній справі» [1]. Отже, зазначена ознака хоча й є важливою, але не є основною в характеристиці такого акта правосуддя, як рішення суду.

Зрозуміти сутність такого акта правосуддя, як судове рішення, може допомогти аналіз таких його якісних особливостей.

1. Рішення суду — це вольовий акт органу державної влади, який містить у собі владний припис, спрямований на вирішення певного правового конфлікту шляхом підтвердження наявності (або відсутності) спірних матеріальних правовідносин або певного юридичного факту.

Як свого часу правильно зазначив М.Б. Зейдер, «наявність у рішенні суду двох моментів — декларативного й імперативного — є необхідним наслідком особливостей рішення суду як акта правосуддя» [2, с. 17-20].

2. Рішення суду — це правозастосовний акт. При вирішенні конкретної справи суд застосовує правову норму, яка сама по собі має більш загальний характер, до конкретних суспільних відносин, які склалися у зв’язку з установленими судом обставинами цивільної справи. Найбільшу увагу судовому рішенню саме як правозасто-совному акту надавала H.A. Чечіна [3, с. 28]. Вона вказувала на те, що у завершенні застосування судом норм права відбувається приведення закону в дію, тобто визначення строку, порядку та форми здійснення правомочностей і виконання обов’язків суб’єктами встановлених судом відносин.

3. Рішення суду — це процесуальний документ, який ухвалюється в установленому законом порядку та має чітко визначений законом перелік реквізитів.

4. Рішення суду — це юридичний факт, оскільки воно впливає на розвиток процесуальних правовідносин, а у випадку ухвалення перетворювального (конститутивного) рішення — ще й матеріальних правовідносин.

5. Рішення суду — це акт правосуддя, спрямований на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто саме шляхом ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення вирішується основне завдання цивільного судочинства, сформульоване у ст. 1 ЦПК України.

Таким чином, можна дійти висновку, що рішення суду — це вольовий акт правосуддя в цивільному процесі, ухвалений судом іменем України в установленому законом порядку, яким закінчується судовий розгляд та вирішується по суті цивільна справа з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Рішення суду в цивільному процесі можна класифікувати на різних підставах. Напоширенішим є розподіл судових рішень за видами проваджень, у яких такі рішення ухвалюються. За цим критерієм рішення суду поділяють на:

1) рішення суду в позовному провадженні;

2) рішення суду у справах окремого провадження;

3) судове рішення в наказному провадженні (судовий наказ).

Хоча віднесення судового наказу до видів судових рішень є доволі спірним, оскільки між цими двома актами правосуддя є низка принципових відмінностей [4, с. 205]. Крім суттєвих відмінностей у змісті цих документів є, наприклад, ще й така відмінність, що судовий наказ — це не лише процесуальний, а ще й виконавчий документ, до якого висуваються вимоги відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» тощо.

Рішення суду в позовному провадженні, у свою чергу, також поділяються на види. Класифікація рішень суду в позовному провадженні будується за тією ж процесуально-правовою ознакою, за якою відрізняються позови. За основу береться характер правової дії рішення суду, спосіб судового захисту права (присудження, визнання, перетворення правовідносин). Відповідно і рішення суду в позовному провадженні поділяються на такі види:

1. Рішення про присудження — це таке рішення, яким офіційно підтверджуються права, обов’язки та законні інтереси сторін, і присуджується їх примусове виконання однією стороною на користь іншої.

2. Рішення про визнання — це таке рішення, яким підтверджується наявність (або відсутність) між сторонами певних правовідносин.

3. Перетворювальні (конститутивні) рішення — це таке рішення, яке спрямоване на встановлення, зміну чи припинення певних правовідносин між сторонами.

Рішення суду в позовному провадженні також можна класифікувати за видами матеріально-правових відносин, які є предметом спору і, відповідно, предметом судового рішення. Так, на практиці часто виділяють рішення в цивільних, трудових, житлових, сімейних, земельних спорах тощо. Кожен із цих видів рішень суду має свої особливості, при тому, звісно, що всі вони підкорені єдиним загальним правилам. Такий поділ має значення при узагальненні судової практики з різних категорій цивільних справ.

За ступенем реалізації принципу змагальності процесу рішення суду в справах позовного провадження також поділяються на два види:

1) звичайне рішення суду;

2) заочне рішення суду.

Звичайне рішення суду — це рішення, ухвалене в результаті розгляду справи в змагальному процесі, здійснюваного в присутності обох сторін по справі. Заочне рішення суду є кінцевим результатом заочного розгляду справи, тобто за відсутності в судовому засіданні відповідача з дотриманням усіх умов, установлених чинним цивільним процесуальним законодавством України.

За своїм змістом та обсягом питань, що ними вирішуються, рішення суду можуть бути основними та додатковими. Основне рішення — це рішення, яке ухвалюється наприкінці судового розгляду і яким по суті вирішуються всі заявлені вимоги та необхідні процесуальні питання. Додатковим є таке рішення, яке ухвалюється лише в окремих, чітко зазначених законом випадках (ст. 220 ЦПК), і яким вирішуються лише окремі питання й таким чином усуваються недоліки основного рішення.

Інколи в науковій літературі можна натрапити на точку зору щодо можливості ухвалення в цивільному судочинстві України альтернативих та факультативних судових рішень [5, с. 403]. Однак у цьому випадку необхідно зробити низку уточнень. Отже, альтернативне судове рішення — це рішення, в резолютивній частині якого зазначається кілька рівноцінних способів захисту права (як правило, два) на вибір учасників спору. Припущення про можливість альтернативних рішень суду зумовлена можливістю альтернативних зобов’язань у цивільному праві (ст. 539 ЦК України), можливістю вибору предмета зобов’язання з кількох варіантів, передбачених законом. Таким чином, наприклад, за позовом про захист прав споживачів у разі придбання товару неналежної якості, альтернативним буде рішення, в резолютивній частині якого буде зазначено про обов’язок продавця замінити товар на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар, або розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми. Однак таке вирішення питання не є досконалим. При ухваленні альтернативного рішення суду, по суті, зберігається невизначеність у правовідносинах між сторонами, а це може істотно ускладнити процедуру виконання такого рішення. Отже, судова практика йде шляхом неприпустимості ухвалення альтернативних рішень. Позивач у разі альтернативного зобов’язання має визначитися з конкретним способом захисту своїх прав уже під час пред’явлення позову. В протилежному випадку суддя має залишити таку позовну заяву без руху або вже під час попереднього судового засідання уточнити у позивача його позовні вимоги.

Факультативним називають рішення суду, яке допускає заміну одного виду виконання (або виконання однією особою), у випадку його неможливості іншим видом виконання (або виконанням іншою особою). При виконанні факультативного рішення не допускається вибір позивача або відповідача. Питання про заміну вирішується залежно від об’єктивної відсутності можливості виконання рішення у його первісному вигляді. На відміну від ЦПК 1963 року чинний ЦПК прямо не передбачає випадків, коли можливе ухвалення судом факультативних рішень. Проте така можливість не виключається з огляду на норму ст. 217 ЦПК України.

Також у юридичних джерелах можна натрапити на зазначення таких видів судових рішень як часткове, проміжне й умовне [5, с. 404]. Проте необхідно пам’ятати, що в українському цивільному процесі ухвалення таких рішень не допускається як таких, що не відповідають вимогам, які пред’являються до судових рішень.

Зміст судового рішення

Зміст судового рішення як процесуального документа чітко регламентоване законом. Ухвалене у справі рішення має бути викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов’язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Разом із тим, рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в цій справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.

Рішення суду ухвалюється іменем України, завдяки чому воно сприймається як воля держави, втілюється повнота повноважень суду як органу правосуддя і значення рішення суду як акта, обов’язковість якого забезпечується всією міццю державної влади.

У вступній частині рішення зазначаються: час та місце його ухвалення; повне найменування суду, що його ухвалив; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді) і секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

При цьому вказуються всі ті особи, які згідно зі ст. 26 ЦПК належать до складу осіб, які беруть участь у цій справі, а не лише ті, які фактично брали участь у розгляді справи.

Якщо сторонами є юридичні особи, то найменування такої особи слід наводити відповідно до документів про реєстрацію юридичної особи. Предмет позовних вимог (у тому числі первісного, зустрічного позову та позову третьої особи із самостійними вимогами) зазначається виходячи з вимог закону, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, та підстав заявленої вимоги.

В описовій частині рішення необхідно, зокрема, вказати: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; про внесені зміни підстав чи предмета позову, розміру позовних вимог, якщо вони мали місце, й узагальнено викласти позицію відповідача: чи визнає він позов, а якщо визнає, то повністю чи частково; у разі заперечень — у чому суть заперечень проти позову; пояснення осіб, які беруть участь у справі, висновки органів державної влади або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі, а також зазначити докази і обставини, для встановлення яких вони досліджувалися. При цьому пред’явлення відповідачем зустрічного позову чи третьою особою самостійних вимог не змінює процесуального статусу цієї особи.

У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК).

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч.ч. 1 і 2 ст. З ЦПК), то суд має встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені) визнавала обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу звільнення від доказування цих обставин (ч. 1 ст. 61 ЦПК), а при прийнятті згідно зі ст. 178 ЦПК відмови сторони від визнання обставини — зазначає про його відхилення.

У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є невід’ємною складовою вимог

ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За змістом ч. 4 ст. 174 ЦПК у разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення може вказати лише про визнання позову та прийняття його судом.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках — на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов’язки сторін у спірних правовідносинах, на ст.ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (ст.ст. 224-226 ЦПК — при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов’язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно з Законом України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в цій справі.

У необхідних випадках суд зазначає про врахування: рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню в цій справі та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, перелічених у п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України, якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення; постанов Пленуму Верховного Суду України, положення яких не суперечать нормам чинного законодавства України, з питання застосування норм процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню в цій справі.

Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, пояснення експерта, спеціаліста наводяться в рішенні суду від третьої особи. У тексті рішення не допускається використання скорочень і слів, які не прийнято застосовувати в офіційних документах, а також внесення виправлень, не застережених перед підписом судді.

Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у ст.ст. 215-217 ЦПК.

У ній, зокрема, має бути зазначено: висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити: кому, відносно кого та в чому відмовлено); висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; конкретні дії, які відповідач має вчинити та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права; розподіл судових витрат відповідно до вимог ст. 88 ЦПК; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов’язаний або має право його допустити.