6 Західноєвропейський інтер’єр стилю бароко

Цветовая гамма и рисунок стиля барокко

Барокко тяготеет не просто к пышности и роскоши изобразительных средств, но и продолжает тему «богатства» в цветовой палитре : цвет красного вина, изумруда, сапфира, золотой цвет. Фасады зданий стали похожи на изысканные торты. Самыми популярными барочными цветами интерьера были белый в сочетании с золотым.

Барокко играет контрастами: обилие теплых красок позолоты противопоставляется холодному блеску мрамора. Если вам кажется, что интерьер барокко слишком ярок, то немного приглушить его можно шпалерами или вердюрами со сценами из мифологии и религии.

С помощью этих небольших картин вы сможете создать особую приглушенную интимность у себя в квартире. Для барокко приемлемы яркие и насыщенные тона; интерьер в этом стиле может быть решен в ультрамарине или в красном и малиновом цветах. Главное условие – обилие позолоченных деталей

Так же, как и в средневековье, широко распространены шпалеры – тканые ковры без ворсы, которыми занавешивали стены дома. Во Франции в семнадцатом веке шпалеры стали называть гобеленами по имени братьев, основавших собственное производство этих ковров.

Качество гобеленов в эпоху барокко стало таким высоким, что они зачастую конкурировали с живописью. Кроме шпалер, для усиления впечатления роскоши, для отделки интерьера часто использовали глазет (известный нам под названием парчи). При помощи этой материи оформляли стены, окна и двери, мебель. Будуары украшались шторами – плотными полотнами со сложным тканым рисунком.

Находился под сильным влиянием живописи и производство обоев, нередко известные художники создавали эскизы гобеленов. Для совершенствования производства на фабрики приглашали фламандских ткачей. Сюжетные композиции, занимающие центр обоев обрамлялись каймой, составленной из декоративных элементов - ваз и цветов.

7 Декор та орнамент рококо

Найбільш близький цей стиль для тих, хто цінує тонкі почуттєві насолоди, намагається уникати буденності, робить все надзвичайним і урочистим: незвичайна середу проживання, незвичайні почуття, урочисті думки.

Архітектурі палаців властиві увігнуті і опуклі фасади, прикрашені ліпниною, пілястрами, крученими колонами. Амури, геральдичні герби, виноградні лози насичували і фасади, і елементи декору інтер'єрів.

В період зародження бароко став популярним П-подібний тип палацу. Двір захищали бронзовими гратами покриті позолотою. Покрівлі будівель прикрашали мансардами, що додало їм більшу мальовничість.

Вестибюль будівель прикрашала парадна мармурові сходи, над якою знаходився плафон стелі, розфарбований яскравими фарбами. Напроти сходів, як зазвичай, влаштовувався балкон для оркестру, виконуючий на честь гостей музику. Парадні зали у палацах стилю бароко зазвичай влаштовувалися на другому поверсі. Галереї, що з'єднують приміщення, прикрашали колекціями різних творів мистецтв: скульптурами, вишуканими вазами, що стоять на чудернацьких підставках, картинами. Домінуючим елементом декору в стилі інтер'єру барокко є фресковий розпис. Такий розписом рясно декорувалися стелі і стіни.

Дзеркала, що відрізняються великими розмірами, прикрашаються ліпниною і позолотою. Стіни, екрани розписували зображеннями життя небожителів, також використовуються витіюваті рослинні мотиви, а саме: гілки дерев, великі листки, а також великі квіти.

В обробці приміщення застосовують мармур, який додасть інтер'єру величний і палацовий характер. Мармур застосовується в облицюванні окремих декоративних конструкцій (камін, колони, стільниці). Його холодний блиск гармонійно контрастує з теплим золотим мотивом, повідомляючи композиційну цілісність.

Оксамит так само, як і мармур, є невід'ємною частиною оздоблення. Це пишні завіси або штори. Особливо цінним вважався генуезький оксамит, володів довгим ворсом. У період самого розквіту бароко у Франції стали випускати нову атласну тканину, прикрашену дрібним малюнком рослинної тематики. Цю тканину широко використовували при оформленні барочних інтер'єрів.

Вишуканість і розкіш інтер'єру цього стилю посилюється при допомоги, яка з початку сімнадцятого століття стає все різноманітнішим. У меблях бароко відстежуються складні позолочені різьблені елементи, м'які сидіння, оббиті дорогими яскравими тканинами і рясно прикрашені бахромою. Це можуть бути металеві накладки з благородних металів та бронзи, різьба та мозаїка з різних порід дерева (інтарсія). Особливо багато різних моделей придумано для ліжка. Усілякі ліжка, зі старомодними і вишуканими балдахінами. У доповненні – мармуровий столик, або м'яке і глибоке крісло-брежер. Ліжка могли спиратися на скульптури у вигляді торсів жінок, а в ногах ліжко часто спиралася на скульптури в вигляді античних ваз. Ввійшли в моду книжкові шафи, комоди і бюро прийшли на зміну панував в епоху відродження скринях.

Дивани схожі на конструкції із зібраних разом крісел. Спинки крісел і диванів являють собою хвилясту лінію. Столи забезпечуються достатньо потужної стільницею, найчастіше круглої форми, декорованою кольоровим мармуром, мозаїкою, перламутром.

8

Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»).

характерні риси рококо — святковість, відмову від прямих ліній і ордеру, диктат хвилястих візерунків, перенасиченість дрібного декору, що охоплює усю стіну і стелю

Видатні зразки інтер'єру доби рококо дав і Антоніо Рінальді(1710? — 1794) в Китайському палаці Оранієнбаума(італієць, що майже все життя працював в Петербурзі, Російська імперія). Велика обдарованість майстра і знання видатних зразків бароко дали змогу Рінальді використовувати як коштовні, так і дешеві матеріали — порцеляну і штучний мармур, стінописи-фрески і олійний живопис, шпалерне розташування картин і екзотичні витвори мистецтва Китаю. Чого вартий лише Склярусний кабінет Китайського палацу, де в якості фарб живопису використані скляні трубки, бісер і вишивка шовком. Унікальність цього рококового інтер'єру ріднить його з видатними зразками інтер'єрів бароко на кшталт Бурштинової кімнати.

Головним і майже єдиним засобом декорировки інтер’єрів служить орнамент, який стає дрібномасштабним, подрібненим в малюнку. Орнаментальні форми і мотиви сильно стилизуются. Дуже часто орнамент набуває асиметричні обриси.

Стиль рококо не був стилем великих монументальних споруд, це був стиль внутрішніх оздоблень дворянських аристократичних салонів, стиль інтер’єрний: звідси короткочасність його існування, він не мав передумов для тривалого розвитку. «Рокайль» (rocaille), в західній архітектурі та декоративному мистецтві – стиль XVIII століття, характерною особливістю якого є ретельно розроблені орнаментальні мотиви у вигляді стилізованих черепашок, каменів і спіралей. Термін «рокайль» веде своє походження від словника садівників. Оскільки він пов’язаний з прикрасами фонтанів і гротами з черепашок, його близькість до водної стихії очевидна. Рокайль являє собою одне з найбільш видатних проявів стилю рококо в архітектурі та інтер’єрі, розробленого у Франції в період правління короля Людовика XV (1715-1774). Стиль рокайль визначався як реакція як на класичну строгість вже вичерпало себе стилю бароко, так і на відродився інтерес до природи і природних науках. У Франції слово «рокайль» означає «булижник» або «галька». Рокайль найчастіше проявляється на невеликих фрагментах меблів в побутових предметах, особливо у таких особистих речах, як табакерки і ручні дзеркала. В обробці стін деревом або штукатуркою рокайль проявляється у використанні візерунків у вигляді раковин, гальки і квітів, папороті і коралових форм, виділених асиметричними простими або подвійними кривими. Спочатку цей термін застосовувався для позначення химерних і штучних гротів, які споруджувалися в парках в період пізнього Відродження.

Рокайль в зародку зустрічається і в гротеску, який з часом отримав інше найменування – арабески. Тут також присутня постійна гра з стійким і нестійким, смак до химерного й дивного. Проте на самому початку XVIII ст. у Франції з’являються радикальні нововведення: злиття з іншими типами прикрас, перш за все з трофеєм і картушем, прагнення вийти за суворо окреслені рамки і набуття пластичності.