7.Основні філософські ідеї античності

Антична філософія — філософія античності. Умовно може бути поділена на давньогрецьку філософію та давньоримську філософію. Першим філософом античності є Фалес, останнім — Боецій.

Усі основні ідеї та інституції, які складають сучасну західну цивілізацію, виникли протягом декількох століть в результаті зусиль давньогрецького народу. Право, демократія, мистецтво, наука, філософія — в тому значенні, як ми їх розуміємо сьогодні, з'явились саме в Давній Греції. Перші філософські вчення виникли близько 2 500 років тому в Індії, Китаї і Стародавній Греції. Однак тільки давньогрецька філософія являє собою цілком оригінальне, завершене явище, яке корінним чином вплинуло на західну цивілізацію. Індійська філософія мала епізодичний вплив на європейське мислення: в давнину — вірогідно, на Піфагора, в новий час — на Шопенгауера.

У Стародавньому Римі були значні філософи-письменники на зразок Цицерона, Сенеки, Лукреція Кара, але вони не являють руху думки вперед, всі вони повторюють греків. Поряд з римлянами, до римської філософії відносяться також греки — представники римських шкіл.

Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.

Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала – вогню, – тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ.

Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. – трудність, безвихідне становище): "Дихотомія", "Ахілл", "Стріла" та ін. Останні, за Зеноном, стверджують суперечливість руху. В результаті він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу розробки діалектики понять для відображення діалектики об'єктивного світу.

Важливим етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Демокріта (460–370 pp. до н. е.).

Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об'єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір – пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тіла, два атоми. Атоми незмінні, постійні, вічні. Вони рухаються в пустоті, з'єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ – це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням.

Послідовник Демокріта Епікур (341–270 pp. до н. е.) приписував атомам відмінність не лише за величиною, формою, положенням і порядком, а й за вагою.

Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ (470–339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.

Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані – у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність – оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.

Платон (427–347 pp. до н. е.) зробив спробу дати відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей.

Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384–322 pp. до н. е.) – учень Платона, вчитель Александра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.

Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:

– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);

– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;

– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);

– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).