20. Поняття римського приватного права. Рецепція Римського права. Форми, види, типи. Рецепція в Україні.

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. З нерозвинутої, переважно архаїчної системи патріархального права, що носило вузько національний характер, воно перетворилося на загальне право усього стародавнього світу. Причому окремі його інститути застосовуються і в найсучаснішому праві, наприклад, ним розроблена і втілена в життя збалансована система спадкового права, яка в рівній мірі задовольняє інтереси кровних родичів, з однієї сторони, і прагнення до заповідальної свободи –з іншої.

На перших ступенях свого розвитку римське право характеризується станом злиття публічного і приватного права, виокремлення яких – поступовий історичний процес. Підставою такого виокремлення вважають: вивільнення особистості від зв’язків її з суспільними союзами (рід, сім’я тощо); посилення державної влади і зосередження в її руках функцій публічного права; перехід натурального господарства в грошове.

Право Стародавнього Риму вже поділяється на публічне та приватне. Ульпіан визначив цей поділ наступним чином: «Публічне право - це те, що належить до положення Римської держави, приватне, що відноситься до користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні» (D. 1.1.1.2). Таким чином, критерієм розмежування публічного і приватного права за Ульпіаном є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, суспільні інтереси - публічне право, а право, яке захищає інтереси приватних осіб, - приватне право.

Публічне право визначає устрій суспільної організації Риму, встановлює положення магістратів, жерців, правовий режим святинь тощо. Норми публічного

права носять імперативний характер, а звідси застосовуються державою (в особі уповноважених органів) за власною ініціативою, коли цього вимагає захист загальних суспільних інтересів (покарання злочинців, стягування податків, штрафів тощо). Імперативний характер норм публічного права знайшов своє відбиття і в його принципах, зокрема в принципі, що забороняв можливість надання приватних привілеїв (privilegiy ne inroganto), а також в принципі, сформульованому римським юристом Папініаном: публічне право не може змінюватися договорами приватних осіб (D. 2.14.38). Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації.

Таким чином, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов’язані з державними або суспільними інтересами.

Приватним правом в Стародавньому Римі регулювалися майнові відносини, що складалися між громадянами Риму за їх власним розсудом і могли захищатися останніми самостійно (самозахист) або за допомогою держави. Захист за допомогою норм приватного права здійснювався державою тільки за вимогою заінтересованої особи, права якої були порушені, в межах заявлених вимог. Норми приватного права на відміну від норм публічного права носили диспозитивний характер. Приватне (цивільне) право – система юридичної децентралізації.

Таким чином, приватне право – це сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників.

Для приватного права Стародавнього Риму була притаманна ознака еластичності, тобто здібність пристосовуватися до тих чи інших умов, що знайшло своє відбиття в існуванні систем приватного права, до яких входило: цивільне право (jus сіvilе); право народів (jus gentium); преторське право (jus practorium). Вказані системи існували і розвивалися паралельно, все більше проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись.

Цивільне право – це право, яке народ Риму сам для себе встановив і яке поширювало свою дію тільки на римських громадян – квіритів (jus Quiritium), тому і отримало ще одну назву - квіритське право.

З поширенням італійської влади на інші народи, цивільне право, що було засноване на Законах ХП таблиць та збірниках формул, навіть з тими доповненнями, які містили сенатусконсульти та інші джерела права, не могло задовольнити потреби центру світового торгового обороту, яким став згодом Рим. Цивільне право, як право формальне, на той час не знало багатьох інститутів, що були необхідні для здійснення торговельних операцій, зокрема таких як, представництво, товариства, договори страхування та інші види договорів тощо. Звідси численні ділові відносини, в яких брали участь представники різних країн, потребували впровадження норм нового права, яке було б вільним від місцевих та національних особливостей, і могло в рівній мірі задовольняти як інтереси громадян Риму, так і інтереси іноземців - перегринів.

Вирішення цієї проблеми здійснювалося поступово. Спочатку до перегринів почали застосовуватися цивільні позови на підставі фікції, яка включалася у формулу позову: „si civis romanus esset”, тобто суддя повинен був відноситися до перегрина так само, якби той був римським громадянином. В подальшому поряд з нормами цивільного права почали застосовуватися норми іноземного права (jus peregrinum). Наприклад, звичай давати завдаток при укладенні купівлі-продажу, страхування майна (у формі позики) при перевезенні його морем і таке інше взято з грецького права. Вважається, що таке запозичення відбувалися через юрисдикцію перегринського претора. Діяльністю претора, яка втілювалася в едиктах (постановах), було запроваджено особливий правовий порядок, що отримав назву загальнонародного права або права народів (jus gentіum). Саме завдяки цьому праву торгівельні угоди і торгівельне право отримали свій розвиток. Замість урочистості та формалізму при укладенні угод було започатковано вільний вибір їх форми і тлумачення за дійсним змістом, а поведінка контрагентів оцінювалася з точки зору вірності даному слову (fides), добросовісності (bona fides) та справедливості (aeguitas).

Право народів перевершувало цивільне право більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості. Між тим ще тривалий час названі системи - jus сіvilе та jus gentium існували й розвивалися паралельно, впливаючи одна на одну, що призвело до виникнення такої системи правових норм як преторське право (jus practorium).

Як і будь-яка система права, римське приватне право мало і свої принципи (principium), тобто основні вихідні положення, які змінювалися залежно від періодів його існування. Якщо взяти Стародавній Рим доби Законів ХП таблиць, то слід відмітити такий головний принцип римського приватного права як його формалізм і урочистість. Р.Ієринг підкреслював, що для римського права формалізм - це та ж сама школа дисципліни і порядку, яку народ знаходив у таборі (військовому).

Формалізм – це порядок юридичної оцінки актів, в якому приписується юридичне значення тільки їх певній визначеній формі. Це означало, що будь-який акт повинен був здійснюватися тільки по тій формі, яка для нього розроблена і встановлена, а зміст кожної проголошеної формули повинен був тлумачитись безпосередньо, виходячи з загальноприйнятого змісту слів. Будь-яка помилка у слові, жесті, кількості свідок робило акт недійсним в цілому. Яскравим прикладом цьому слугує фрагмент з Законів ХП таблиць, в якому вказується, що при судовій оцінці угод слід суворо дотримуватися їх форми, а саме того, що було сказано при їх укладенні угод.

Урочистість форми акту підкорена в римському праві цілому ряду правил, які витікають одне з одного. Так, укладення угоди складається з декількох урочистих дій, кожне з яких виражає певну, чітко окреслену думку. Мета цих дій - здійснення найсильнішого враження на оточуючих, а тому угода, якщо вона почалася, не може бути перервана і має своїм предметом породження тільки одного відношення.

До принципів римського права слід віднести консерватизм, і як це не парадоксально, прогресивність. Відомо, що консерватизм - це прихильність до старого, обстоювання його. Причому, це – одна з найголовніших його ознак, що пов’язано, перш за все, з бажанням підкреслити непорушність права рабовласницької держави, яким був Рим, незмінність існуючого ладу, а звідси неприпустимість будь-яких новел, які б були загрозою для цього ладу. Римський народ виховувався в дусі беззаперечного вшанування закону, віри в його вічність і непохитність.

Між тим, якщо норми існуючого права відставали від розвитку економічних відносин, і в зв’язку з цим вже не захищали інтересів рабовласників, то завданням права було розробити нові положення, які б заповнили існуючу прогалину в праві, тобто мова йшла про вдосконалення законодавства. У цьому полягала прогресивність римського приватного права. При цьому римські юристи не знали, а краще сказати, не бажали вносити зміни або відміняти положення старого законодавства, щоб не посіяти думку про можливість зміни права. Вони приймали новий закон, який існував поруч із старим. Як влучно відмічається в літературі „життя починало текти по новому руслу, хоча старе русло не засипалось – воно просто висихало.

На основі права народів, практичної діяльності магістратів, особливо преторів, правотворчості юристів (юриспруденції) сформувався ще один важливий принцип римського приватного права - формальна рівність в всіх вільних осіб, хоча він зумовлювався рядом істотних застережень.

Між тим формальна рівність приватних осіб не виключала відвертого індивідуалізму, який наклав свій відбиток на всю систему римського приватного права, яка ставила на перший план інтереси рабовласників та їх захист. Принцип індивідуалізму проявлявся і в необмеженій правовій владі голови родини (раtег іатіііаа), а саме, безмежній владі батька над дітьми, чоловіка над дружиною тощо.

Відомо, що право отримало свою назву від слова „справедливість”, в Римі право розглядалося як інструмент справедливості. Справедливість полягає в тому, щоб кожному дати те, що йому належить. За влучним визначенням Цельса право слід розглядати як мистецтво доброго і справедливого (D. 1.1.1.2). Загальним принципом римського приватного права є принцип справедливості (aeguitas), тобто здійснення своїх прав і виконання зобов’язань на законних та чесних підставах. З цього приводу Павел писав, що “коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості” (D. 3.9.3.2.), а Ульпіан вважаючи, „що знання права є вмінням відрізняти справедливе від несправедливого”, наполягав на тому, що “коли право суперечить справедливості, повинно зволіти останнє” (D.15.1.32).

Слід відмітити, що коли певний з фундаментальних принципів римського приватного права входив в очевидне протиріччя з доброю совістю і справедливістю, воно прибігало до теорії фікції, яка слугувала корегуванню права. Розповсюдженим прикладом застосування вказаної теорії є ситуація з римським громадянином, який попадає в полон, а значить стає рабом у подальшому. Для того, щоб його нащадки мали легальну можливість отримати його майно, римські юристи застосували фікцію, за словами Ієринга „юридичну неправду”, освячену необхідністю визнати римського громадянина мертвим у момент його полонення.

До принципів римського приватного права можна віднести і такі як: вірність слову, совість, довіру, особливо у справах, що ґрунтуються на чесності, свободу договору, юридичну рівність сторін при укладенні договорів, вільне волевиявлення і майнову незалежність сторін, неприпустимість позбавлення права власності, самозахист поряд з судовим захистом цивільних прав та інтересів; добросовісність та розумність.

Поняття рецепції римського права

Розпочинаючи вивчення питань рецепції римського права, насамперед необхідно з'ясувати, що таке «рецепція» та в чо­му полягають характерні ознаки цього явища.

Термін «рецепція» має кілька значень. У мистецтві, культу­рі, суспільних науках його трактують як запозичення даним суспільством соціологічних і культурних форм, що виникли в іншій країні або в іншу епоху або як сприйняття одного куль­турного явища, однієї культури очима іншої.

Щодо права рецепцію визначають по-різному, підкрес­люючи ті чи інші характерні, на думку авторів, риси.

Після ознайомлення зі спеціальною літературою, на пер­ший погляд може здатися, що рецепція є запозиченням біль­шою чи меншою мірою положень іноземного права. Але тоді виникає питання про доцільність вживання терміну «рецеп­ція» за наявності таких категорій, як «аккультурація», «рес­таврація», «запозичення», що, як здається, так само чи навіть більш конкретно відображають процес переймання положень чужого права. Це зумовлює необхідність чіткого визначення і розмежування зазначених понять.

За основу може бути взяте визначення рецепції як віднов­лення дії (відбір, запозичення, переробка та засвоєння) того нормативного, ідейно-теоретичного змісту римського права, що виявилось придатним для регулювання нових відносин більш високого ступеня суспільного розвитку.

Таке визначення більшою мірою враховує сутність та зміст рецепції. Але, крім того, слід зазначити, що, коли говорять про рецепцію, то йдеться про право, яке є елементом культу­ри, що вже не існує й не має прямих, безпосередніх наступ­ників.

Отже, насамперед, рецепція - це відродження системи права, яка існувала раніше. Саме це є ключовим моментом у визначенні цього поняття.

Визначення рецепції права як складового елементу загаль­ного процесу відродження має принципове значення для її розуміння та характеристики. Адже у такому разі на неї по­ширюється теза про повторюваність ренесансів, які є прикла­дом історичного феномена, що постійно повторюється. Як слушно зазначав А. Тойнбі, «евокація мертвої або застарілої фази живої культури представниками якої-небудь цивіліза­ції - це не унікальна подія історії, а історичний процес, що повторюється. Тому варто вести мову не про «ренесанс», а «ренесанси», як явище культури, що періодично повторю­ються у процесі розвитку і самовдосконалення людства.

Отже, й рецепція (римського чи іншого) права є явищем повторюваним, і слід говорити про «рецепції», а не про одне лише унікальне явище.

Таким чином, рецепцію римського права можна визначити як його відродження, сприйняття духу, ідей і головних засад та основних положень тією чи іншою цивілізацією на певно­му етапі її розвитку в контексті загального процесу цикліч­них ренесансів.

Слід мати на увазі, що поняття «рецепція» досить близьке до категорії «правова аккультурація», під якою розуміють щеплення однієї правової системи до іншої. Однак на відмі­ну від аккультурації, яка могла обмежуватися якимось од­ним інститутом або навіть нормою, рецепція є глобальним явищем. У разі рецепції в певну культуру інтегрується право­ва система в цілому, як елемент іншої, більш давньої куль­тури.

Рецепцію також слід відрізняти від реставрації. Останнє поняття, яке означає відновлення чогось у первісному вигля­ді, зокрема, творів мистецтва, пам'яток культури тощо, зовні дуже близьке до категорії «рецепція», однак має істотні від­мінності.

Мета і кінцевий результат рецепції - створення на існу­ючій базі чогось нового у сфері культури, права тощо. Навіть якщо вона відбувається у формі, наприклад, прямого запози­чення тих чи інших ідей, рішень, правових норм, то ми маємо продукт нової якості, дещо нове, що виникає на новому вит­ку спіралі суспільного розвитку.

Що ж стосується реставрації, то вона має на меті віднов­лення чогось у первісному вигляді саме без змін та допов­нень, або, принаймні, без таких доповнень, що могли б зміни­ти первісний стан, вигляд вихідного матеріалу.

Розглядаючи питання про чинники рецепції римського права, слід зазначити таке. Головним чинником рецепції пра­ва є закономірності загального історичного розвитку. Згідно з ними історія людства є зміною низки цивілізацій, кожна з яких являє собою кластер (жмут) локальних цивілізацій, що відображають історичний ритм рухів народів, етносів з близьким генетичним корінням та долями.

Загалом суспільство розвивається синхронно, що забезпе­чує рух суперциклів по висхідній. Тому людство просуваєть­ся вперед у часі, у цілому, як єдина система, послідовно ми­наючи такі світові цивілізації, як неоліт, рання рабовласниць­ка, антична, рання феодальна, індустріальна, постіндустріальна. Оскільки йдеться про розвиток цивілізацій-культур, то кожний новий етап вбирає в себе вищі досягнення попередніх цивілізацій (або відродження останніх, якщо цивілізація за­гинула або відійшла в минуле котрась з її гілок).

Однак треба мати на увазі, що хоча світові цивілізації в ці­лому розвиваються як єдина система локальних цивілізацій, склад цього кластеру для різних світових цивілізацій неодна­ковий, позаяк кожна цивілізація має свою тривалість і почерк циклічної динаміки, виникають і гинуть вони неодночасно. Крім того, швидкість розвитку в епіцентрі та окремої локаль­ної цивілізації можуть істотно не збігатися. Наприклад, за розрахунками фахівців відставання феодальної Росії від епіцентру відповідної світової цивілізації становило 200-300 років.

Якщо поглянемо на історію людства під таким кутом зору, то цілком логічним виглядає і повторюваність відроджень, і неодночасність (незбіг у ритмах) цього явища. Повторюва­ність відроджень обумовлюється спіралеподібним розвитком цивілізацій, їхня неодночасність - неоднаковим ритмом роз­витку локальних цивілізацій у межах цивілізації світової.

Тепер залишається відповісти на запитання: чому частіше йдеться про рецепцію саме римського і саме приватного пра­ва? У пошуках відповіді на нього треба врахувати такі чин­ники.

По-перше, рецепція, як елемент загального процесу від­родження минулої високої цивілізації, полягає у впливі пра­ва, як її елементу, на менш розвинену правову систему, що формується у новій культурі. При цьому право минувшини пристосовують до сучасних розумінь права. Такі процеси не поодинокі, найбільш відома рецепція римського права у контексті світової історії цивілізацій не є чимось унікаль­ним - досить хоча б пригадати рецепцію грецького права Стародавнім Римом і створення за допомогою її відомих Законів XII таблиць (Д. 1.2.2.4). Однак саме римське приват­не право виявилось вперше вищою фазою розвитку право­вої системи, що регулює відносини на підґрунті приват­ної власності. Встановлення суверенітету особи-власника як однієї з головних засад стало одним з визначальних мо­ментів для подальшої долі приватного права Стародавнього Риму.

Саме тому римське приватне право стало предметом не­одноразових рецепцій у наступних цивілізаціях. І саме тому реципували насамперед приватне право, а публічне право - лише тоді й тією мірою, якщо цього вимагали потреби то­го чи іншого державницького устрою, форми правління то­що. При цьому слід зазначити, що, на відміну від рецепції приватного права, коли нова цивілізація сприймала дух та засади останнього, з публічного права звичайно запози­чували якісь зовнішні форми, процедури, окремі рішення тощо.

Слід також взяти до уваги, що крім головних чинників ре­цепції, згаданих вище, на її перебіг та характер в окремих кра­їнах можуть впливати різні обставини (геополітичне поло­ження, ступінь економічного розвитку, світогляд, менталь­ність тощо), що прискорюють або уповільнюють процес ре­цепції.

Форми рецепції римського права

Тепер можемо перейти до з'ясування форм рецепції рим­ського приватного права. Наприклад, це може бути вивчення, коментування та засвоєння положень римського права або використання його як взірця при створенні кодифікованих актів законодавства. Крім того, рецепція можлива й у формі вивчення та усвідомлення юристами, котрі застосовують пра­во, або потенційними законодавцями головних засад рим­ського права. При цьому спеціальні кодифікаційні акти мо­жуть не прийматись, але дух, ідеї реципованої системи права глибоко проникає у правову систему, яка сприймає.

Підсумовуючи, виокремимо такі форми рецепції римського права:

- вивчення в навчальних закладах як юридичної загально­освітньої дисципліни з метою формування світогляду май­бутніх правників;

- вивчення римського права як надбання культури;

- дослідження, аналіз та коментування юридичних дже­рел;

- безпосереднє застосування норм та положень раніше чинного права;

- використання норм позитивного права як взірця при створенні нормативних актів (особливо при реалізації коди­фікаційних проектів);

- використання методики створення нормативних актів або їхнього застосування;

- сприйняття та використання головних засад, ідей та ка­тегорій, накопичених попередніми системами права.

При цьому слід мати на увазі, що реально рецепція майже ніколи не відбувається в якійсь одній формі. Найчастіше має місце сполучення кількох форм з переважанням якоїсь з них.

Види і типи рецепції римського прав

Рецепція права може бути різних видів.

По-перше, слід розрізняти прямі (первинні) та похідні (вторинні) рецепції. Це пов'язане з тим, що рецепція не обов'язково є прямим, безпосереднім контактом у часі. Ідеї римського права, окремі його положення, правничі рішення досить часто реципуються опосередковано, наприклад, шля­хом запозичення ідей з правничої системи або законодавства окремої країни, де рецепція вже відбулася раніше («вторин­на» або «похідна» рецепція). Типовий приклад - запозичен­ня багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Ні­мецького цивільного кодексу (хоч, власне, й вони є результа­том вторинної рецепції - проміжною ланкою для них були кодифікаційні акти, створені за Юстиніана).

По-друге, рецепція також може бути не лише явною, а й латентною (прихованою). Це відбувається, наприклад, у тих випадках, якщо запозичення певних ідей або якихось засад, принципових рішень тощо зроблено у процесі право­творення фактично на підґрунті вже відомої раніше системи права, але з проголошенням (офіційно, напівофіційно тощо) принципово іншого підходу. З таким видом рецепції зустрі­чаємось, наприклад, коли йдеться про правотворення у ра­дянській державі, або в інших країнах, де панувала чи панує соціалістична концепція цивільного права, що відкидає у ці­лому чи у визначенні засадних принципів суть та головні ідеї приватного права взагалі та права римського зокрема. У такому разі запозичення, як правило, все ж таки відбуваєть­ся, але офіційно проголошується відмова від «застарілих» принципів.

Завершуючи розгляд загальних положень рецепції рим­ського права, слід також проаналізувати можливі її типи.

З певною мірою узагальнення можна виокремити східно­європейський (візантійський) та західноєвропейський типи рецепції римського права.

Східноєвропейський (візантійський) тип рецепції має такі риси:

- ґрунтується на одній, чітко встановленій ідеологічній максимі;

- не має, як правило, глибокої науково-теоретичної бази;

- провадиться «за ініціативою зверху», не обов'язково бу­дучи зумовленою потребами суспільства або навіть не відпо­відаючи його потребам;

- обмежується декількома видами форм рецепції, найчас­тіше - обранням зразків для наслідування.

Західноєвропейський тип рецепції:

- ґрунтується на плюралізмі політичних та правових ду­мок;

- має надійне методологічне підґрунтя ( теоретичну базу);

- є компромісом дії різних політичних, економічних, соці­альних сил;

- відбувається внаслідок «ініціативи знизу» (як реалізація соціальних, культурних, економічних та інших потреб).

Оскільки особливості кожного з цих типів рецепції істот­но впливають на її перебіг, надалі вивчення питань ре­цепції римського права слід узгоджувати з цими катего­ріями.