10.Характерні риси філософії відродження

Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.

Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернути щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.

Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.

Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

22.Філосовські погляди т.Г.Шевченка.

Всі філософські ідеї України з новою силою зазвучали у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка. Його філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. Філософія Т.Шевченко виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченко поезій і картин - лицар народний, повстанець-гайдамака, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. «Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові» Шевченко вочевидь не революціонер, він швидше бунтар у тому екзистенціалістському значенні цього слова. Ідеальне царство Шевченкової мрії є царством творчого людського духу, а не букви, точно зафіксованої в системі суворо визначених законів.Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов'язано центральний предмет Шевченкової поезії.Світ ідеальної спільноти зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому її. Це - світ, звільнений від сил зла, що визначили конфлікт з ідеальним началом у дотеперішній історії. Головні ознаки його - звільнення від закріпачення людини людиною, від національної і політичної залежності. «Бо де нема святої волі, не буде там добра ніколи». «Тільки у вільному суспільстві не буде перепон для безмежного поширення людського розуму, для нечуваного збагачення слова як засобу спілкування людей, як джерела духовного розквітуОбраз ідеалу малюється Шевченкові як стан, де пануватиме братерське ставлення вільної людини до людини. Нормою ідеального існування є принципи, щоб «укупі жити, з братом добрим добро певне познати, не ділити». На противагу суспільству, де люди розділені з огляду на суспільний статус, багатства, ранги, привілеї, де панує фальшива наука і фальшива філософія, що обґрунтовує цей ненормальний стан речей. Єдність і відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, «рідної хати». Ідеальна спільність виростає зсередини, з усвідомлення себе як певної нації, з патріотизму. «Творчість Тараса Шевченка - найболючіший нерв українського народу, найскладніша сторінка української літератури. «Кобзар» важко читати щиро по-людські, вічним серцем, а не за давно розписаним каноном національно-соціальних обвинувачень, в якому кожен раз лицемірно-легко можна запевнити, що неправда була-відійшла, а зараз у нас оце вже і є «сім'я вольна й нова» [11 -]. Також важко розуміти його твори якособливе філософське світобачення поета. Поезія, звичайно, не є філософією, але вона виявляється безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії - світ, всесвіт. А для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього - це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного.

23.Леся Українка.У статті «Утопія в белетрис­тиці» говориться навіть про «наївно-матеріалістичний ідеал» народних уявлень про «рай» та інші фантастичні речі, а у вірші «Свята ніч» Леся Українка прямо говорить про віч­ність неба.Отже, Леся Українка переконана, що матерія існує вічно, що вона нестворима і незруйновна. Ідеальне є породженням, продуктом матеріального. Більше того, аналіз творів Лесі Українки приводить нас до висновку, що письменниця вважала матерію активною, яка в самій собі має об'єктивні стимули вічних перетворень, безперервного руху, висхідного поступального розвитку. Єдиний у своїй матеріальній основі світ, на думку Лесі Українки, підлягає внутрішньо притаманним йому законам розвитку. Визнання пануючої в природі закономір­ності виключає допущення всіляких фантазій, релігійних, ідеалістичних і містично-спіритичних вигадок. Усе при­чинно зумовлене, детерміноване: «нема причин, не буде й наслідків» *. Про детерміністів Леся Українка говорить, що у них « .світ наладжений так стало, що там для бога місця вже не стало.Глибоко чужими Лесі Українці є казки про можливість загробного життя, їй чужі всякі туманні, містичні проро­кування.Леся Українка рішуче виступає проти фаталізму і ре­лігійно-ідеалістичної думки про наперед установлену гар­монію, зверху наперед визначену доцільність у світі і т. д. Так, говорячи про передчасну смерть від сухот свого зна­йомого ялтинського лікаря, Леся Українка зауважує: «Ах, іще люди говорять про якусь там «доцільність»!». В той же час вона виступає проти суб'єктивно-ідеалістичного тезису про панування в світі чистих «випадковостей». Ви­падковість має місце і вона відіграє свою роль, але її не можна переоцінювати — такий є смисл твердження Лесі Українки, згідно з яким не можна занадто покладатися «на «випадковість»».Аналіз творів і листів Лесі Українки наочно показує, що письменниці чужою була проповідь суб'єктивізму і сва­волі. Вона вважає, що нема безпричинних предметів, явищ, фактів, подій, що як у природі, так і в історії панує необ­хідний, закономірний зв'язок явищ, а зовсім не хаос і гра випадку. Зокрема, і в історичному житті ми бачимо необхідність, хоча вона і не означає того, що окремій особі лишається тільки сидіти склавши руки. Навпаки, історична необхідність передбачає активну, революційну, цілеспрямо­вану діяльність людей.У цьому ж плані Леся Українка говорить про фанта­стичні сни і примари. «Сни та примари, — пише вона, — ніколи не бувають і не можуть бути, навіть з чисто фізіо­логічних причин, об'єктивно-розсудними, діалектично-ло­гічними,— в їх завжди відбивається суб'єктивна, безпосе­редня вражливість самого «одержимого видивом»; через те в них може бути тільки логіка почуття та несвідомі асо­ціації ідей» [7, с.171-185].Стоячи на матеріалістичних позиціях і всіма наявними у неї засобами пропагуючи матеріалістичний світогляд, Леся Українка в той же час бореться проти матеріалізму грубого, вульгарного, що виключає визнання дійової сили ідей. Вона рішуче виступає проти опошлення матеріалізму, за використання його як войовничої духовної зброї боротьби проти всього віджилого і реакційного. Вона осуджує вузький і обмежений матеріалізм, нехтування великою силою ідей, якими проймаються люди.Однак сила ідей, показує Леся Українка в своїх творах, полягає не в них самих, а в тому, що вони є ідеями людей, які використовують їх для практичного втілення тих ідеалів, що складаються в матеріальному життєвому процесі. І саме тому, що ідея виражає насущні запити життя певної суспільної групи і сприяє реалізації цих запитів, вона містить у собі велику дійову силу, яку і треба використати в ході практичної революційної боротьби за рішучу зміну соціально-політичних відносин. Філософія має бути вик­ристана не як засіб споглядання світу, а як знаряддя боротьби, вона виправдує себе лише в тому випадку, коли набирає войовничого, цілеспрямованого характеру.Леся Українка вважала, що процес розвитку явищ, так само як і самий пізнавальний процес, не являє собою якоїсь прямої, несуперечливої лінії, а є таким процесом, який супроводиться суперечливістю, боротьбою протилежних тенденцій, сторін і т. д. Вона говорить, що явища природи і суспільства «народжуються, розвиваються і вмирають рівночасно і рівномірно

Іван Франко серйозно цікавився філософськими проблемами, він був добре ознайомлений із сучасною йому соціальною філософією, вміло користувався нею у своїх науково-публіцистичних, наукових популярних працях, але на кожну проблему, на кожного її носія мав свій власний тверезий погляд, який завжди виходив з позиції здорового глузду.

24.Свої філософські погляди І.Франко називає раціоналізмом. Український мислитель приймає цей раціоналізм як філософський напрям, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей. Франко оцінив людину як мислячу істоту, як творця, що підкоряє собі рослинний і тваринний світ. Акцентує увагу, що саме духовні начала відрізняють людину від інших природних речей, у тому числі й тварин. Саме духовні властивості дають людині "здатність жити й працювати спільно, мислити, відчувати, робити висновки, спостерігати; вони роблять її людиною в повному значенні цього слова".[14, 161]

Кожна окрема людина є неповторна і в той же час є часточкою людства, немов одна цеглина, "мільйони яких складають все людство". Одночасно вона належить до певного етносу, риси якого відбиваються в особі індивіда. Оскільки людина живе в суспільстві, то вона виробила певні "поняття про життя з людьми, про обходження з ними; то є поняття істинності, справедливості, правди, приязні та добра. Ці поняття є основою моральності".[14, 161] Саме мораль "змінює тваринну природу людини робить її здатною до сприйняття щастя, як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові".[14, 161] У понятті людини Франко бачив єдність духа і тіла, як єдність нерозривного цілого, в особі існуючого. У цій єдності він бачив живу силу, яка творить і керує життям.

Наука, на думку І.Франка, повинна сповняти дві неодмінні умови: вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів. Український мислитель, як і позитивісти, віддавав пріоритет науці як формі суспільної свідомості, котра може перебудувати світ на краще. Правда, тут .Франко вірив у можливість удосконалення людини і суспільства завдяки науці і праці, бо це було, на його думку, вже щось конкретне і цілком можливе і не лежало «поза межами можливого».[14,162] Адже і наука, і праця у позитивному їх розумінні були для Івана Франка тим, що є природне і реальне, тим, що позбавляє якихось ідеалістичних метафізичних понять, абстракцій, схоластики в гіршому її розумінні.

Іван Франко доводив, що не існує прямої залежності у розвитку матеріальної і духовної культур, і не матеріальна стимулює розвиток духовної, а здебільшого навпаки. він не сприймав знамениту марксівську тезу про те, що суспільне буття визначає суспільну свідомість. Важливим для І.Франка є фактор волі у суспільній свідомості. Звичайно, не слід звинувачувати мислителя у волюнтаризмі, хоча цей елемент присутній у його філософських сентенціях, але саме цей елемент пов'язаний з реальним і позитивним знанням реалій.[6, 148]

Івана Франка не можна вважати позитивістом у класичному розумінні цього слова. Він не був позитивістом-теоретиком. У соціальній філософії І.Франка позитивізм проявився на практиці і відіграв таки позитивну роль у його науково-просвітницькій діяльності. Адже, позитивна роль І. Я. Франка полягала в тому, що він більше імпонував позитивне знання та позитивну науку, яка має справу з конкретними фактами.

Акцентує увагу, що саме духовні начала відрізняють людину від інших природних речей , у тому числі й тварин. У понятті людини Франко бачив єдність духа і тіла, як єдність нерозривного цілого, в особі існуючого. У цій єдності він бачив живу силу, яка творить і керує життям.

25.Категорія буття. Буття - це існування в усіх його різноманітних формах. Вчення про Буття називається онтологією.

Категорія "буття" пов'язано з цілим рядом інших категорій (небуття, існування, простір, час, матерія, становлення, якість, кількість, міра). Категорія Буття об'єднує основні ідеї, виділені в ході послідовного осмислення питання про існування світу:

• Світ є, існує як безмежна цілісність;

• Природне і духовне, індивіди і суспільство одно існує, хоча і в різних формах;

• Їх різне за формою існування передумова єдність світу;

• Світ розвивається за своєю об'єктивною логікою, він створює реальність, яка існує перш свідомості його людей. Буття займає центральне місце у категоріальному апараті більшості філософських тем.

Традиційно буття мислиться у двох значеннях:

1. Це все коли-небудь існувало, нині існуюче («наявне буття») і все має внутрішній потенціал до існування в майбутньому;

2. Це вихідний початок і підставу світу, його сутність.

Буття виступає як заперечення («ніщо»), якийсь потенціал («щось»), про який можна сказати тільки одне: він є («абсолютне буття»).

Спроби осмислити проблему буття з'являються вже у давньоіндійській і давньокитайській філософії. («Брахма» - початкова священна сила; Дао - «мати всіх речей»).

У Древній Греції також ставиться питання про початок почав, у якості яких пропонуються «вода», «земля», «вогонь», «апейрон» і т.д.

Давньогрецький філософ Парменід вважав, що буття існує, воно незмінно, однорідний абсолютно нерухомо. Нічого іншого, крім буття, немає. Всі ці ідеї містяться в його затвердження: «Слід говорити і думати, що суще є, бо буття є, в той час як нічого іншого немає». Платон обгрунтував іншу, прямо протилежну традицію у тлумаченні буття. Буття - це світ ідей, які є істинними, незмінними, вічно існуючими. Істинне буття протиставляється Платоном неістинному, під яким маються на увазі доступні людським відчуттям речі та явища.

Платон вперше в історії філософії вказав на те, що буттям володіє не тільки матеріальне, але й ідеальне.

Іншу думку висловив Геракліт. Він вважав, що стабільного, сталого буття немає взагалі, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта (основа світу) в наочно-образній формі висловлює буття як вічне становлення.

У середньовічній християнській філософії виділялося «справжнє буття» - буття Бога і «неістинне» - товарне.