9.Проблема співвідношення розуму і віри у томістській філософії

Звернення людини до своєї сутності, самозаглиблення, спроба переосмислення системи загальновизнаних цінностей і заодно - свого власного світогляду є типовим явищем в історії людської думки і особливо загострюється у кризовому суспільстві. За таких умов, у спробі самовизначитись та самоствердитись, частина соціуму свідомо обирає свій життєвий шлях згідно раціонально-прагматичних міркувань. Інша частина людства, частково втративши надію на власні сили та можливості, або ж для емоційної, душевної рівноваги знаходить підтримку в релігії, обираючи шлях

віри.Виражаючи платонівсько-гуманістичну лінію в середньовічній філософії, августиніанство тривалий час виявляло себе провідним напрямом середньовічної думки. Замикаючи рух філософсько-теологічного мислення на людині, її внутрішньому світі, духовності як втіленні справжньої реальності, платонівсько-августиніанське спрямування мислення з часом (наприкінці X — на початку XI ст.) натрапляє на все зростаючі труднощі- Через ряд соціокультурних обставин все помітніше місце серед моментів, що вимагають свого пізнавального осягнення, починає займати «натуралістична» тематика. Згадаймо, що предмет філософії — не людина і не світ самі по собі, а відношення «людина — світ», у якому на різних етапах розвитку філософського знання на перший план висувається то один, то інший його моменти. Йдеться про «натуралістичні» інтенції Шартрської та Оксфордської (Р. Гроссетест, Р. Бекон) шкіл і особливо арістотелівсько-аверроїстську «агресію», яка в XI—XII ст. починає серйозно загрожувати ідеологічним підвалинам християнсько-католицького світогляду. Традиційні репресивні заходи не дають позитивного результату, скоріше, навпаки, репресії привертають пильнішу увагу громадської думки до переслідуваних ідей.І перший успіх у боротьбі з аверроїзмом, що його пропагував у Паризькому університеті Сігер Брабантський, приносить застосування саме цього специфічно витлумаченого арістотелізму. Один із провідних домініканських схоластів Альберт фон Больштедт (1193 або 1206/1207—1280), або, як його частіше називали, Альберт Великий, застосовує в боротьбі проти Сігера специфічно препаровані в дусі католицької ортодоксії (засобами екзегези, що була сформована ще в Алексаіщрійській школі) ідеї Арістотеля.

Проте найбільший успіх у подоланні арістотелівської «загрози» шляхом екзегетичного витлумачення ідей великого мислителя давньої Еллади в католицько-теологічному дусі і перетворення заново «прочитаного» арістотелізму в потужну філософсько-світоглядну опору католицької церкви припадає на долю учня Альберта Великого, який іще за життя затьмарив славу свого вчителя, — Фоми Аквінського (1225 або 1226—1274).

Проблема взаємообумовленості наукових та релігійних цінностей в житті людини може бути успішно вирішена лише з урахуванням особливостей обох взаємодіючих сторін та аргументів метафізики, філософської антропології та теології, в яких ця тема завжди була домінуючою. Виступаючи водночас від науки та релігії, вони, вже в силу цього здатні піднятися вище абстрактного протистояння цих здавалося б абсолютно різних та протилежних явищ. Саме такий погляд рішуче відстоюється у філософсько-теологічних концепціях Томи Аквінського, Б.Паскаля, Е.Жильсона.

Можливість виходу філософського розуму за власні межі та його заглибленість в релігію говориться, що за допомогою інтелекту можна досягти найвіддаленіших глибин реальності, але на питання індивідного буття інтелект не в змозі дати вичерпну відповідь. Інтелект часто заперечує можливість існування "чогось" лише тому, що не може "його" зрозуміти та пояснити. Але розум підтверджує деякі висновки, якими дорожить християнська теологія. Жильсон вважає, що це не замаскована релігійна апологія, а справді спонтанна згода між розумом та релігією. Бергсон у своїх антропологічних поглядах повертає свідомість до метафізики, чим відкриває новий простір для ірраціональної діяльності.

Людина і буття не діляться на розум без залишку. Отже, є місце для іншого - для любові, добра, віри. Розум, відокремлюючись від цих категорій сам по собі стає аналогією зла. Жильсон в своєму власному філософському характері не керується лише логічними розрахунками, і, з'ясовуючи сутність християнства та його значення для людини на сучасному етапі не спирається виключно на розум. Саме життя дає підстави збагнути ту гостру необхідність у духовності, без якої людина не може повноцінно існувати. Як духовне єство, згідно філософської концепції Жильсона, людина є екзистенційною незалежністю від органічного, від життя взагалі і всього, що пов'язане з потягом інтелекту. Лише у пошуках своєї сутності людина досягає самості - "самостійного в собі буття" - буття розумної душі Наявність духу спричинила пошук опори, ексцентричної світові - Бога. Шлях до нього передбачає необхідність гармонії з собою, а вона можлива при конструктивній діяльності віри і розуму. Це дасть змогу пізнати себе.

Філософсько-антропологічна концепція Жильсона стала підсумком його філософської думки, і водночас - початковим етапом та поштовхом для розвитку думки цілого напрямку філософії ХХ століття. Людина перебуває у стані постійної боротьби зі свою рефлексією. Ресурси філософського умозріння залучаються вірою особливо в тому випадку, коли мова йде про повідомлені в Одкровенні істини, а також ті, що доводяться раціональним шляхом. Людська думка легко вибудовує корпус істинних філософських вчень, коли вони вже містяться у вірі.