1. Ідея «спорідненої праці» г.С.Сковороди.

Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть "чесного життя" і "чистої совісті". Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця - це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення "споріднена". Розділення людей, що займаються "спорідненою" і "неспорідненою" працею - це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства. Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об'єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям - "споріднена" праця. Праця ж "неспоріднена" - джерело деградації і людини, і людського суспільства.

Сучасна екологічна криза - це свідчення того, що людство займається в основному "неспорідненою" працею і ще не усвідомило роль "спорідненої" праці, пов'язаної з суттю самої людини. Тільки на основі пізнання людиною своїх природних здібностей - своєї функції в природі, можна перейти на перспективну траєкторію розвитку.

Передова частина людства чуйно вловлює цю думку Сковороди. Світова громадськість зараз визнає, що щастя і мир на планеті залежать в більшій мірі не від того, що люди уміють робити, а від того, на що направлена їх діяльність.

Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Можна однозначно стверджувати, що всі грані філософії Сковороди спираються на загальний центральний стержень, що розглядає проблему природи людини і її призначення. Цей стержень включає в себе і сам образ Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого вчення.

21

Педагогические взгляды Г. С. Сковороды. Выдающийся украинский философ, демократ и просветитель Григорий Саввич Сковорода (1722-1794) был бесстрашным обличителем официальной религии и мертвой церковной схоластики. Хотя его мировоззрение в целом было идеалистическим, в его взглядах имелось много материалистических элементов, которые роднят его с М. В. Ломоносовым. Г. С. Сковорода полагал, что «природа является всему началом, что она безгранична в пространстве и времени, не имеет ни начала, ни конца». Сковорода отрицал врожденные идеи, считал источником знаний окружающий мир. Он подверг резкой критике господствующие представления о воспитании. Одним из важнейших положений, которое он отстаивал, является утверждение о способности простого народа к самостоятельному педагогическому творчеству, о вреде механического заимствования чужеземных теорий.

В притче «Благодарный Еродий» он высмеивает стремление украинского дворянства механически подражать французам и немцам, рассказывает об обезьяне, которая дает своим детям особое, не такое, как у простого народа, а «благородное» воспитание. Это воспитание осуществляется французскими учителями, обучающими мартышек говорить по-французски, петь, играть, танцевать, владеть светскими манерами, с тем чтобы они могли попасть в придворные к марокканскому владельцу.

В противовес мартышке, которая по-обезьяньи подражает вкусам и требованиям марокканских властелинов (т. е. русских дворян), Скворода выводит простого, по-настоящему благородного аиста Еродия. Воспитывая своих детей, он старается спасти их от спеси, праздности, безнравственности, эгоизма.

Сковорода выступил, как и Руссо, с требованием природосообразного воспитания, однако не считал первобытное состояние людей идеальной формой общественной жизни, не идеализировал детской природы и не требовал удаления детей от общества на лоно природы. Его мысль о необходимости строить воспитание в соответствии с природными особенностями детей имела положительное социальное содержание. Он требовал, чтобы людей предназначали к той или иной деятельности в соответствии с их способностями и интересами, а не в зависимости от их социальной принадлежности и положения в обществе.

Сковорода считал, что воспитатель должен руководить воспитанием, а природные задатки детей следует развивать путем упражнений и деятельности. В притче «Благодарный Еродий» аист говорит обезьяне: «Отец родил мне крыла, а я сам научился летать. Он вродил мне благое сердце, я же самовольно навыкаю».

Большое значение в деле нравственного совершенствования человека Сковорода придавал трудовому воспитанию. Он выдвинул передовые дидактические требования, настаивал на том, чтобы ученики понимали изучаемый материал, самостоятельно его продумывали.

Сковорода считал необходимым дать образование всем детям и был сторонником равного образования для мужчин и женщин.

22.

Указом Александра І - імператора Російської імперії від 17 листопаду 1804 р. в м. Харкові був заснований Харківський імператорський університет, який з 1933 р. став державним, а з 1999 р. Харківським національним університетом ім. В.Н.Каразіна. Хімія в університеті викладається з перших років його існування. Розвиток промисловості вимагав подальшої спеціалізації, і за ініциативою видатного хіміка М.М. Бекетова фізико-математичний факультет Імператорського Харківського університету був у 1864 році розділений на три “розряди” (математичний, природничих наук та фізико-хімічний). Перший курс фізичної хімії був прочитаний у Харківському університеті у 1865 році, на 20 років раніше, ніж в університетах Західної Европи та США. В 1894 році на основі кафедри хімії фізико-математичного факультету виникає хімічна секція, яка складалася з трьох відділів: органічної, неорганічної та аналітичної хімії. Так, був фактично створений окремий хімічний факультет.

Харківський національний університет імені Василя Назаровича Каразіна — університет в м. Харків, самоврядний (автономний) дослідницький національний університет[2]. Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В. Н. Каразіна. Третій за віком (після Львівського університету та Києво-Могилянської академії) університет України. Згідно з оцінками якості навчання університет займав сьоме (Компас, 2009 р.) та четверте місце (Дзеркало тижня, 2007 р.) в Україні[3][4]. Згідно із одним з рейтингів провідних університетів світу (Webometrics, 2009 р.), Харківський університет займав шосту позицію серед університетів України та 2570 місце у світі[5]. В Харківському університеті навчалися Нобелівські лауреати Саймон Кузнець та Ілля Мечников, а також викладав лауреат Нобелівської премії Лев Ландау.

Перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії, заснований 1804 року з ініціативи місцевого громадянства, головним чином заходами В. Каразіна, ідею якого підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Куратором університету був призначений граф С. Потоцький, а першим ректором був філолог І. Рижський. Серед професорів за перших десятиліть існування університету переважали іноземці, головним чином німці; найвизначніші з них — філософ Й. Б. Шад та історик Д. X. Роммель. Число студентів у 19 ст. постійно зростало: 1805 — 57, 1810 — 118, за 1860-их років — приблизно 425, 1887 — 1520.

Певний час Харківский університет користувався автономією з виборним ректором, але в 1820 — 50-их роках його взято під суворий контроль (ректора призначав міністр освіти) з цензурою наукових видань і навіть викладання. 1863 університет у новому статуті здобув часткову автономію.

У 19 — на початку 20 ст. Харківский університет мав 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний; 1839 створено при ньому ветеринарну школу, що стала згодом самостійним інститутом (1851). Університет мав лабораторії, клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку. 1811 при ньому було засноване Філотехнічне Товариство, а у другій половині 19 ст. — Харківське Математичне Товариство, Харківське Історично-Філологічне Товариство, товариства дослідників природи, фізичне, хімічне, юридичне, та інші. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: «Харьковскій Еженедельникъ» (1812), «Украинскій Вестникъ» (1816—1819), «Украинскій Журналъ» (1824—1825) й інші. За перший період свого існування університет (1805—1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 університет видає «Учені записки».

Харківський Імператорський Університет.

Харківский університет відіграв помітну роль в українському національному відродженні, головним чином на початку, а також під кінець 19 — на початку 20 ст. Ще до того, поки Київ став осередком українського національного життя на Наддніпрянщині, в середині 19 ст. тут велися дослідження народного побуту, історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний театр, до чого багато спричинився університет. У другій половині 19 ст. Харківське Історично-Філологічне Товариство широко розвинуло дослідження історії і побуту Слобідської України та Гетьманщини. Студенти об'єднувалися в українські громади, з участю Потебні, Мови-Лиманського та інших, висуваючи також політичні вимоги українського руху. З ініціативи професорів (Сумцова, Багалія, А. Зайкевича) рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань («Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке»). 1906 надано почесні докторати М. Грушевському й І. Франкові, а 1910 — О. Єфименко. 1907 Сумцов, Багалій і Халанський почали викладати лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою.

Ювілейна монета на честь 200-річчя університету.

За революції 1917 — 20 в університеті велася боротьба між прихильниками російської орієнтації й українського курсу. Частина найзапекліших русифікаторів вибула з України, а більшість українських професорів залишилася в Харкові. Вони продовжували працювати в реорганізованих радянською владою на базі університету установах: в Академії теоретичних знань (1920 — 21), Харківському Інституті Народної Освіти (ХІНО, 1921 — 30), Харківському Інституті Народного Господарства та фізико-хімічному і юридичному інститутах. 1932 — 33 на їх базі відновлено університет, який складався з 7 факультетів: фізико-математичний, хімічний, біологічний, геолого-географічний, літературно-лінґвістичним, історичним (з філософським відділом), економічним з (відділом економічної географії). 1936 Харківському державному університету надано ім'я російського письменника О. Ґорького (хоч він не мав ніякого відношення до Харківського Університету). За війни університет евакуйовано до міста Кизилорда в Казахстані. У 1943 — 44 ХДУ повернувся до Харкова. У 1951 року 800 студентів університету було репресовано та 33 студентів було розстріляно за відмову складати іспити російською мовою. Судові засідання були закритими[6]. В 1977 р. в його складі діяли факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, заочний та вечірній.

Перший етап, становлення університету, 1804-1863 роки

За Статутом 1804 року в університеті реалізувалася німецька модель вищої освіти – університет був світським навчальним закладом з державним контролем, але й, водночас, високим рівнем автономії.

Університетська автономія передбачала права на самоврядування, контроль над навчальними закладами і цензуру на території округу, право суду над службовцями свого відомства та їхніми родинами, наявність власної поліції, звільнення від митних податків і воїнських постоїв, виборність усіх посадових осіб та колегіальність в управлінні зверху донизу, право встановлювати власні стандарти навчального процесу та наукової діяльності, нарешті, право надання посад, ступенів і чинів.

Всі питання навчального процесу, науки, фінансово-господарчі та судово-поліцейські функції зосередила в своїх руках Рада університету, до складу якої входили заслужені і ординарні професори.

В першій половині ХІХ сторіччя сотворилося справжнє чудо: в маленькому місті, з традиціями селянського побуту та порівняно низьким рівнем культури і освіченості населення виник європейського типу університет.

Він приєднав Харків до європейської мережі університетських міст. Про Харків і в Російській імперії, і за кордоном дізнавалися, в першу чергу, завдяки наявності тут університету.

Змінювався сам вигляд міста. В Харкові почали з’являтися нові кам’яні будинки, університетські бульвар і сад стали окрасою міста, завдяки зусиллям університетських професорів покращився санітарний стан міста (нагадаємо, що в перші десятиріччя існування університету ректорам неодноразово доводилося оголошувати так звані “брудні канікули”, коли через бруд і багнюку на вулицях студенти і професори не мали можливості дістатися університету).

Вже з перших років існування університет надав міцний імпульс українському національному відродженню, формуванню української національної свідомості. Вчені університету вивчали природні багатства краю, економіку, культуру, історію, етнографію України. З університетом пов’язані перші кроки української журналістики, початок якій поклали «Украинский вестник» та «Украинский журнал».

В альманасі «Утренняя звезда» (1833-1834) були опубліковані твори українських авторів, що увійшли до скарбниці національної літератури (уривки з «Енеїди» та «Наталки Полтавки» Івана Котляревського, з повісті «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка, байки Євгена Гребінки, твори Петра Гулака-Артемовського). Саме тут опублікував Квітка-Основ’яненко статтю «Супліка до пана іздателя», в якій доводив право українського народу на свою мову і свою літературу. Гулак-Артемовський, ректор університету в 1841-1848 роках, став родоначальником відомої української школи вчених і письменників: Миколи Костомарова, Ізмаїла Срезневського, Амвросія Метлинського. Працями І. І. Срезневського, а пізніше А. О. Потебні, М. Ф. Сумцова, А. Л. Метлинського, П. О. Лавровського в Харківському університеті були закладені основи наукової україністики, а з часом склалася потужна історична наукова школа Дмитра Багалія.

Слід відзначити, що на першому етапі існування абсолютну більшість професорів університету становили іноземці, здебільшого німці.

Серед університетських професорів було чимало талановитих фахівців, які мали високу наукову репутацію ще до переїзду до Харкова – юрист І. Ф. Тимковський, математик Т. Ф. Осиповський, філолог І. С. Рижський, економіст і математик Й. Ланг, філософ Й. Шад, хімік Ф. Гізе, астроном І. Гут, історик і філолог К. Роммель та інші.

З часом університетські професори стали органічною складовою частиною, навіть серцевиною, місцевого суспільства, немало посприявши піднесенню його культурного та освітнього рівнів.