63. Діалектика абсолютної та відносної істини

Абсолютна і відносна істина – важливі категорії в понятійному апараті діалектико-матеріалістичного вчення.Вони служать відбитком діалектичного характеру пізнання, трактують про досяжності об’єктивної істини. Діалектика визнає, що істина, поза всяким сумнівом, об’єктивна. Саме в такій якості вона (істина) і пізнається. Абсолютна і відносна істина — категорії діалектичного матеріалізму, які характеризують процес пізнання і розкривають співвідношення між пізнаним і тим, що буде пізнане в подальшому розвитку науки; між тим, що змінюється, уточнюється або відкидається і тим, що залишається неспростованим. Ці категорії розкривають спрямованість розвитку людського пізнання, і відповідно, прискорення розвитку науки, наукового прогресу. Якщо категорія об'єктивної істини розкриває зміст пізнання як відтворення об'єктивного світу, допомагає долати межі суб'єктивізму, то розуміння діалектики абсолютної і відносної істини, розкриваючи спрямованість розвитку пізнання, виступає методологічною основою, на якій можливе вирішення проблеми співвідношення старого і нового, спадкоємності наукового знання.

64.Конкретність істини

Конкретна істина – знання, що виражають об’єктивну реальність на основі врахування і узагальнення умов, місця і часу існування предметів і явищ. Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності. Конкретність істини виявляється в тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності. Отже, конкретність істини - це залежність знання від зв'язків і взаємодій, притаманних тим або іншим явищам, від умов, місця і часу, за яких вони існують і розвиваються. Наприклад, твердження, що вода кипить за умов 100 °С, правильне за наявності нормального атмосферного тиску (760 мм рт. ст.) і невірне при відсутності цієї умови.

65. Проблема методу пізнання

Проблема методу завжди була в центрі філософської та наукової думки. Її прагнули вирішити майже і всі філософські напрямки. Метод – це сукупність певних правил, прийомів, способів, норм наукового пізнання і практичної діяльності. Можна сказати, що це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату j в певній сфері діяльності. Зокрема, у сфері наукового пізнання – це така послідовність операцій, яка дає змогу знайти загальне, закон, необхідність в певній сфері, що вивчається.

66. Система методів наукового пізнання

Наукове пізнання відзначається своєю упорядкованістю завдяки тому, що вчені використовують методи наукового пізнання, своєрідні дороговкази у складному лабіринті осягнення дійсності. Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

всезагальні методи (діалектика і метафізика);

загальні методи;

спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання. Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання