19. Класифікація конституцій. Критерії класифікації

Види конституцій: -за формою: писані - основний закон держави (один або декілька нормативних актів); неписані - значна кількість нормативних актів і конституційних звичаїв, що не мають найвищої юридичної сили; -за темпом дії:постійні – мають необмежений термін дії; тимчасові - приймаються на певний час; -за способом прийняття: октройовані- розроблені без участі представницького органу та даровані народу монархом (метрополією); народні - прийняті представницьким органом або шляхом референдуму; -за порядком зміни,внесення поправокі доповнень: гнучкі- змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони; жорсткі - змінюються и доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури.За формою державного політичного режиму:

• демократичні конституції-діють в багатьох капіталістичних і в деяких постсоціалістичних країнах, закріплюють принципи демократичної, правової, соціальної держави, різноманітні форми власності, соціально орієнтовану ринкову економіку, права та свободи громадян на рівні міжнародних стандартів;

• авторитарні - надмірно зміцнюють виконавчу владу, обмежують права людини, містять антидемократичні положення;

• тоталітарні - у країнах тоталітарного соціалізму закріплюють юридичні передумови для створення неподільної політичної системи під конституційно закріпленим керівництвом однієї партії.

За формою державного правління:

- монархічні;

- республіканські.

 

20. Форми, види і структура конституції. Значення преамбули, перехідних, прикінцевих положень

Конституційна матерія організовується, впорядковується за певною схемою. У переважній більшості структура конституції має установлений вигляд і включає ряд елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.Преамбула є носієм так званої дескриптивної (описової) інформації, яка дає відповідь на такі питання як цілі та завдання конституції, історичні шляхи її становлення і розвитку, проголошення конституційних ідеалів тощо. По-перше, преамбула констатує порядок здійснення установчої влади народу, що фактично діяв в Україні на час прийняття Конституції, та розкриває його правниче підґрунтя.По-друге, преамбула констатує і юридичну підставу самого виникнення України як незалежної держави. Нею є невід'ємне природне право української нації на самовизначення. Історично це право було здійснено всім Українським народом, громадянами України всіх національностей.По-третє, преамбула визначає загальну мету прийняття Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави. У зв’язку з цим слід зазначити, що хоча преамбули не містять вказівок на конкретну форму поведінки, вони мають істотне значення для тлумачення всього тексту конституції. Саме таким шляхом і йде конституційна практика більшості демократичних країн.Прикінцеві положення Конституції України, включені до розділу ХІV, присвячені набуттю нею чинності, тобто введенню її в дію. Набуття Конституцією чинності означає, що вона стає єдиним Основним Законом суспільного і державного життя, за яким будується державний механізм, вся система національного законодавства, здійснюється правове регулювання відносин у суспільстві і державі. У практиці конституційного законодавства України розділ ХV – “Перехідні положення” – з’явився вперше. Такого розділу не було в жодній з українських конституцій. Його поява в новій Конституції пояснюється рядом об’єктивних обставин. Найголовніша з них є та, що в ній містяться нові принципи організації суспільства і держави.

“Перехідні положення” у Конституції України, як і в конституціях інших країн, закріплюють порядок і строки зміни чинного законодавства, а також строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності новою Конституцією України.

 

22. Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язується з прийняттям Декларації про д. суверенітет У. від 16 лип. 1990-24 ж. 1990 р. Верховна Рада УРСР утвор. Конституційну комісію - Комісія розробила Концепцію нової Конституції У., де було сформульовано загальні методологічні принципи майбутньої Конституції У.На основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого -26 ж.1993 р.

ІІ етап поч. після завершення дострокових парламентських і презид. виборів і охопл. 10 лист. 1994 р.-8 чер. 1995 року.

Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма та голова Верховної Ради України О.О.Мороз.Завершився ІІ етап 8 чер. 1995 р. укладанням Конст. Договору між Президентом У. і Верх. Радою У. про організацію держ. влади та місц. самовряд. на період до прийняття нової Конст.У. Конст. Договір дозволив створ. умови для прискор. конст. процесу в У.

ІІІ етап охоплює період від 8 червня 1995 року (підписання Конст. Договору між ВР У. та Президентом У. “Про осн. засади організації та функціонування державної влади і місц. самоврядування в У. на період до прийняття нової Конституції України”) до 28 червня 1996 року (прийняття Конст. У.).У розділі ХІІІ Конституції У. визнач. порядок внесення змін до Конституції, перегляду її окремих положень. Конст. може бути змінена лише в особл., закріпленому нею порядку, що значно відрізняться від внесення змін до поточного законодавства. Такий порядок запроваджений з метою забезпечення стабільності Конституції як Основного Закону У.

24.Конституційний лад в його неформальному, змістовному смислі – це не просто суспільний і державний лад, врегульований ухваленим у даному суспільстві конституційним законодавством, безвідносно до його змісту, а тільки такий лад, який ґрунтується на принципах гуманізму і демократії, принципах конституціоналізму, а держава у своїй організації і діяльності не тільки на словах, а й на практиці слідує цим принципам. Конституційний лад реалізує прагнення до соціального порядку на основі поєднання індивідуального і групового інтересу із загальним, пріоритет права особи неминуче вимагає гарантій з боку найбільшої і наймогутнішої спільноти – держави.Поняття “основи конят. ладу” необхідно розглядати у 2 аспектах – як сукупність сусп. відносин, які складають основи побудови суспільства і держави і як правовий інститут, що регулює ці відносини. У І значенні під “основами конст. ладу” розуміються головні, основоположні сусп. відносини, які складають суть конят. ладу і виражають у концентрованій формі найбільш демокр. його характеристики (принцип нар. суверенітету, принцип розподілу влад, визнання і захист невід’ємних прав і свобод людини тощо). У другому значенні під “основами конституційного ладу” слід розуміти конституційні норми, які закріплюють і гарантують соціальну виконуваність демократичних принципів організації суспільства і держави.

25.Поняття основа має значення׃1. Те, на чому що-небудь ґрунтується, базується.2. Провідні принципи, правила, якими постійно керуються в житті, діяльності.3. Найважливіші, вихідні положення чого-небудь.До основ конст. ладу, згідно Конст. У., віднос.: народовладдя; суверенітет та незалежність У.; унітаз. устрій У.;республік. форма правління; принцип поділу влад на законодавчу, виконав., та судову; демокр., соц., правовий характер держави; принцип визнання людини найвищою соц. цінністю; принцип єдиного громадянства; держ. статус укр. мови; пріоритети соц., екол., екон., оборонної та зовн. політики держави; рівність всіх форм власності; засади сусп. життя в У.; держ. символи України. Основи конст. ладу У. можуть бути змінені тільки в особливому порядку, спеціально встановл. Конституцією. Ніякі інші положення діючої Конст. У. не можуть суперечити основам її конст. ладу.Закріплення основ конст. ладу в конст. формі має важливе значення. Вона забезпечує проголош. цих основ від імені народу У. його держ. волею. Тим самим підкресл. особлива значимість основ конят. ладу, їх верховенство і обов’язковість для всіх суб’єктів правовідносин, активний вплив на пр. регулювання всієї с-ми сусп. відносин. Тому закріплені в Конституції основи конст. ладу утвор. фундамент всього пр. регулювання держ. і сусп.. життя У., визнач. в юр. формі ті найважливіші якісні зв’язки, які властиві її організації.

26. Під базовими цінностями конст. ладу У. розуміються політико-правові та моральні ідеї та принципи, які відображають наявні в державі й суспільстві суспільні ідеали, покладені в основу всього конст.-пр. регулювання. Базові цінності форм. в сусп. свідомості фактично протягом усього часу становл. нац. державності та потрапляють до тексту Осн.овного Закону вже у своєму здебільшого сформульов. й завершеному вигляді. Усі базові цінності конст. ладу У. тісно переплетені між собою й лише у своїй сукупності та взаємозв´язку відображ. особливості вітчизняного державотворення та основні ідеї укр. суспільства. Усі базові цінності конст. ладу, закріплені в її тексті, можна умовно поділити на 2 групи. І охоплює визначальні історичні, політ., правові, морально-світоглядні ідеї, що містяться у преамбулі Конст., яка стисло визначає генеральні цілі, задля досягнення яких приймається Конст. (забезпеч. прав і свобод людини та гідних умов її життя; зміцнення гр. злагоди на У.; розвиток і зміцнення дем., соц., пр. держави). Саме ці цілі і визначають цінності, які посідають провідне місце в усій ієрархії сусп. цінностей, а тому слушно вважаються заг-люд., заг-цивілізаційними. Будучи закріпленими у преамбулі Конст. У., вони становлять ціннісну основу як її самої, так і сусп. ладу загалом. ІІ група охоплює політико-правові цінності та ідеї, що знайшли формалізоване втілення в конкретних конст. принципах, закріплених переважно в розділі І.

27. Згідно з статтею 1 Конституції нашої держави Україна суверенна незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Проте це лише загальні конституційні засади. Для того, щоб побудувати таку державу необхідне міцне теоретичне підґрунтя, глибокі наукові розробки юристів, вчених практиків, з врахуванням як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду.Існує чимало невирішених проблем щодо забезпечення суверенітету України, пов’язаних з деякими принципами.Принцип верховенства права визначає умови життєдіяльності усього соц. організму, тобто створ. функціонування держ. органів та гр.. організацій, ставлення до них, а також стосунки між окремими громадянами. ВР України повинна приймати закони, що мають відповідати принципам справедливості, гуманізму забезпечувати права, свободи і законні інтереси громадян відображати суспільні відносини, як склалися у нашій країні. Поки що ж приймаються нестабільні та недосконалі закони, видаються підзаконні нормативно-правові акти, які суперечать вимогам законів.Відповідно до принципу поділу влади остання має бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами, кожна з гілок влади повинна бути незалежною, що має виключати можливість узурпації влади якоюсь особою чи окремим органом. Проте, нині в Україні спостерігається протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади.Принцип реальності прав свобод людини та громадянина передбачає, що вони мають бути не тільки продекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та гарантовані усіма соціальними суб’єктами, насамперед державою. Однак нині в Україні через об’єктивні та суб’єктивні причини існує проблема реальності прав та свобод людини та громадянина.Важливим принцип законності, який означає, що державою керує закон, усе здійснюється згідно з законом, ніхто не підноситься над ним. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави юр. відповідальність та вживання у межах закону справедливих заходів у разі вчинення того або іншого правопорушення. А будь-яка несправедливість викликає невдоволення людей може призвести до соц. конфліктів.Держ. суверенітет У. визначається не стільки юридичним закріпленням на конституційному рівні положення про те, що Україна є суверенною державою, скільки забезпеченням цього політико-правового стану державної влади економічними, дипломатичними та іншими засобами. Особливо важливо, щоб суверенітет України базувався на міцній економічній основі. Для зв’язків з іншими державами це досить важливий фактор. Тому утвердження України як суверенної держави передбачає прийняття мір щодо забезпечення реальної економічної самостійності та незалежності.

28. Держ. суверенітет — верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципі права. Держ. сувер.- верховенство державної влади щодо всякої іншої влади всередині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межами. З цього визначення випливає, що суверенітет поділ. на внутр. і зовн. У сучасних умовах внутрішній суверенітет регулюється нормами конст. права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, - ще й нормами міжнародного праваУ Конст. У. закріпл., що Україна є суверенною і незалежною державою, що її суверенітет пошир. на всю її територію, що вона визнає чинні міжнар. договори і вважає їх частиною нац. законодавства У., що на терит. У. не допуск. розташування іноземних військових баз. Суверенітет є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в його універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади та у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація. Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету-в державі може бути 1 суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах однієї країни є неправомірними. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Держ. влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не можна вважати державами.Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, АРК). Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суве¬ренітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обме¬женою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вва¬жає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обме¬ження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суве¬ренітет державної влади України лишається недоторканним.

29. Ст. 5 Конституції України закріплює республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що в Україні реалізовано квазіпрезидентську (напівпрезидентську) форму правління в її другому варіанті.

2) всенародно обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі розподілу влад окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади і підзвітний та підконтрольний парламенту.Загальними ознаками республіканської форми правління є:– виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк;– здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;– юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;– обов’язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;– переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.

30.Уніта́рна держа́ва — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами.

.Частина 2 ст. 2 Конституції України визначає Україну як уні­тарну державу, не конкретизуючи при цьому конкретну форму унітаризму. Аналіз положень Конституції України, присвячених питанням організації виконавчої влади на місцях, статусу Автоном­ної Республіки Крим і місцевого самоврядування дозволяє харак­теризувати Україну як складну, відносно децентралізовану унітар­ну державу. Це пояснюється тим, що, по-перше, до складу України вхо­дить автономне територіальне утворення - Автономна Республіка Крим, по-друге, децентралізацію управління в Україні здійснено лише на низовому територіальному рівні - село, селище, місто, а на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях управління збережено централізоване державне управління. Подіб­на система територіальної організації влади є архаїчною і сьогодні в європейських країнах практично не застосовується. В контексті конституційної реформи гостро стоїть і питання щодо вдосконалення українського унітаризму на основі подальшої децентраліза­ції управління, зокрема запровадження місцевого самоврядування на регіональному та субрегіональному територіальних рівнях.

Найважливіші юридичні ознаки унітарної держави:

-до складу унітарної держави не входять державні утворення, наділені ознаками суверенітету;

-єдина система державних органів;

в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

-єдине громадянство;

-у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.

31.Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.Ознаки демократії.1. Демократія має державний характер:а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. б)  забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами. 2.  Демократія має політичний характер:а) передбачає політ. різноманіття. Демократія неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. При демократії враховується різноманіття політичних думок -партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

б)  ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. 3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів. 4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж — і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм.

Україна - демократична держава. Ознаками України як демократичної держави є:) реальна представницька демократія, що забезпечується об­ранням Верховної Ради України, Президента України, представ­ницьких органів місцевого самоврядування на основі демократич­них принципів виборчого права; 2) організація державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України).

32.Правова держава як національна ідея У. Конституція У. визначає Україну як правову державу. Проголосивши принцип верховенства закону, Конституція України надає йому значення фундаментальної правової норми (ст.8). Правосуддя – це соціальна цінність демократичного суспільства. Без законного і справедливого правосуддя не можна реалізувати інші соціальні цінності і інститути демократії. В Конституції України закріплено такі ознаки правової держави: Верховенство права (суб’єктивного) відповідно до ч.1 ст.8. Цей принцип передбачає пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.19). Правова держав визнає і гарантує права і свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави „все, що не заборонено, те дозволено” сформульовано в Конституції України таким чином: „ніхто не може бути примушений робити те, що передбачено законодавством”.Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ч.1 ст.6). Три гілки влади діють відносно самостійно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках.Незалежність суду (ч.1 ст.126). В правовій державі суд відіграє роль головного елементу механізму гарантій прав і свобод людини. В силу цього має бути забезпечена незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки незалежний суд може ефективно захистити людину від свавілля органів виконавчої влади та їх посадових осіб.Важливимуплані побудови правової держави є також створення ефективного механізму охорони прав особи. На сьогодні в Україні діють Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний та Арбітражний процесуальний кодекси, які передбачають процедуру звернення досуду за захистом порушених прав. Нові положення , які значно розширюють засоби захисту прав громадян, містять закони “Про адвокатуру”, “Про нотаріат”.Правова держава може функціонувати лише в режимі законності, тобто такого стану відповідності суспільних відносин Конституції та іншим законам держави, який утворюється в результаті виконання законів усіма суб’єктами права (учасниками суспільного життя).Доступність суду для кожного громадянина – це своєрідний показник того, як близько суспільство підійшло до правової держави.

33. Громадянство – це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв’язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством. У визначенні громадянства України, яке дається в преамбулі Закону “Про громадянство України”, підкреслюється правовий характер зв’язку особи й Української держави. Громадянство – правовий, а не фактичний стан. Громадян держави не можна розглядати як сукупність осіб, що проживають на її території, оскільки за цією ознакою останні утворюють населення країни – категорію демографічну. Терміном “населення” охоплюється не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Громадянином держави є особа не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між особою і державою певних правових зв’язків. Підставами і умовами набуття громадянства України. Ст. 11 Закону про громадянство України зазначає, що підставами набуття громадянства є:1) народження;2) походження;3) прийняття до громадянства України;4) поновлення громадянства України;5) інші підстави, передбачені міжнародними договорами України, які ратифіковано Верховною Радою України. Історичний розвиток інституту громадянства в Україні відбувався поетапно. Втім у науці конституційного права немає єдиної періодизації розвитку цього інституту. Деякі вітчизняні вчені розвиток інституту громадянства обмежують лише періодом, що пов’язаний зі становленням України як сучасної суверенної держави.Інші дослідники аналізують історичний розвиток інституту громадянства з часу його виникнення, не виділяючи при цьому конкретні етапи. Основні етапи становлення і розвитку інституту громадянства в Україні, на нашу думку, пов’язані з етапами українського державотворення, і найбільш рельєфно виділяються в конституціях та нормативно-правових актах про громадянство. Тобто пунктами відліку для становлення і розвитку інституту громадянства в Україні може бути як конституційний акт, так і нормативно-правовий акт про громадянство. Етапи становл.: 1) період відродження національної Української держави (1917–1920 рр.); 2) радянський період інституту громадянства в Україні; 3) конституційно-правовий інститут громадянства в Україні як незалежній суверенній державі

34.Громадянство в Україні регул.Конституцією У., Законом України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. і прийнятими відповідно до них законо­давчими актами України.Цей Закон відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.Принципи громадянства України — це вихідні засади, керівні ідеї, які одержали закріплення в законодавстві у взаємовідносинах між державою і особою.

Конституція України і Закон «Про громадянство України», інші акти встановлюють принципи громадянства.

-принцип єдиного громадянства;Цей принцип має декілька аспектів: по-перше, “внутрішнє” єдине громадянство держави Україна означає, що не можуть існувати громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць України.По-друге, так би мовити, “зовнішнє” єдине громадянство України означає, що “якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України”;

-принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму). Цей принцип означає неприпустимість втрати громадянином України громадянства внаслідок колізії національного законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких він бажає отримати;

-принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

-принцип визнання права громадянина на зміну громадянства;-Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя.

-принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав,порядкуі моменту набуттяними громадянства України

-принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина.

35. Громадянство України набувається:

1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок встановлення батьківства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Закон «Про громадянство» визначає особливості набуття громадянства України за народженням:

— особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України; — особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України та ін..;

Припинення громадянства — це припинення постійного правового зв’язку особи з державою.

Світовий досвід правового регулювання громадянства свідчить, що громадянство може припинятися за такими підставами:

1) відповідно до закону; 2) позбавлення громадянства; 3) внаслідок виходу або відмови від громадянства; 4) на підставі міжнародних договорів; 5) внаслідок припинення існування держави як суб’єкта міжнародного права.

Згідно зі ст. 17 Закону «Про громадянство України», громадянство припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) на підставах, передбачених міжнародними договорами України

Вихід із громадянства — це припинення громадянства за ініціативою особи.

Вихід із громадянства України — найбільш поширена підстава його припинення.. Закон України «Про громадянство України» (ст. 19) встановлює підстави втрати громадянства України. Такими підставами є:

1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.

2) прийняття до громадянства України внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;

3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка за законодавством цієї держави не є загальним військовим обов’язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

36. У вирішенні питань грома­дянства беруть участь такі органи та організації.1.  Президент України: ухвалює рішення і видає укази відпо­відно до Конституції України і Закону України «Про громадянство України»; визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання ухвалених рішень; затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань гро­мадянства.

2. Комісія з питань громадянства при Президенті України: роз­глядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід із гро­мадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення від­повідно до вимог чинного законодавства України; контролює ви­конання рішень, ухвалених Президентом України з питань грома­дянства.

3. ОРГАНИ МВС УКРАЇНИ:

-приймають заяви з питань громадянства, перевіряє їх та надсилає Комісії;

-готують подання про втрату особами гро­мадянства України

-виконують рішення Президента України з питань громадянства;

-ведуть облік осіб, які набули громадянство та припинили громадянство України;

-постановляють рішення про оформлення набуття громадянства України та видають відповідні до­кументи;

-вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, відповідні документи.

Виконання рішень із питань громадянства покладається на ОВС, відділи РАГС, а за кордоном - на дипломатичні представництва і консульські установи України.

37. Правовий статус – це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.

У літературі вирізняють кілька видів правового статусу: 1) загальний або конституційний статус людини і громадянина; 2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо; 4) статус фізичних і юридичних осіб; 5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців; 6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); статус осіб, які працюють в різних сферах. У системі конституційного права України як галузі права особливе місце займає інститут основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі ІІ Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. У нормах цього розділу розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Структуру конституційного статусу особи в Україні утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність; 3) основні права і свободи; 4) конституційні обов’язки; 4) правові принципи; 5) гарантії правового статусу людини і громадянина. Основу правового статусу особи складають її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. В єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.Принципамиконституційно-правового інституту прав і свобод людини є: 1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність її їй від народження. 3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб 4. Принцип єдності прав та обов’язків людини і громадянина.5. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

38. Конституційно-правовий статус людини і громадянина базується на певній концепції прав людини, принципах правового статусу людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини.

Права людини в загальному вигляді - це універсальна категорія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими благами та умовами безпечного, вільного існування особистості в суспільстві.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основні підходи до розв'язання проблеми прав людини, закріплення правового статусу особистості.

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соці­альної цінності після самого життя.

А основні положення сучасної ліберальної концепції є такими:

1) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчу­жувати їхні природні права, а забезпечення та охорона цих прав -головне призначення держави;

2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа сво­боди - рівність можливостей для всіх;

3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. 4) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідо­мити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважа­тися вичерпним;

5) обмеження прав людини можливе лише у виняткових випад­ках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демо­кратичному суспільстві.

39. Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства.Права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Ознаки прав і свобод людини і громадянина:

-Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні.

-Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними

-Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку.

-Права людини і громадянина мають бути загальними і рівни­ми для кожного.

-Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжна­родних стандартів.

40. Ядром, системоутворюючим елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи і обов’язки людини і громадянина. Права людини – це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами. Забезпечуючи права і свободи людини держава, в свою чергу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов’язків. Обов’язок – це об’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утримуватися від здійснення певних дій. Основні права і свободи людини і громадянина – це закріплені в Конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні.

Всі права і свободи можна поділити на особисті, політичні, соціально-економічні такультурні. Особисті права та свободи є невідчужуваними і належать кожній людині від природи, в силу того, що вона народилася людською істотою. До цих прав згідно з Конституцією належать: право на життя (ст. 27), право на повагу гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) та ін..

Політичні права і свободи відображають міру можливої поведінки суб’єкта у сфері управління державою, політики і залежать від правового статусу особи. Соціально-економічні права і свободи характеризують їх суб’єктів як учасників економічних, майнових відносин, відносин власності. До них згідно з Конституцією належать: право приватної власності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42) та ін.

Культурні або духовні права є мірою дозволеної поведінки особи в духовній, культурній, ідеологічній сфері.

41. Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує неприпустимість пося­гання державних органів, громадських організацій, служ­бових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та неприпустимість свавільного позбавлення її життя.Серед досить численних особистих прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свобо­ди, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави.

До особистих можна віднести такі права і свободи людини і громадянина, закріплені у відповідних статтях Конституції України:

1) право на вільний розвиток своєї особистості (Ст. 23);

2) невід'ємне право на життя (Ст. 27);

3) право людини на повагу до її гідності (Ст. 28);

4) право на свободу та особисту недоторканність (Ст. 29);

5) право на недоторканність житла (Ст. 30);

6) право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (Ст. 31);

7) право на невтручання в особисте і сімейне життя (Ст. 32)

8) право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (Ст. 33);

9) право на свободу думки і слова (Ст. 34);

10) право на свободу світогляду і віросповідання (Ст. 35);

та ін. ;Серед наведеного переліку особистих прав треба приділити більшу увагу розгляду прав людини на життя і повагу до її гідності, права на свободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, правам на невтручання у сімейне й особисте життя, тому що, серед особистих прав, вони розуміються як фундаментальні, природні права людини.

42. До політичних прав і свобод громадян України, закріплених Конституцією, відносяться:1) право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;2) право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб (свобода друку);3) право на свободу об'єднання в політичні партії, громадські організації та профспілки;5) право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;6) право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації;7) право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів;Політичні права і свободи, як і особисті, інколи називають не­гативними, маючи на увазі те, що держава не зобов'язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право люди­ни на невтручання держави.На відміну від особистих і політичних прав і свобод економіч­ні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними - їх за­безпечення вимагає від держави певних дій.

43.Економічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов’язані з концепцією соціальної держави, оскільки стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя та соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства. Для них характерна така загальна властивість, як єдність матеріального (економічного і соціально-культурного) змісту. Вона визначається тим, що тільки дана група прав і свобод самим безпосереднім чином зв’язана з відносинами власності, економічними і соціальними елементами громадянського суспільства. Друга особливість економічних, соціальних і культурних прав полягає у тому, що вони нерідко виступають як права-гарантії, тобто виконують гарантуючі функції відносно інших прав і свобод. До таких прав-гарантій і політичної, і особистої свободи людини відносяться, наприклад, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), на охорону здоров'я (ст. 49), на освіту (ст. 53), на відпочинок (ст.45) і т. п. Культурні права – це права, пов’язані з діяльністю особи у сфері культурного і духовного життя. До них відносяться: право на освіту, свобода літературної, художньої та наукової діяльності та право на результати такої діяльності.

Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

44. Правове становище особи в суспільстві і державі визнач. не тільки правами і свободами, але й юр. обов’язками.Юр. обов’язки дістають пр.. закріплення в самих різних галузях права (у цивіл., труд., сім., адмін. праві і т.д.). Але провідна роль у заг. С-мі юр. обов’язків належить тим, які дістають конст. закріпл. З урахуванням зазначеного можна визначити і загальне поняття конст.х обов’язків: це вищі правові вимоги, які пред’являються до кожної людини і громадянина і пов’язані з охороною та захистом найважл. цінностей, здійсненням дій (бездіяльності), які слугують задоволенню як особистих, так і сусп.інтересів у правовій демокр. державі. Конст. У. до основних обов’язків відносить: обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, культ. спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки,сплачувати податки і збори, неухильно додерж.Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей .Крім того, Конституція України передбачає певні обов’язки, суб’єктами яких виступають лише громадяни України – захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи;щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік.Невиконання або неналежне виконання основних обов’язків тягне за собою юридичну відповідальність, вид і міра якої визнач. відповідними законами У.

45. ІнститутУповноваженогоВерховної Ради України з прав людини перебуває в стадіїстановлення. Першого Уповноваженого з прав людини в Україні було призначено на посаду тільки в травні 1998 року.Необхідність утвор. цього інституту обумовлена багатьма обставинами. По-перше, недостатнім рівнем захисту прав і свобод громадян традиційними процедурами захисту. По-друге, збільшенням імовірності порушень прав громадян посадовими особами в умовах не досить визначеного законодавства. По-третє, проголошенням приєднання У.до розвинених міжнар. Стандартів демократії. І, по-четверте, демократичністю цього правозахисного інституту, а саме: незалежністю від державних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур розгляду заяв і скарг, безплатним наданням громадянам допомоги. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює легітимний парламентський контроль за додержання мконституційних прав і свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України в межах повноважень. Інститут Уповноваженого Верховної Ради виступає додатковим (субсидіарним) засобом захисту прав і свобод людини щодо інших правозахисних механізмів і неповною мірою компенсує недоліки традиційних засобів захисту прав людини, парламентського й відомчого контролю за адмін. органами. Уповноваженого ВРУ з прав людини наділено владними повноваженнями зі значного кола питань. Він може викор.різні методи впливу. Інститут омбудсмана формується у демократичних державах тоді, коли існуючі інститути захисту прав людини недостатньо ефективні, внаслідок чого і виникає потреба в додаткових механізмах їх захисту. У результаті „омбудсмена” підтримується віра людини у справедливість, нейтралізується негативне ставлення особи до влади, пом’якшуються конфлікти між державою, її органами і громадянами. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зобов’язаний зберігати конфіденційність інформації і після припинення своїх повноважень. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право призначити своїх представників на місцях у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою.

46. Проблема гарантій прав і свобод людини та громадянина на сучасному етапі є важливим предметом наукових пошуків. Система юридичного забезпечення прав і свобод особи функціонує в певному соціальному, політичному, економічному, ідеологічному контексті, який може як знижувати, так і підсилювати ефективність її дії.Загальносоціальні умови в сукупності складають макросередовище існування, функціонування та розвитку механізму забезпечення прав і свобод особи, обумовлюють можливість фактичного здійснення прав і свобод, повноту задоволення опосередкованих ними інтересів і потреб індивідів. Соціальні гарантії конституційних настанов про можливість участі громадян в управлінні – це соціальна зорієнтованість політики держави, згладжування існуючих суперечностей між соціальними групами населення, розв'язання проблем соціальної політики (освіти, праці, заробітної плати, охорони здоров'я, соціального забезпечення), сприятливий соціальний клімат у суспільстві, соціальне партнерство між людиною і державою, соціальна справедливість тощо.

Ідеологічними гарантіями участі в управлінні має бути наявність загальнодержавної правової ідеології, що консолідувала б суспільство на демократичних засадах, загальна політична і правова культура (яка може сформуватися лише в умовах тривалого демократичного правління), громадська свідомість і політична освіченість громадян, юридична грамотність населення, підвищення рівня суспільної та індивідуальної правосвідомості тощо. Юридичні гарантії конституційних прав сприяють їх реалізації у правовідносинах. Забезпечення ефективності механізму реалізації права громадян на участь в управлінні пов'язано головним чином з його юридичними гарантіями, що мають системний характер. Політичні права називають негативними в тому розумінні, що держава, на відміну від забезпечення соціально-економічних прав, повинна просто утримуватися від посягання на ці права і свободи. За сферою дії юридичні гарантії всіх прав громадян поділяють на міжнародні та внутрішньодержавні Конституційні гарантії прав і свобод громадян – це вид правових (юридичних) гарантій. Дієвою конституційно-правовою гарантією здійснення права громадян України на участь в управлінні є інститут конституційної відповідальності

47. Демократія — це реальна можливість народу впливати на ситуацію в державі шляхом не тільки всеукр., але й місц. референдумів і вирішувати на цих рефер. найбільш важливі питання. Народовладдя є вираженням демократії, яка реалізує себе у пануючому в країні політ. режимі, а також у формі правління, здійсн. державою. Суть демократії полягає в тому, що народ є носієм державної влади. Зокрема, у ст. 5 Конституції України сказано: «Україна с республікою, а єдиним джерелом влади в Україні є народ» Ознаки демократичної держави:/ визнання народу найвищим джерелом влади; / розвинута система законодавства; •/ високий рівень розвитку прав і свобод людини; / дієвість гарантування цих прав і свобод; / панування в країні законності; / виборність осн. органів держави;/ рівноправність громадян і перш за все рівність їх виборчих прав; уґ підпорядкування меншостей більшості при прийнятті рішень. За формою безпосереднім народовладдям визначаються вибори, референдуми та інші форми волевиявлення народу і народні обговорення, виявлення громадської думки тощо, які характеризуються голосуванням, обговоренням, зборами (зібраннями) тощо. Збори громадян — зібрання громадян з метою висловлення позиції та прийняття рішень консультативного (дорадчого) або обов'язкового характеру. В Україні проявляються у вигляді громадських слухань, зібрань домоуправлінь, громадських зборів, мітингів, масових зібрань тощо.

48. Під виборами слід розуміти форму безпосереднього народовлад­дя, зміст якої полягає у волевиявленні народу з метою формування представницьких органів держави чи місцевого самоврядування та обрання посадових осіб цих органів шляхом голосування.

За суб’єктами вибори передбачають обрання президента Укра­їни, формування Верховної ради України, формування Верховної ради автономної республіки Крим, місцевих (сільських, селищних, міських, районних, обласних) рад та обрання сільських, селищних, міських голів.

В Україні проводяться такі види виборів:

Президентські, парламентські вибори - це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі, Головними серед них є: призначення виборів та визначення дати їх проведення;визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;утворення виборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних);складання списків виборців;висування та реєстрація кандидатів;проведення передвиборчої агітації;голосування; підрахунок голосів;оприлюднення результатів голосування; проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Вибори відповідають республіканському типові організації влади,

Вибори символізують не лише виявлення думки населення, але й залучають маси до процесу управління державою. Вони є засобом політичної соціалізації населення, забезпечують легітимність, законне обгрунтування (як тієї, що опирається на думку народу) політики, яку проводять представники влади, що перемогла на виборах. Вибори відіграють у суспільстві роль своєрідного регулятора, оскільки таким чином можна демократично змінювати владні структури.Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органам своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).

49. Об’єктивне виборче право - це один із головних конституційно-правових інститутів, який складають норми, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з формуванням представницьких та інших виборних органів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). Суб’єктивне виборче право - це закріплене Конституцією України (ст. 38) і гарантоване державою право громадянина України вільно обирати та бути обраним до виборних органів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). При цьому можна виділити активне (право обирати) і пасивне (право бути обраним) виборче право. Громадяни, які за Конституцією користуються активним виборчим правом називаються виборцями, а сукупність виборців у межах України або виборчого округу складає виборчий корпус (електорат). Принципи виборчого права - це умови його визнання і здійснення, які разом забезпечують реальний характер волевиявлення народу, легітимність виборних органів публічної влади. Загальновизнані принципи виборчого права зафіксовані у відповідних міжнародно-правових документах. Конституція України (ст. 71) закріпила такі принципи суб’єктивного виборчого права: принцип вільних виборів; принципи загального, рівного і прямого виборчого права; принцип таємного голосування.

Принцип вільних виборів означає, що кожний виборець самостійно, без будь-якого зовнішнього впливу вирішує - брати йому участь у виборах чи ні, а якщо брати, то в якій мірі. Принцип загальноговиборчого права передбачаєнаданнявиборчих прав усімгромадянамУкраїни, а такожвідсутністьпередбаченихзаконодавствомвимог, щообмежували б участь у виборах будь-якихгрупгромадян. Принцип рівноговиборчого праваозначаєзабезпеченнярівних для кожного виборцяможливостейвпливати на результат виборів.

виборчі правовідносини є універсальним засобом забезпечення стійкого зв’язку законодавства про вибори з виборчою практикою, служать єдиним способом накладення нормативної моделі організації виборів на фактичні соціально-політичні процеси, що складають виборчу кампанію. Виборчі правовідносини характеризуються широким колом учасників. Уся різноманітність суб’єктів виборчих правовідносин може бути поділена на чотири основні групи – індивідуальні і колективні, політичні і адміністративні. Зміст виборчих правовідносин являють собою насамперед суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників

50. Виборча система – це встановлений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Розрізняють такі види виборчих систем:-    мажоритарну;-    пропорційну;-    змішану.

При мажоритарній системі (системі більшості) депутатами стають ті кандидати від виборчого округу, які отримали передбачену законом більшість голосів, а всі інші кандидати вважаються необра-ними. Існують такі різновиди мажоритарної системи:-    відносної більшості, при якій обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців;

-    абсолютної більшості, при якій для обрання кандидату необхідно зібрати більше половини голосів виборців і більше, ніж інші кандидати.

При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу.Інколи застосовують змішану виборчу систему, при якій частина депутатів обирається за мажоритарним принципом, а інша -за пропорційним. Для проведення виборів територія держави ділиться на певні територіальні одиниці – виборчі округи. Виборчі округи бувають:

-    одномандатні, від яких обирається тільки один депутат;-    багатомандатні, від яких обираються два і більше депутатів.

Поняття «виборче право» вживають в об’єктивному та суб’єктивному значеннях.

Виборче право в об’єктивному розумінні (об’єктивне виборче право) – це сукупність юридичних норм, що регулюють участь громадян у виборах, організацію і проведення виборів.Суб’єктивне виборче право – це право громадянина обирати і бути обраним.

Суб’єктивне виборче право ділиться на активне і пасивне.Активне виборче право – це право громадянина обирати своїх представників.

Пасивне виборче право – це право громадянина бути обраним. Активне виборче право в Україні мають громадяни, що досягли 18 років на день виборів, крім тих, що визнані судом недієздатними.Принципи виборчого права сформульовані у ст. 71 Конституції України та відтворюються у виборчих законах. Вибори в Україні є вільними і відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням.наразі в Україні пропорційна виборча система.

51. Виборчий процес - це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.Стадії:Першa стадія - проголошення або призначення виборів. Конституцією України передбачаються як передумови проведення виборів - проголошення відповідно до календарної дати та призначення виборів залежно від їх виду. Скажімо, відповідно до ст. 77 Конституції України чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради. А позачергові вибори до Верховної Ради призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.ІІ стадія - затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними. Якщо в основу формування представницьких органів закладені не територіальні, а інші принципи, наприклад, виробничий, то виборчими одиницями можуть виступати трудові колективи або їхні об'єднання. 3 стадія – утвор. виб. органів, на які закон покладає керівництво всім виб. процесом. Серед них розрізняють:1) територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії;2) окружні - комісії, що діють у виборчих округах;3) дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях. 4 стадія виборів - це складання списків виборців. У конст. праві прийнято називати - стадія реєстрації виборців. Призначення реєстрації виборців - встановити до процедури голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу.Залежно від того, як реєструються виборці для участі у виборах, розрізн. 2 види реєстрації:- публічна (обов'язк.);- особиста (добров.).В У. викор. публ., примусовий порядок складання списків виборців. 5-Стадія висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади.Способи висунення кандидатів:• самовис.; • висування групами виборців;• висування політ. партіями або ін. гр.. об'єднаннями. Шоста стадія -доведення передвиборчої агітації. У день виборів агітація за кандидатів забороняється. В Україні на всіх виборах початок передвиборчої агітації за кандидатів, пов'язаний з моментом реєстрації. сьома стадія виборчого процесу - стадія голосування, саме з нею пов'язаний кульмінаційний акт волевиявлення. Восьма стадія, виборів включає -підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання під-сумків виборів. Закон встановлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів встановлюються Центральною або територіальними виборчими комісіями і публікуються в офіційній пресі.

52 У вітчизняному правознавстві найбільшої підтримки дістало визначення терміна “референдум” у Законі України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” 1991 р. Закон визначає термін “референдум” як “спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення, що мають вищу юридичну силу”.Референдум є одним із основних інструментів реалізації права народного суверенітету і легітимізації владних рішень. Легітимізація рішень здійснюється як шляхом прийняття закону або рішення під час референдуму, так і шляхом підтвердження рішень органів державної влади з питань, що належать до виняткової компетенції референдумів через надання вищої юридичної сили в обох випадках законам та рішенням.

Референдум є одним із способів формування громадської думки за умов демократичного суспільства референдум може бути використаний народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян.

За територією їх проведення. Відповідно до ст.1 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” референдуми в Україні поділяються на всеукраїнський, референдум Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми в межах адміністративно-територіальних одиниць. Предмет загальнодержавного референдуму завжди стосується найважливіших проблем суспільного та державного життя країни, а саме: прийняття чи затвердження конституції (окремих нормативних положень конституції), законів, підзаконних актів тощо, тоді як загальний характер предметів місцевих референдумів є набагато складнішими за своєю правовою природою. З одного боку, предмет місцевого референдуму може бути тотожний предмету загальнодержавного референдуму, але на локальному рівні, а з іншого – предмет місцевого референдуму може мати специфічний характер.

За правовою силою рішень референдуми поділяються на консультативні та імперативні

За підставами проведення референдуми можуть бути обов’язковими та факультативними.

За часом проведення загальнодержавний референдум може бути до законодавчим або після законодавчим відповідно до проведення голосування до чи після розгляду парламентом законопроекту, що є предметом референдуму.

Залежно від суб’єктів, що наділені правом ініціювати проведення загальнодержавного референдуму в Україні, референдуми поділяються на ініційовані українським народом (ст. 72 Конституції України); ініційовані Верховною Радою України (ст. 72, ст. 85 п. 2 Конституції України); ініційовані Президентом України (ст. 72, ст. 106 п. 6 Конституції України).

53. Сучасний парламент – це загальнодержавний представницький орган, головною функцією якого в системі розподілу влади є здійснення законодавчої влади. Він також здійснює і верховне порядкування державною скарбницею: ухвалює державний бюджет та контролює його виконання. У той чи інший спосіб, залежно від форми правління, парламент здійснює контроль за виконавчою владою. Парламент має представницький характер, оскільки вважається виразником інтересів та волі народу (нації), тобто свого загалу громадян певної держави, тому до нього застосовуються такі терміни, як „національне” або „народне представництво”.Концепція національного або народного представництва має такі основні положення:національне (народне) представництво визначається конституцією;нація (народ) як носій суверенітету уповноважує парламент здійснювати від його імені законодавчу владу;з цією метою нація (народ) обирає до парламенту своїх представників – депутатів, сенаторів. у наш час парламентські вибори у розвинених демократичних країнах, зазвичай, монополізовані політичними партіями. Тож, така демократизація виборчого права вивела політичні партії на панівні позиції в демократичному процесі формування громадської думки та вираження волі народу за умов парламентаризму.Незважаючи на те, що юридичними засобами нагляду за діяльністю своїх депутатів пересічні громадяни, зазвичай, не володіють, проте фактично такий контроль існує: оскільки без народної підтримки жодна особа практично не має змоги стати депутатом, а ставши депутатом ефективно діяти у палаті. Партії, у свою чергу, повинні враховувати інтереси свого електорату задля посилення свого впливу та збільшення числа прихильників. Тож, у силу цих обставин парламентське врядування набуває необхідних представницьких рис. Конституції надають парламенту законодавчі повноваження: прийняття законів є головним завданням парламенту, теоретично лише він має суверенне права ухвалювати закони. Одним з найважливіших повноважень парламенту є контроль за діяльністю уряду, хоча це характерно лише для країн з демократичним режимом. Сучасній парламентській практиці відомі такі основні методи здійснення контролю за діяльністю уряду:-порушення урядом питання стосовно довіри, що можливо лише в парламентських країнах, де уряд несе відповідальність перед парламентом за свою діяльність.-резолюція докору. -інтерпеляція – звернення до уряду з вимогою дати пояснення стосовно внутрішньої або зовнішньої політики, яку він проводить або будь-якого конкретного питання;-запитання, письмові та усні. -

діяльність слідчих комісій та комітетів, які створюються парламентами всіх країн незалежно від форми правління. - інститут омбудсменів. Омбудсмени призначаються на посаду парламентами і вважаються їхніми посадовими особами.

54 Конституційний склад Верховної Ради Украї­ни — чотириста п 'ятдесят народних депутатів України, які оби­раються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шля­хом таємного голосування строком на чотири роки.

Повноваження народних депутатів України визначаються Кон­ституцією та законами України

Структура Верховної Ради України обумовлена її представницьким, колегіальним характером, функціями та компетенцією. Кількісний склад Українського парламенту ускладнює процес вироблення і прийняття рішень, вимагає розподілу народних депутатів по структурних ланках для вироблення колективних позицій і поєднання спеціалізації цих ланок із спільною роботою всіх парламентарів. Очолює Верховну Раду України Голова, який обирається на строк повноважень парламенту з числа народних депутатів таємним голосуванням. Обирається також 1-й заступник і заступник Голови Верховної Ради України. Органами Верховної Ради України є депутатські групи, фракції, Погоджувальна рада фракцій (груп), комітети Верховної Ради України, Рада голів комітетів, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Комітети зі свого складу можуть створювати підкомісії й робочі групи. Рахункова палата є самостійним органом і до складу Верховної Ради не входить. Порядок роботи Верховної Ради, а також її органів та посадових осіб визначається Конституцією, Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради або на вимогу Президента. У разі запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання (ст. 83 Конституції).

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні, і засідання її органів (комітетів тощо). Засідання Верховної Ради проводяться згідно з розкладом засідань. Перед кожним пленарним засіданням відбувається поіменна реєстрація депутатів з пред’явленням посвідчення, персональної картки для голосування і з особистим підписом депутата.

55. Виділяється за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об’єктами державно-владного впливу. За І-розрізняють законодавчу, установчу і контрольну функції парламенту, а за об’єктами – політ., ек. та соц. Визнання ВР єдиним законодавчим органом країни означає, що жодний закон України не може бути прийнятий, якщо він не розглянутий і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну компетенцію у сфері законодавства. Жоден інший орган державної влади не має права приймати нормативно-правові акти вищої юридичної сили, виступаючи від імені українського народу. У сфері державного будівництва до повноважень Верховної Ради України належить законодавче визначення: 1) засад внутрішньої та зовнішньої політики України; 2) засад організації й діяльності органів виконавчої влади, основ державної служби; 3) організації державної статистики та інформатики; 4) тери­торіального устрою України; 5) судоустрою і судочинства, статусу суддів; 6) організації й діяльності прокуратури, органів дізнання і слідства; нотаріату, органів і установ виконання покарань. У сфері забезпечення обороноздатності та національної безпеки України: 1) законодавче визначення основ національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку; правового режиму державного кордону України; правового режиму воєнного і надзвичайного стану; 2) ого­лош.за поданням През. У. стану війни і укладення миру; 3) схвалення рішення Пр.У. про викор.Збр. Сил У. та ін. військ. формувань у разі збройної агресії проти У.; 4) зат­вердж. заг. структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; 5) схвалення рішення про надання військової допомоги ін. державам.У бюджетно-фінансовій сфері ВРУ має право: 1) затверджувати Держ. бюджет України та вносити зміни до нього; 2) здійснювати контроль за виконанням Державного бюджету України; приймати рішення щодо звіту про виконання Д.бюджету; 3) законодавчо визначати статус нац. валюти, а також статус іноземних валют; 4) законодавчо визначати систему оподаткування, податки і збори; 5) встановл. порядок утворення і погашення д. внутр.. і зовн. боргу. У сфері економіки: 1) затвердження загальнодержавних програм економічного розвитку; 2) законодавче визначення правового режиму власності; 3) законодавче визначення правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; 4) правове регулювання засад зовнішньоекономічної діяльності; 5) законодавче визначення засад створення і функціонування фін., грош., кредитного та інвестиційного ринків. У сфері забезпечення ек. безпеки України ВР теж має повноваження.

56. Законодавчий процес — це діяльність державних органів та їх посадових осіб, пов`язана з поданням до законодавчого органу проекту закону, розглядом, прийняттям (зміною, припиненням чинності) і введенням в дію законів, а також з формуванням єдиної системи законодавства України, яка здійснюється за процедурою, визначеною Конституцією України і законами України.

Стадіями законодавчого процесу є:а) законодавча ініціатива; б) підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України; в) розгляд проекту закону Верховною Радою України; г) прийняття та введення в дію закону; д) підписання прийнятого Верховною Радою України закону Президентом України; е) набрання чинності законом. Особливою формою здійснення законодавчої діяльності є прийняття закону за народною ініціативою всеукраїнським референдумом. Суб'єктами законодавчого процесу в Україні є визначені Конституцією України суб'єкти права законодавчої ініціативи та Верховна Рада України. .Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам Ук­раїни, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово

57. Народні депутати України (парламентарії) - це обрані народом особи, які є членами парламенту України - Верховної Ради. Вони наділяються спеціальною право- і дієздатністю, що дає можливість брати участь у законотворчій діяльності та здійсненні інших функцій Верховної Ради України.

Принципами статусу народного депутата є:

– вільний депутатський мандат;

– здійснення повноважень народним депутатом на постійній основі;

– несумісність депутатського мандату з іншими видами діяльності;

– рівноправність депутатів;

– депутатська недоторканність та депутатський індемнітет.

Верховна Рада приймає рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата в разі:

1) складання повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5) смерті.

Народні депутати є членами колегіального органу - Верховної Ради - і основною формою їх роботи є участь у засіданнях Верховної Ради та її органів. Працюючи у Верховній Раді та її органах народний депутат реалізує такі основні права: обирати і бути обраним до органів Верховної Ради; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; законодавчої ініціативи; вносити проекти постанов, інших актів; вносити у Верховну Раду та її органи пропозиції; звертатися із запитами, брати участь у дебатах, вимагати відповіді на запит; виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій тощо

До основних обов'язків народного депутата у Верховній Раді та її органах Закон відносить: бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких його обрано, виконувати їх доручення; додержуватися Регламенту Верховної Ради України; брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів Верховної Ради, рішень її органів; інформувати Верховну Раду та її відповідні органи про виконання їх доручень.

58. Глава держави – це посадова особа чи орган, який займає найвище місце в системі органів держави. Інститут президентської влади з’явився внаслідок природного розвитку демократичних форм державного устрою. У країнах з республіканською формою правління главою держави є президент, якого обирає певна частина суспільства на конкретний період. Він має широкі фактичні повноваження, оскільки поєднує у своїх руках функції глави держави, а в певній частині країн – і глави уряду.Президент втілює в собі главу держави. У його руках сконцентровано свідому і творчу базу виконавчої влади;є символом єдності певної державної цілісності. президент – це конституційний орган і одночасно вища посадова особа, яка представляє державу усередині і за межами країни, символ державності народу.

У сучасних державах існують такі юридичні форми глави держави:1) одноосібний монарх, який успадкував свою посаду (наприклад, у Великій Британії, Японії, Іспанії, Бельгії, Нідерландах, Марокко);2) одноосібний монарх, призначений своєю сім’єю – правлячою династією (наприклад, у Саудівській Аравії);3) одноосібний монарх федеративної держави, обраний на встановлений період монархами суб’єктів федерації зі свого оточення (наприклад, в Малайзії, Об’єднаних Арабських Еміратах);

4) одноосібний президент, обраний народом, парламентом або представницькою колегією на встановлений термін (наприклад, у США. Німеччині, Італії, Індії, Китаї);

5) вищий колегіальний орган, обраний парламентом на встановлений термін; при цьому окремі повноваження глави держави, які неможливо здійснювати колегіально, як, наприклад, приймання вірчих грамот іноземних дипломатичних представників, передаються голові колегіального органу (наприклад, на Кубі);

6) глава уряду, який здійснює також функції глави держави (наприклад, в землях Німеччини);

7) генерал-губернатор – представник британського монарха в державах, що мають статус британського домініону, тобто які визнають главою держави британського монарха (наприклад, у Канаді, Австралії, Новій Зеландії, на Барбадосі);

8) одноосібний або колегіальний глава держави, що узурпував владу в державі, звичайно на невизначений термін.

Юридичною формою глави держави в Україні згідно зі ст. 102 Конституції України є Президент України

59. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень Президента України визначається Конституцією України. Згідно до ст. 103 він складає 5 років. право голосу на виборах Президента України мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Для участі у виборах, виборець повинен засвідчити своє громадянство документом. громадяни, визнані судом недієздатними не мають права голосу. Кожен громадянин має право одного голосу, який може використати в день виборів на одній виборчій дільниці.Усі кандидати на пост Президента України мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі. Президентом України може бути обраний громадянин України, який: - досяг тридцяти п'яти років. Наявність такого високого вікового цензу цілком виправдана. Посаду голови держави повинна обіймати людина, яка має життєвий досвід; - має право голосу; - проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою; Президентом України може стати лише людина, яка розуміє сутність проблем, що стоять перед державою та її громадянами, знає соціальну і політичну обстановку в країні.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд; У руках Президента зосереджена величезна влада. Обмеження перебування у влади двома строками має запобігти зловживанню владоюНе може бути висунутим кандидатом на пост Президента України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку Право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії, при чому кожна партія чи блок можуть висунути лише одного кандидата на пост президента, а також само висування.Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України або офіційною публікацію подання Центральної виборчої комісії до Верховної Ради України щодо призначення повторних виборів Президента України.

60.Загальну систему функцій ПУ становлять такі: забезпечення єдності державної влади; представництво держави; забезпечення державного суверенітету та нац..безпеки України; забезпечення реалізації основних прав і свобод громадянина; установча; нормотворча; кадрова, керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Забезпечення єдності державної влади; представництво держави – властиві тільки главі держави.

Повноваження ПУ – це сукупність визначених КУ та ЗУ предметів відання та повноважень, якими ПУ наділяється з метою забезпечення реалізації його функцій як глави держави. Напрямки повноважень ПУ напряму залежать від його функцій.

ВИДИ ПОВНОВАЖЕНЬ: 1) Представницькі повноваження (зовнішньополітичні: представляє державу у міжнародних відносинах, рішення про визнання держав, приймає офіційних дипломатичних представників; підписує ЗУ про ратифікацію; внутрішньополітичні: забезпечує державну незалежність, звертається з посланням до народу, ВРУ; призначає Представника ПУ В АРК. 2) Законодавчій сфері: володіє законодавчою ініціативою, підписує закони, накладає вето, призначає референдум, проголошує референдум, призначає позачергові вибори, припиняє повноваження ВРУ(1. протягом 1 місяця у ВРУ не сформовано коаліцію, 60 днів після відставки КМУ не сформовано новий, протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися). 3) У сфері виконавчої влади: подає подання до ВРУ для призначення П-М, МОУ МЗСУ, ГСБУ, надання згоди на приз.та звільн. Генпрок., призупиняє дію актів КМУ з одночасним проданням до КСУ. 4) У сфері судової влади: призначає вперше судів, призначає 1/3 КСУ, утворює суди, здійснює помилування. 5) У сфері національної безпеки: Верховний Головнокомандувач ЗСУ; призначає вище командування; здійснює керівництво у сфері нац.безпеки; очолює РНБО; вносить подання до ВРУ про стан війни, приймає рішення про загальну чи часткову мобілізацію, введення надзвичайного стану. 6) Інші загальні повноваження: присвоює вищі військові звання; нагороджує державними нагородами; вирішує питання громадянства; створює допоміжні органи у межах бюджету. Є ГАРАНТОМ КОНСТИТУЦІЇ.

61.Підстави і процедура дострокового припинення повноважень Президента України.

1) ПУ до вступу на пост новообраного ПУ; достроково: 1) відставки; 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту (усунення ВРУ у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину); 4) смерті.

Процедура імпічменту: 1) ініціюється більшістю від конституційного складу ВРУ; 2) ВРУ створює спеціальну тимчасову слідчу комісію + спец. прокурор + спеціальні слідчі; 3) висновки розглядаються на засіданні ВРУ; 4) ВРУ не менш як 2/3 від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення ПУ; 5) Рішення ВРУ не менш як 3/4 після перевірки справи КСУ і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку ВСУ про те, що діяння, в яких звинувачується ПУ, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

62.Виконавча влада –одна із гілок державної влади, основним призначення якої є організація виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізація внутрішньої та зов.політики держави, охорона прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів.С-ма органів виконавчої влади.На відміну від законодавчої і судової влади, органияких функціонують в авто¬номному режимі, підкоряючись тільки законові, виконавча влада не може ефективно діяти поза межами єдиної системи. В нашій державі виконавча вертикаль функціонує на засадах чіткої субординації та підпорядкування.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Конституцією, законами України та актами Президента України. Більше того, однією а головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів України (в тому числі й Конституції) та актів Президента України, систематичний контроль за дотриманням їх іншими органами виконавчої владивсіх рівнів та застосування необхідних заходів щодо ліквідації вияв¬лених порушень. Ця функція визначає сутність і характер повноважень Кабінету Міністрів, підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконання Конституції, законів, указів Президента України.Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. Головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади є міністерства. Вони створюються для організації державного управління в найважливіших сферах соціально-економічного й політичного життя і є здебільшого органами галузевого управління. Значення міністерств підкреслюється тим, до їхні керівники (міністри) входять до складу Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції). Державні комітети - центральні органи виконавчої влади, що здійснюють переважно міжгалузеве управління. Відомства (агентства, бюро, управління, комісії) реалізують функції управління в тих сферах, які не охоплюються міністерствами та комітетами. Наступною ланкою виконавчої вертикалі влади є місцеві органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. Здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі буде визначене окремими законами України. В областях і районах склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Останні призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

63. КМУ є вищим органом у с-мі органів викон. влади. КБУ відповідальний перед През. У. та підконтрольний і підзвітний ВРУ у межах, передбачених Конст. України. КМУ у своїй діяльності керується Конст. і законами України, актами През. У. Підкореність і підзвітність КМ ВРУ реалізується через затвердження Держ. бюджету У. та внесення до нього змін, організацію контролю за виконанням бюджету та прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Конст. У. визначає більшість повноважень КМ. Строк функціонування КМ залежить від строків повноважень През. У. Пр-міністр У., інші члени КМУ мають право заявити Президентові про свою відставку. Відставка Пр-міністра У. має наслідком відставку всього складу КМУ. КМУ здійснює контроль за викон.прийнятих ним актів як безпосер., так і через підвідомчі йому органи. Н-п акти КМ підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.Відповідно Конст. У. до складу КМУ входять пр-міністр У., Перший віце-пр-міністр, , три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Персональний склад КМУ признач. През. У. за поданням Пр-міністра У. Пр-міністр У. керує роботою КМУ, спрямовує її на виконання Програми діяльності КМУ, схваленої ВРУ. Юр. бік встановл. Конст. У. порядку форм. персонального складу КМ відповідає міжнар. стандартам і передбачає обов'язкові дії з боку Президента і Пр-міністра. Адже саме Пр-міністр вносить пропозиції През.У. щодо складу КМ, а Президент призначає його членів.

Строк функціонування КБ залежить від строків повноважень Президента України. Відповідно до Конституції України, КБ забезпечує суверенітет та ек. незалежність У., внутрішню та зовн. політику держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента; розробляє і здійснює заг-національні програми економічного, науково-технічного розвитку держави; управляє об'єктами державної власності; розробляє проект Державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження Державного бюджету України), подає Верховній Раді звіт про його виконання; здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздатності України, національної безпеки держави, безпеки громадського порядку, а також заходи боротьби зі злочинністю; організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, проведення фін., цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соц. захисту населення, освіти, науки й культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина. На КМУ покладено також обов'язок спрямовувати і координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. КМ України виконує інші функції, визначені Конституцією та законом України.

64.Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. Гол. ланкою с-истеми органів центр.викон. влади є міністерства. Вони створ. для організації держ. управл. в найважл. сферах соц..-ек. й політ. життя і є здебільшого органами галузевого управл. Значення міністерств підкресл.тим, що їхні керівники входять до складу КМУ. Державні комітети - центральні органи виконавчої влади, що здійснюють пе¬реважно міжгалузеве управління. Відом¬ства реалізують функції управління в тих сфе¬рах, які не охоплюються міністерствами та комітетами.Порядок утвор.:. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента У. про утвор., ре орган. та ліквід. міністерств, інших центр. органів викон. влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом У.на утримання цих органів. През. У. призначає керівників міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Він може припинити їхні повноваження на цих посадах. Завдання та функції конкретних міністерств та інших органів держ. викон. влади встановл. положеннями про згадані органи, які затвердж.Президентом.

Компетенція міністерств, комітетів та відомств реалізується через видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно-правових актів.

міністерства - центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя. На сьогодні в Україні діє 20 міністерств. Процедура призначення міністрів регулюється Законом України "Про Кабінет Міністрів України".

Між міністерствами розподіляється весь спектр урядової політики, а діяльність центральних органів виконавчої влади, керівники яких не входять до складу Кабінету Міністрів України, спрямовується і координується міністрами. Питання діяльності таких центральних органів виконавчої влади представляють відповідні міністри, до сфери спрямування і координації яких належать ці органи. Міністерства є єдиноначальними органами. Кожне з них є головним (провідним) органом у системі органів виконавчої влади у визначеній йому сфері діяльності. Міністерство очолює міністр, який входить до складу Кабінету Міністрів і несе персональну відповідальність за роботу міністерства. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за впровадження Програми діяльності Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує І координує діяльність інших органів виконавчої влади з цих питань. Частину своїх посадових повноважень міністр доручає своїм заступникам, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого міністром розподілу службових обов'язків між заступниками.

65. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють обласні та районні, Київська та Севастопольська місцеві державні адміністрації. Місц. держ. адмін. –держ. органи викон. влади в областях, районах, в районах АРК, а також в м. Києві та Севастополі, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адмін.-терит. одиниці. Правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється Конституцією України, Законом “Про місцеві державні адміністрації”, іншими законами України.

Основною функцією місцевої державної адміністрації є виконавча функція, оскільки цей орган, його діяльність безпосередньо пов’язана з практичною реалізацією виконавчої влади. Місц. самовряд.- право терит. громади самостійно вирішувати питання місцевого значення відповідно до Конституції і законів України; м. самовр. здійсн. терит. громадою безпосер. і через органи м. самовр.: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи; органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, є районні та обласні ради.

За формами діяльності можна виділити нормотворчу, установчу, правозастосовчу (виконавчо-розпорядчу), контрольну функції місцевих держадміністрацій. й контрольна функція, оскільки вони в межах, визначених Конституцією й законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль. Серед осн. предметних функцій місцевих органів виконавчої влади можна виділити економічну, бюджетну, соціальну, екологічну, юрисдикційну.

Голови місцевих державних адміністрацій признач. на посаду През. У. за поданням КМУ на строк повноважень През. У. Питання про призначення на відповідні посади та звільнення з посад розглядається за оформленим в установленому порядку поданням, документами особової справи та результатами співбесід.Кандидатури на посади голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за дорученням Прем’єр-міністра України пропонують Департамент кадрового забезпечення та персоналу і Управління експертизи та аналізу розвитку територій Департаменту внутрішньої політики Секретаріату Кабінету Міністрів України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій пропонують голови відповідних обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а голів районних державних адміністрацій АРК – Голова Ради міністрів АРК. На кожну посаду вноситься тільки одна кандидатура.

66.ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ - це зазначені у законі напрями або частини діяльності її органів, які визначаються соціально-державним призначенням прокуратури, характеризуються певним предметом та завданнями і здійснюються з використанням властивої цим органам компетенції.1. Підтримання держ. обвинувачення в суді.2. Представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.3.Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.4. Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.5.Нагляд за додержанням і застосуванням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.6. Досудове розслідування діянь, що містять ознаки злочину.7. Координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю.Ще 2 внутр. функції: а) управлінська, б) контролююча.Розслідування злочинів провадиться у двох формах: слідства та дізнання. Досудове слідство здійснюється, відповідно до ст. 102 КПК, слідчими чотирьох відомств: прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції та Служби безпеки України. Організаційний розподіл слідчих і розмежування їх компетенцій пояснюється історичними умовами формування слідчого апарату в державі.

Слід підкреслити, що необхідність виїзду прокурора на місце подій у справах слідчих прокуратури виникає значно частіше. Усе залежить від тяжкості скоєного злочину, складності огляду місця події, кваліфікації слідчого й інших важливих обставин, специфічних для кожного злочину. Беручи участь в огляді місця події, прокурор, залежно від конкретних обставин, може: 1) особисто провести огляд місця події; 2) дати слідчому тактичні рекомендації про порядок його проведення, використання науково-технічних засобів; 3) організувати взаємодію та обмін інформацією з працівниками органів дізнання; 4) поставити перед ними конкретні завдання щодо встановлення свідків, потерпілого, особи злочинців та ін.

Особливо важливою є координаційна роль прокурора в розслідуванні злочинів, вчинених в умовах неочевидності, в організації розслідування, в обміні інформацією. Тому проведення прокурором нарад слідчих прокуратури й оперативних працівників органів дізнання за нерозкритими злочинами дає позитивні результати. Це дозволяє прокурору контролювати процес розслідування, відпрацьовувати оптимальні рішення щодо розкриття злочинів.

67. Суд. влада - сукупність судових установ, тобто влада держ. органу — суду. Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада -сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду по розгляду й вирішенню у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юр. наслідки. Функції: правосуддя та контроль. Визначальною є функція правосуддя, позаяк саме органи судової влади розглядають по суті правові конфлікти. Рішення суду з цивільних справ або вирок у справах крим. прийнято називати актами правосуддя, що з погляду їхньої обов´язковості прирівнюються до законів та забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу, а умисне їх невиконання чи перешкоджання їх виконанню посадовою особою має наслідком юридичну відповідальність.

Контрольна функція судової влади полягає в тому, що вона здійснює конст. контроль; контроль за законністю й обґрунтованістю рішень і дій держ. органів, посадових осіб та держ. службовців у разі їх оскарження до суду; контроль за законністю й обґрунтованістю арештів і затримань, застос. органами дізнання та досудового слідства; санкціон. проведення дій, пов´язаних з обмеженням прав громадян, передбачених статтями 29, 30, 31 Конституції України тощо.

До інституціональних принципів судової влади належать: паритетність, справедливість, законність, здійснення суд. влади тільки судом, доступність, незалежність і самостійність, безсторонність, процедурність. Усі вони взаємопов’язані і взаємозалежні, нормативно закріплені на конституційному й законодавчому рівнях.

Принцип паритетності судової влади- певні гарантії дотримання необхідного рівня фінансування судової влади, пропорційного розподілу коштів у межах держбюджету з іншими гілками влади, належну оплату праці суддів і фінансування на утримання судових установ.Принцип законності судової влади- виявляється у відповідності закону судових установ і судових процедур. Судові органи й судді діють на підставі закону, підкорюються лише Конституції та законам України. Судді не вправі відступати у своїй діяльності від вимог закону.Принцип здійснення судової влади тільки судом-засади, що вказують на виключне місце суду, особливість виконуваної функції. Ніякий інший орган, крім суду, не вправі здійснювати судову владу. Судочинство покладено на Конст.итуційний Суд і суди загальної юрисдикції. Створення особливих чи надзвичайних судів не допускається.Принцип доступності судової влади-нормативне закріплення й реальне забезпечення можливості безперешкодного звернення досуду за захистом своїх прав, відсутність при цьому невиправданих правових і фактичних ускладнень..

68.Правосуддя — особлива функція державної влади, що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань і кримінальних справ, і застосування встановлених законом карних заходів щодо осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.Осн. ознаки правосуддя: здійсн. правосуддя виключно спец. державними органами — судами (суддями), які у своїй діяльності є незалежними і підкоряються тільки закону; розгляд будь-яких справ у судах із дотриманням особливого порядку, регламентованого процесуальним законом, — порядку судочинства; заг-обов’язковість будь-яких судових рішень у справах, що проголош. ім’ям У. і мають силу закону.Принципи здійснення правосуддя — це закріплені в законі основні державно-політичні та правові ідеї щодо завдань і порядку здійснення процесу судочинства, його стадій та інститутів по всіх категоріях справ.Законність. - здійснюється у точній відповідності з законодавством України. У випадках, передбачених міжнародними угодами, суди України застосовують законодавство відповідно до порядку, встановленого цими угодами.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. - здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору.Пр. допомога при вирішенні справ у суді. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для надання правової допомоги діє адвокатура. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Розгляд справ у судах-відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Рішення судів з усіх категорій справ проголошуються публічно. Перебіг судового процесу фіксується з допомогою магнітозапису та відеозйомки.Колегіальний та одноособовий розгляд справ. Участь у судочинстві представників гр. організацій і тр. колективів. У судочинстві в цивіл. і крим. справах у порядку, встановл. законодавством У., допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів.Забезпечення доведеності вини. Особа, яка скоїла правопорушення, може бути притягнута до відповідальності лише за умови доведеності її вини в судовому засіданні. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості. Обов'язковість суд. рішень. Суд. рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами держ. влади, органами місц.самов., їх посад. особами, об'єдн. громадян та ін. організаціями, громадянами та юр. особами на всій тер. У. Обов'язковість урахування суд. рішень для ін. судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом.

69. Суд. с-му України складають суди загальної юрисдикціїта Конституційний Суд України. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Конституційний Суд України є єдиним органом конст. юрисдикції в У.Створення надзвич. та особливих судів не допускається. Система судів загальної юрисдикції відповідно доКонституції У. будується за принципами територіальності і спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції складають:1) місцеві суди;2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;3) Касаційний суд України (був визнаний неконституційним за рішенням Конст. Суду України);4) вищі спеціалізовані суди;5) Верховний Суд України.Найвищим судовим органом у системі судів загальноїюрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:єдиними засадами організації та діяльності судів;єдиним статусом суддів;обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;забезпеченням Верх. Судом У. однакового застосування законів судами заг. юрисдикції;обов'язковістю виконання на території України судових рішень;єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;

Відповідно до Конституції України всистемі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать дозагальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах Українита інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону.

Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні таінші суди, визначені як спеціалізовані суди. Місцевими загальними судами є районні, районні у містах,

міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські судиАвтономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, амісцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюютьсяв округах відповідно до указу Президента України.

У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.

Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.

70. Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні. Держава гарантує фінансове та матеріально-технічне забезпечення суддів і судів.Суддя не може належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.Судді зобов'язані:- при здійсненні правосуддя дотримуватись Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ із дотриманням встановлених законом строків;- дотримуватись вимог, передбачених Законом України «Про статус суддів», службової дисципліни та розпорядку роботи суду;- не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;- не допускати вчинків та будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумніву його об'єктивності, неупередженості та незалежності. Незалежність суддів забезпечується:- встановл. законом порядком їх обрання (призначення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади;- особливим порядком присвоєння військових звань суддям військових судів;- передбаченою законом процедурою здійсн. правосуддя;- таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;- забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя;- відповідальністю за неповагу до суду чи судді;- правом судді на відставку;- недоторканністю суддів;- створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соц.. забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;- особливим порядком фінансування судів;- системою органів судового самоврядування. Судді - недоторканні. Недоторк. судді пошир. на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи.Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи.

71. Адмін.-терит. устрій — це поділ території держави на систему територіальних одиниць різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи державної влади і управління. На сьогодні територія України поділяється на 24 адміністративні області і АР Крим. Вони є найбільшими адміністративно-територіальними одиницями. До них прирівнюються два міста з окремим статусом — Київ (як столиця країни) і Севастополь (місце перебування військово-морських флотів України і Росії). Одиницями середньої ланки в адміністративно-територіальному поділі України є райони і міста обласного (а в АР Крим — республіканського) значення (див. табл. 1). Найнижчою ланкою адміністративно-територіальної системи є міста районного значення, селища міського типу і сільські ради; останні можуть охоплювати одне або декілька сіл. Кожна з адміністративно-територіальних одиниць має свої органи управління з тими чи іншими повноваженнями. Найбільші міста (Київ, більшість обласних центрів, Севастополь, Кривий Ріг, Маріуполь та ін.) поділяються також на міські райони.. Україна — унітарна держава. Це означає, що управління країною здійснюється з одного центру (столиці), в ній діє єдина для всієї території Конституція, існує єдина система найвищих органів влади, єдине правове поле. Адміністративно-територіальний поділ країни сприяє реалізації державної влади на місцях і здійсненню місцевого самоврядування. Правда, в рамках, закріплених Конституцією України та відповідними законами, певну самостійність у вирішенні питань соціально-економічного і культурного розвитку й охорони природи має Автономна Республіка Крим. У ній прийнята своя Конституція, діють свої органи державної влади — Верховна Рада і Рада Міністрів. Однак нормативно-правові акти і рішення, які приймаються ними, не можуть суперечити Конституції і законам України.

72. Зміст автономії Криму визначено у статтях 134-139 Конституції України, якими встановлено повноваження АРК, а також її відповідних органів.Основні державні ознаки Криму зводяться до такого: 1) Крим є державним утворенням - республікою; 2) він має Конституцію; 3) як регіональна діє система державних органів АРК на чолі з ВР і Радою міністрів; 4) державні органи АРК, насамперед ВР та Рада міністрів, видають у межах своїх повноважень відповідні правові акти, які складають регіональну систему правових актів АРК.Водночас Крим має конституційний статус автономної республіки, що в цілому дістає вияв у низці суттєвих обмежень, які пов'язані саме з цим статусом. Обмеження: 1) межі повноважень АРК визначаються Конституцією України; 2) Конституцію АРК затверджує ВРУ; 3) нормативно-правові акти найвищих органів державної влади АРК не можуть суперечити Конституції і законам України і приймаються відповідно до Конституції України та актів її найвищих органів державної влади (закони, акти, През. України і КМУ) та на їх виконання; 4) повноваження та порядок формування і діяльності найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією і законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції; 5) суди Автономної Республіки Крим належать до єдиної системи судів України; 6) Конституція України визначає ті питання, нормативно-правове регулювання яких має право здійснювати АРК; 7) Конституція України визначає питання, які належать до відання АРК.Цей перелік свідчить про досить широкі повноваження АРК. Крім того, Конституція України встановл., що "законами України АРК можуть бути делеговані також інші повноваження", які доцільно буде надати їй з тих чи інших міркувань.

Президент України може зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо вони не відповідають Конституції та законам України. У такому разі Президент повинен водночас звернутися до Конст. Суду У. з метою визначення конституційності актів, які були ним зупинені. Говорячи про правовий статус АРК, слід зазначити, що Крим, який до 1954 р. входив до складу РРФСР, мав у цій, тоді союзній, республіці обласний статус. З таким статусом у 1954 р., враховуючи географічне положення, повсякденні економічні й культурні зв'язки з Україною, Крим був переданий (без будь-яких територіальних виключень) УРСР. Після проголошення Україною незалежності правовий статус Криму на підставі особливостей його історичного розвитку, національного складу населення, специфіки народного господарства та соціально-культурної орієнтації був підвищений: він став автономною республікою у складі України.

73. Місцеве самоврядування-система організації і діяльності громадян,яка забезпечує самостійне вирішення населення питань місцевого значення,управлінь муніципальною власністю з урахуванням інтересів усіх жителів. Серед ознак можна виділити такі: 1.відносна самостійність по відношенню до органів державної влади

2. органи місцевого самоврядування є самостійними і незалежними,але в межах встановлених компетенцією місцевого самоврядування

3.виборність органів і посадових осіб як виявлення самостійності в рішенні місцевих питань

4. органи і посадові особи виступають від імені населення відповідної муніципальної територіальної одиниці

5. відсутня супідрядність між муніципальними і між органами державної влади і органами місцевого самоуправління. Як специфічна форма реалізації належної народові вла­ди місцеве самоврядування характеризується: 1) місцеве самоврядування має особливого суб'єкта – територіальну громаду, тобто жителів села чи добровільно­го об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, се­лища та міста. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування; 2) місцеве самоврядування займає окреме місце в полі­тичній системі (в механізмі управління суспільством та державою). 3) місцеве самоврядування має особливий об'єкт управління - питання місцевого значення, перелік яких у вигляді предметів відання органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні». Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване дер­жавою право та реальна здатність територіальної гро­мади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місце­вого самоврядування вирішувати питання місцевого зна­чення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіаль­ними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі орга­ни, а також: через районні та обласні ради, які представ­ляють спільні інтереси територіальних громад сіл, се­лищ, міст.

74. Під функціями місцевого самоврядування розуміються основні напрямки муніципальної діяльності. Вони обумовлені природою місцевого самоврядування , його принципами, а також цілями і завданнями, до досягнення яких прагне місцеве самоврядування. Аналіз Конституції і законодавства України про місцеве самоврядування дозволяє виділити такі основні функції місцевого самоврядування: 1. Забезпечення участі населення у вирішення місцевих справ. 2. Управління муніципальною власністю, фінансовими коштами місцевого значення. 3. Забезпечення розвитку відповідної території. 4. Забезпечення потреб населення в соціально-культурних, комунально-побутових та інших життєво важливих послугах. 5. Охорона громадського порядку, забезпечення режиму законності на даній території. 6. Захист інтересів і прав місцевого самоврядування, гарантованих Конституцією і законами України. Принципи місцевого самоврядування – це обумовлені природою місцевого самоврядування основоположні засади та ідеї, що лежать в основі організації і діяльності населення, створюваних ним органів, які самостійно здійснюють управління місцевими справами.

До основних принципів місцевого самоврядування в Україні, належать: • народовладдя: носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні є народ, що здійснює її безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування;

• законність в організації та діяльності інституцій місцевого само­врядування, що підкріплена чинним законодавством України; • гласність, що забезпечує прозору діяльності органів місцевого самоврядування і систематичну інформацію населення про неї;

• колегіальність, що означає таку організацію та функціонування відповідного колективного органу, до складу якого входить пев­на кількість осіб, вибраних персонально у визначеному законом порядку, і питання, що належать до його компетенції, вирішу­ються більшістю голосів на засадах колективного обговорення; • поєднання місцевих і державних інтересів, яке відбувається внаслідок реалізації спільних зусиль органів місцевої влади;

• виборність: органи місцевого самоврядування формуються шля­хом вільних виборів, що здійснюються на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на 4 роки; • правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність у межах повноважень, визначених чинним законодавством; • підзвітність та відповідальність органів та посадових осіб місце­вого самоврядування перед територіальними громадами; • державна підтримка та гарантія місцевого самоврядування, що виявляється у наданні територіальним громадам та їхнім орга­нам владно-управлінських повноважень, згідно із ст.7 Основно­го Закону.